представники цього напряму джерелознавчої науки дотримуються традиційного підходу до "відображення" минулого. Це, насамперед, американські історики М. Краг, Р. Уінкс та ін.
На відміну від "реалістів", "ідеалісти" дотримуються суб'єктивно-ідеалістичної гносеології історичної науки — неокантіанства, ірраціоналістичного психологізму, що дістала назву "критична філософія історії". В німецькій філософії після Канта утвердилася думка, що об'єктивність пізнання слід шукати в самому суб'єкті, а не поза ним. Виходячи з цього історичність джерела, тобто наявність у ньому історичної інформації, визначає сам історик.
У теорії джерелознавства неокантіанська методологія історії зробила значний крок уперед. Насамперед, вона запропонувала нові, досить поширені визначення історичного джерела, сформульовані ще у працях німецьких істориків Е. Бернгейма та І. Дройзена. Зокрема Е. Бернгейм зазначав, що джерела — це результати людської діяльності, які дають змогу пізнавати та підтверджувати історичні факти. Незаперечною заслугою істориків-неокантіанців є також класифікація історичних джерел на історичні залишки і традицію.
Вагомий внесок у розвиток теорії та практики історичної науки у XX ст. зробили представники французької школи "Анналів", передусім її засновники Л. Февр та М. Блок. Спираючись на ґрунтовне дослідження документів, як головну передумову вирішення наукової історичної проблеми, вони запропонували водночас розширене розуміння історичного джерела, вважали за необхідне вивчати дані економічної науки, статистики, демографії, психології, Історичної географії, лінгвістики тощо. Школа "Анналів" приділяла значну увагу проблемі відбору джерел, розробила нові джерелознавчі методи, зокрема ретроспективний. Висунуті нею підходи до вивчення історії та історичних джерел значною мірою вплинули на подальший розвиток європейської історичної науки.
Наприкінці XX ст. було запропоновано безліч історичних теорій, методологічних конструкцій і технологій, у тому числі й у галузі джерелознавства. Критично переосмислюються можливості істориків розуміти та вивчати джерела. Як стверджував один із провідних теоретиків постмодернізму Хейден Уайт, історія є лише "операцією, метою якої є створення вербального вимислу". Історична оповідь розуміється постмодерністами як така, що створює послідовний ряд подій, розміщуючи випадкові відомості джерел за хронологією5. Такі погляди впливають і на використання конкретних груп джерел, переважно з історії середньовіччя. Зокрема, сучасний російський дослідник І. Данилевський, спираючись на засади постмодернізму, запропонував новий підхід до вивчення давньоруських літописів та інших пам'яток середньовіччя6.
З відновленням державної незалежності України почався новий етап у розвитку українського джерелознавства в контексті світової історичної науки. Демократизація суспільного і наукового життя, скасування обмежень на доступ до архівів і використання зарубіжних джерел, повернення в Україну джерельних матеріалів і праць істориків української діаспори — все це дало можливість по-новому осмислити джерельну базу історії українського народу, переоцінити старі методики опрацювання джерел, модернізувати самі методологічні принцип и історичного джерелознавства. Активізуються джерелознавчі дослідження в Інституті історії України, розгорнуто роботу новостворених інституцій, зокрема Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського, Українського державного науково-дослідного інституту архівної справи і документознавства, Інститутів рукопису, архівознавства, біографістики Національної бібліотеки ім. В. Вернадського та ін.
Одним із центрів джерелознавчих досліджень залишається історичний факультет Київського національного університету ім. Тараса Шевченка і його кафедра архівознавства та спеціальних галузей історичної науки. Кафедра розробляє актуальні теоретико-методологічні та практичні проблеми джерелознавства, архівознавства, археографії, історіографії, документознавства, забезпечує викладання цих та ряду інших спеціальних історичних дисциплін, веде підготовку істориків-архівістів, фахівців вищої кваліфікації — докторів і кандидатів наук з джерелознавства, архівознавства, історіографії, готує підручники і навчальні посібники7. Залишається актуальним питання об'єднання зусиль усіх українських джерелознавців, підвищення їхньої ролі у створенні документальної історії України, розвитку досліджень з усіх галузей історичного джерелознавства.
