Згодом у РЕВ виникла необхідність в інститутах, які реіулювали б валютно-кредитні відносини соціалістичних держав. Такими інститутами стали Міжнародний банк економічного співробітництва (МБЕС), заснований в 1963 р. і Міжнародний інвестиційний банк (М1Б), утворений в 1970 р. Головною функцією МБЕС було здійснення багатосторонніх розрахунків. Він проводив операції в перевідних рублях і конвертованій валюті, здійснював кредитну емісію перевідного рубля. Головною метою М1Б було надання довгострокових кредитів для розвитку країн-членів. Переважна частина кредитів надавалася в конвертованій валюті і тільки 10% - в перевідних рублях. У 90-х роках МБЕС і МПі стали відчувати величезні труднощі, пов'язані з нестачею ресурсів, з платежами. З розпадом системи соціалістичних країн і РЕВ їх функції, по суті, вичерпалися.

В межах Ради Економічної Взаємодопомоги соціалістичним країнам вдалося досягнути певної координації зовнішньоекономічної діяльності. На РЕВ припадала переважаюча частка зовнішньої торгівлі кожної з країн, було споруджено чимало спільних об'єктів народного господарства. Проте в цілому ефективність РЕВ була невисокою. Обсяги взаємної торгівлі країн - членів РЕВ значно поступалися показникам країн Європейського Економічного Співтовариства; ще менш ефективною була інтсірація у валютно-кредитній сфері, в міждержавному русі трудових ресурсів. Справа в тому, що РЕВ являла собою, перш за все, політичну організацію. Економічна інтеїрація розглядалася як підпорядкований процес, шо мас сприяти досягненню політичних цілей. Крім

того, в умовах жорсткого централізованого планування інтеграційний процес набував неприродного характеру, по суті, гальмувався. З розпадом соціалістичної системи як політичної сили припинила існування і РЕВ, що продемонструвало її штучний характер.

Гальмування економічного розвитку соціалістичних країн розпочалося ще в 60-х роках. В той час його могли розгледіти лише фахівці, оскільки за рахунок кількісного нарощування виробничих потужностей у промисловості загальні макроекономічні показники цих країн були пристойними. Але вже детальний аналіз виявляв структурні негаразди. Вщсутність ринкового регулятора призводила до того, що вироблялася велика кількість продукції, що не знаходила збуту; в той же час відчувався гострий дефіцит багатьох видів продукції. Промисловість ставала все більш матеріало- і енергомісткою. Віддача на вкладання в основні фонди падала, знижувалася продуктивність праці. Спадали темпи зростання національного доходу (табл. 12.14).

При цьому найнижчі темпи зафіксовано в країнах, які до війни були вже індустріально розвинутими. Так, якщо за 1960 - 1986 pp. національний доход в СРСР збільшився в 4 рази, в Болгарії - в 5,2, в Румунії - в 7,2, то в НДР - тільки в 3,2, в Польщі - в 3,1, в Угорщині - в 2,8, у Чехословаччині - в 2,7 разу.

У 80-х роках криза економічної системи соціалізму вже стала очевидною. Основні макроекономічні показники почали стрімко падати. Так, вироблений національний доход в Україні в 1990 р. порівняно з попереднім роком скоротився на 3,6%, а в 1991 р.-ще на 13,4%.

Все більшим ставав розрив з розвинутими країнами у використанні наслідків науково-технічного прогресу. Так, у 1990 р. на атомних електростанціях в СРСР було вироблено тільки 12%, тоді як у США - 19, ФРН - 33, Франції - 74, Великій Британії -20%. Частка виробництва електросталі й киснево-конверторної сталі становила в СРСР 48%, тоді як у Великій Британії, Італії, Франції, ФРН і Японії - 100%. Частка виробництва цементу за прогресивним "сухим" способом у загальному обсязі виробництва цементу становила в СРСР 17%, а в США - 60, Японії - 78, ФРН - 90%.

Стало ясно, що ті позитивні фактори, які стимулювали екстенсивний розвиток економічної системи соціалізму, вже вичерпано. Перехід до ринкової систем и господарювання став об'єктивним і неминучим.

Економічні реформи перехідного періоду

Наближення тотальної кризи економічної системи соціалізму фахівці визначили ще заздалегідь. Тому спроби відхилити негативну тенденцію розвитку, змінити методи управління економікою при збереженні основ соціалістичної системи були задіяні ще в 60-х роках. В СРСР була проголошена ідея "ринкового соціалізму", яка мала втілитися в економічну реформу 1965 р. Очолив реформаторський процес Голова Ради Міністрів О.М. Косигїн. Реформа передбачала надання підприємствам більшої свободи дій у плануванні номенклатури виробництва, розпорядженні фондом заробітної плати, самостійності у виборі партнерів щодо кооперації і реалізації продукції у виході на зовнішні ринки. Фактично це була модель, подібна до югославської, яка вже існувала реально. Якби реформи здійснилися б, криза соціалістичної системи відтягнулася а в разі заглиблення реформ радянська економіка безболісно еволюціювала б у ринкову. Але цього не сталося через різку протидію консервативних політичних кіл, що взяли гору в керівництві Компартії й уряду СРСР. Реформа була згорнута вже наприкінці 60-х років.

