На початковому етапі розвитку національних економік це була виправдана міра, спрямована на концентрацію економічних ресурсів в одних руках. Для згладжування соціальних, економічних і політичних проблем уряди постійно маніпулювали цінами на продукцію державних підприємств. Для зниження рівня безробіття штучно завищували кількість зайнятих на цих підприємствах. Іноді в політичних цілях (всупереч економічним інтересам) укладали угоди на постачання сировини, партій товарів або надання концесій конкретному постачальникові або закордонній фірмі.

Ця модель розвитку виправдала собе в країнах, де при владі знаходилася ерудо-вана еліта, що зуміла сконсолідувати сили і засоби в інтересах суспільства. Прикладами тому - Сингапур, ОАЕ, Тайвань і Кувейт. У ряді великих за розміром країн, що розвиваються, які володіли значними природними, економічними і фінансовими можливостями для економічного розвитку, модель етатизму призвела до корупції. Тому на сучасному етапі країни, що швидко розвиваються, в основному реалізують іншу - неоліберальну модель розвитку.

Ця модель розвитку широко застосовувалася в країнах Латинської Америки (ЛА). Протягом останніх 20-30 років усі країни ЛА використовували модель, розроблену в 50-ті роки експертами Економічної комісії для Латинської Америки і Карибського басейну. Автори моделі "периферійної економіки" запропонували здійснити структурні перетворення по формуванню імпортозамінної індустріалізації. При цьому особлива роль приділялася розвитку економічної інтеграції і регіонального співробітництва.

Головну роль у реалізації цієї моделі повинна була відіграти держава, як регулятор макроекономічної політики. Імпортозамінна політика дала можливість у ЛА розвивати нові виробництва і підтримувати досить високі темпи економічного зростання.

Починаючи з 70-х років, країни здійснювали спроби подолати депресію і забезпечити економічне ростання. але вони не були спрямовані на кардинальні зміни, а носили характер коригування з метою стабілізації економічної ситуації і стримування спаду виробництва.

У 90-х роках була запропонована нова модель - "Вашингтонський консенсус". Вона була підтримана МВФ і рекомендована також всім країнам із перехідною економікою. Стосовно до країн ЛА ця модель зводилася до такого:

1. Бюджетна дисципліна. Дефіцит бюджету не повинен перевищувати резерви, що дозволяють профінансувати його без росту інфляції. Дефіцит за поточними статтями (без урахування відсотка виплати за боргами) варто стримувати на рівні 3% ВВП і не більше.

2. Пріоритети державних витрат. Витрати повинні бути переорієнтовані зі сфери політичної (управління, оборона, амбіційні проекти) у сферу економічну - базові галузі, охорона здоров'я, освіта, інфраструктура.

3. Податкова реформа. Зниження податкових ставок і розширення податкової бази із застосуванням прогресивної шкали оподатковування.

4. Фінансова лібералізація. Відмова від пільгових умов кредитування "привілейованих" позичальників. Розвиток ринкових механізмів регулювання кількісних ставок.

5. Обмінні курси. Застосування єдиного обмінного курсу, його рівень повинен стимулювати швидше зростання нетрадиційного експорту.

6. Лібералізація торгівлі. Зменшення митних "тарифів до 10%.

7. Прямі іноземні інвестиції. Усунення бар'єрів для залучення ШІ, створення умов для конкуренції на внутрішньому ринку між іноземними і національними фірмами.

8. Приватизація. Державні підприємства повинні бути приватизовані.

9. Дерегулювапня. Уряд повинен переглянути закони і постанови, шо жорстко обмежують конкуренцію або діяльність нових господарських суб'єктів.

10. Права власності повинні бути захищені законодавчо і поширюватися в тому числі і на неформальний сектор.