Посібники з джерелознавства історії України
Українське джерелознавство звільняється від ідеологічних нашарувань партійно-класового підходу до відбору, використання та інтерпретації джерел, їх фальсифікацій та спотворень. Відроджуючи національні джерелознавчі традиції, українські історики дедалі ширше опановують досвід зарубіжного джерелознавства, впроваджують нові підходи до пошуку, збирання, систематизації та використання джерел. Стає нормою видання історичних праць, в яких передбачається не тільки виклад конкретно-історичного та аналітичного матеріалу, а й публікація опрацьованих джерел у вигляді додатків. Така практика значно підвищує науковий рівень праць, аргументованість їхніх положень і висновків, що викликає більший інтерес у читачів.
Розроблено Всеукраїнську програму археографічних досліджень, видань документів, матеріалів до історії України, унікальних історичних пам'яток, хрестоматій з різних розділів історії, тематичних документальних збірників. Тільки за останні п'ять років вийшли друком збірники документів, присвячені голодоморам 20-х, 30-х і 40-х років в Україні, організованих тоталітарним режимом, Чорнобильській катастрофі 1986 p., масовим репресіям тощо. Великий резонанс викликали збірники документів про Українську Центральну Раду, український рух опору та ін. Ряд тематичних документальних збірників уклав проф. В. Сергійчук. Серед останніх визначних документальних публікацій заслуговують уваги видання універсалів Богдана Хмельницького із започаткованої багатотомної серії "Універсали українських гетьманів", а також матеріалів Архіву Коша Нової Запорозької Січі.
На сторінках історичної періодики обговорюються актуальні питання теорії і практики джерелознавства, його предмета, структури, місця у системі спеціальних галузей історичної науки, ролі спеціальних історичних дисциплін джерелознавчого циклу в підвищенні інформаційного потенціалу історичних джерел8.
Помітною подією розвитку теорії вітчизняного джерелознавства став вихід у світ згаданого довідника "Джерелознавство історії України", в якому подаються сучасні визначення основних понять і термінів джерелознавства, вміщені короткі характеристики найважливіших джерел з української історії та біографії видатних українських джерелознавців, аналізується їх доробок у цій галузі. В підготовці довідника брали участь близько 30 провідних істориків України під керівництвом професора М. Варшавчика. Серед них доктори наук, професори різних вузів України Я. Калакура, М. Ковальський, П. Шморгун, Ю. Мицик, С. Макарчук, Л. Дубровіна, Б. Корольов, І. Войцехівська та ін. Кафедра архівознавства та спеціальних галузей історичної науки Національного університету імені Тараса Шевченка спільно з науковцями інших вузів та наукових установ систематично проводить джерелознавчі та архівознавчі читання, на яких особлива увага приділяється питанням теорії і методики критики джерел, їх типології та класифікації. Відбувається пошук шляхів і прийомів оптимізації інформативної віддачі джерел, їх раціонального використання, застосування сучасних технічних засобів, інформаційних технологій та ЕОМ у джерелознавстві.
Плідно працюють історики-джерелознавці Львівського, Дніпропетровського, Харківського, Чернівецького, Одеського, Ужгородського та інших університетів, Інститутів історії України, української археографії і джерелознавства НАН України та інших навчальних і наукових закладів.
Література
1. Зашкільняк Л. Методологія історії від давнини до сучасності. Львів, 1999. С. 117.
2. Див.: Введенський А., Дядиченко В., Стрельський В. Допоміжні історичні дисципліни. Київ, 1963.
3. Див.: Стрельський В. І. Джерелознавство історії СРСР періоду імперіалізму. Київ, 1957; Його ж. Основные принципы научной критики источников по истории СССР. Киев, 1961; Його ж. Теория и методика источниковедения истории СССР. Киев, 1968; Борщевекий В. Я. Источниковедение истории СССР. Киев, 1985; Варшавчик М. А. Источниковедение истории КПСС. Киев, 1989; Санцевич А. В. Джерелознавство з історії Української РСР післявоєнного періоду. Київ, 1972; Його ж. Методика исторического исследования. Киев, 1984 та ін.
4. Оглоблин О. Студії з історії України. Статті і джерельні матеріали. Нью-Йорк; Київ; Торонто, 1995. С. 33.
5. Филюшкин О. Какими глазами смотреть на историю Древней Руси?//УГО. Киев, 2001. Вып. 5. С. 113.
6. Див.: Данилевский И. М. Древняя Русь глазами современников и потомков (IX—XII вв.). Курс лекций. Москва, 1998.
7. Див. : Джерелознавство історії України. Довідник. Київ, 1998; Архівознавство. Підручник. Київ, 1998 та ін.
8. Див.: Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. Київ, 1996 та ін.
9. Бойко А. Південна Україна останньої чверті XVIII ст.: аналіз джерел. Київ, 2000. С. 241, 246.