У соціалістичних країнах Східної Європи реформаторські спроби виявилися більш вдалими, хоча й вони були далеко не радикальними. Так, в Угорщині підприємства отримали право самостійно реалізовувати свою продукцію; в межах фонду заробітної плати могли визначати кількість зайнятих, а при вивільнені якоїсь кількості робітників решта одержували підвищену заробітну плату. Була здійснена реформа цін, внаслідок якої ціни внутрішнього ринку ув'язувалися зі світовими цінами. Цінова реформа здійснилася також у Чехословаччині, при цьому підвищувалися ціни на ресурси і знижувалися на споживчі товари. В Польщі у 80-х роках була розширена зона, в якій діяли ринкові (а не директивні) ціни, приватна власність допускалася не тільки в сільському господарстві, а й у промисловості. Система централізованого планування поступово замінювалася системою урядових замовлень підприємствам. Був легалізований ринок іноземної валюти [41, с. 210].

Отже, в європейських соціалістичних кранах здійснилися реформи, які були розроблені як аналог радянської економічної реформи 1965 року (на жаль, не здійсненої1). Цс багато в чому пояснює той факт, що в цій групі країн перехід до ринкової економіки в 90-х роках відбувався значно швидше й ефективніше, ніж у колишніх республіках СРСР.

По-справжньому глибоке реформування економіки на ринкових засадах першим розпочав Китай. Китайський уряд під керівництвом Ден Сяопіна проголосив у 1978 р. початок тривалої і послідовної реформи економіки. Взірцем для неї спочатку була реформа народного господарства СРСР 1965 року. Проте згодом керівництво Китаю пішло на сміливіші й радикальніші перетворення. Реформування почалося з сільського господарства, де було дозволено мати присадибні ділянки (після тотального усуспільнення в комунах це був справді рішучий крок). Легалізовано було також дрібний приватний бізнес у промисловості й сфері послуг. Це дало відчутний поштовх збільшенню обсягів виробництва й зростанню заробітної плати, а отже, - й розширенню внутрішнього ринку.

Специфічною рисою економічних реформ у Китаї є те, що ринкова економіка будується під керівництвом комуністичної партії, із збереженням основних соціальних і адміністративних структур, з пануванням комуністичної ідеології як в урядових колах, так і серед широких мас населення. Це зумовило поступовість здійснення реформ, без кардинального руйнування діючої соціальної системи. Такий шлях реформування є "еволюційним".

Спочатку ринкове регулювання розглядалося ки ганським урядом як допоміжне до планової економіки. Наприкінці 70-х років реформа виявилася в допущенні договірних цін, розвитку індивідуального сектора, уведенні сімейного підряду, а також у створенні спільних підприємств ( з державним і приватним капіталом) під жорстким урядовим контролем.

У 80-х роках було проголошено курс на побудову системи соціалістичного товарного господарства; при цьому планове господарство також зберігалося, але сфера його застосування дещо звужувалася. На цьому етапі відбувалася реформа ціноутворення. Скорочувалася номенклатура товарів з централізовано встановленими цінами і розширювався контингент товарів (в основному споживчого характеру) з ринково регульованими цінами. Поступово лібералізація цін поширювалася.

На початок 90-х років основним напрямком економічного реформування Китаю проголошується створення "соціалістичної ринкової економіки". Головною суттю цієї політики є панування суспільної власності при одночасному розвитку багатоукладності в економіці. [41, с. 213] Активно утворювалися змішані акціонерні товариства, в яких держава мала контрольний пакет акцій. Не підлягають акціонуванню підприємства оборонних галузей, новітніх технологій та ще деякі, що підпадають під дію державної монополії. В інші галузі допускається також й іноземний капітал. В країні відкриваються філії іноземних банків (їх вже понад сто).

Економічні реформи в Китаї дали вражаючі наслідки. З країни, населення якої балансувало на грані голоду, Китай швидко просувається до групи розвинутих країн. У 80-х і першій половині 90-х років пересічні темпи зростання його ВНП становили 1I-12%, валової промислової продукції - 12, сільськогосподарської продукції - 7,5, експорту - від 8 до 32%.

На відміну від Китаю, в країнах ЦСЄ та СНД (за винятком Білорусі) реформування економіки здійснювалося за шоковим варіантом, тобто був узятий напрям на економічні перетворення у найкоротші строки, з докорінною зламкою соціалістичних економічних структур. Найбільш рішуче "шокова терапія" впровадилася в Польщі, яка першою серед країн ЦСЄ стала на шлях глибоких ринкових перетворень. Шоковий метод супроводжується болісними соціальними явищами: падінням виробництва, інфляцією, бурхливим зростанням цін, зростанням безробіття, зниженням рівня життя населення, погіршенням становища його малозахищених верств. Ці негативні явища характерні для першого етапу реформування за цим методом. Потім, через декілька років, становище вирівнюється