Перші позитивні результати впровадження цієї моделі були отримані в Аргентині і Бразилії. В інших країнах (Болівії, Гайані, Гватемалі, Гондурасі, Парагваї, Перу) в ході реалізації стабілізаційних програм, тією або іншою мірою заснованих на більш жорсткому регулюванні валютного курсу, спочатку відзначалося пожвавлення економіки, розширювалися обсяги кредитування, але це було пов'язано з короткостроковим споживчим бумом, насамперед на ринку товарів тривалого користування. Непевність у стабілізації економічного розвитку й очікування чергового витка інфляції сприяли витраті прибутків на споживання, а не на інвестування.

Створивши на першому етапі модель відносної стабілізації, країни ЛА почали формувати модель соціально-економічного розвитку. Зменшилися розміри прямих податків і збільшилися розміри непрямих. Якщо в країнах ОЕСР вони становили 65% від загальної суми податків, то в ЛА - 25%.

Зменшилися державні витрати. Для країн ЛА характерна парадоксальна ситуація, коли, з одному боку, держава спричиняла надмірний вплив на всі сфери економіки, а з іншого, була надзвичайно слабкою і не могла ефективно реалізовувати свої функції, оскільки знаходилася під впливом різноманітних політичних і економічних еліт. При цьому вона була змушена брати на себе невластиві їй функції і нездійсненні зобов'язання, потопаючи в корупції і затягуючи країну в боргову яму.

Одним з основних позитивних наслідків стала швидка лібералізація зовнішнього сектора економіки і зовнішньої торгівлі. Знизився рівень митних тарифів, зменшилася кількість рівнів митного захисту.

Паралельно йшов процес лібералізації допуску іноземного капіталу. До середини 90-х років у ЛА панував тільки національний і державний капітал. Пізніше рівні пільгові умови були надані й іноземному капіталу.

Угруповання країн, шо розвиваються, можна уявити у вигляді піраміди, верхівкою якої є НІК з високими темпами економічного розвитку і найвищим як серед країн, що розвиваються, так і серед багатьох розвинутих країн душовим ВВП. За ними йдуть країни середнього рівня розвитку, що зберігають останніми десятиліттями високі темпи економічного розвитку з динамікою на їхнє прискорення. Ближче до основи й основу піраміди складають слаборозвинуті і найбідніші країни - найчисельніша група. Вона також неоднорідна і супроводжується тенденцією постійного вимивання на більш високий рівень піраміди усе нових і нових країн. Приклади тому - Індія, Бангладеш, Нігерія, Пакистан та інші, шо покинули за останні декілька років нижчу групу і перейшли на щабель вище (табл. 12.31; 12.32).

Таблиця 12.30.

ВВП на душу населення в 2005р., дол., за ПКС

Весь світ | 9 500

США | 41 800

Республіка Корея | 20 400

Аргентина | 13 100

Мексика | 10 000

Таїланд | 8 300

Бразилія | 8 400

Індія | 3 300

Бангладеш | 2 100

Країни, що розвиваються, дуже відрізняються за рівнем продуктивності праці. Найвищий він у нових індустріальних країнах, нижчий - у країнах Тропічної Африки. Але навіть у деяких країнах з динамічною економікою, наприклад в Індії, він ше далекий від світового рівня продуктивності.

Таблиця 12.32

Вироблено продукції на одного зайнятого в 2000р. (в цінах за ПКС) тис. дол.

Весь світ | 21,7

Розвинуті країни | 64.9

США | 83,3

Країни, що розвиваються | 10,9

Р. Корея | 40.6

Мексика | 23,6

Аргентина | 23,3

Таїланд | 21,0

Бразилія | 16.8

Індія | 4,9

Країни Тропічної Африки | 4,6

Основні економічні проблеми

Модель наздоганяючого розвитку має явні хиби: прагнення забезпечити свою економіку одними промисловими товарами неминуче викликає необхідність імпорту інших товарів і засобів їх виробництва. Щоб задовольнити ці все зростаючі потреби, необхідно постійно збільшувати експорт або брати кредити. Розширення експорту, починаючи з 50-х років, виявилося проблематичним, тому що світові ціни на сировину і сільськогосподарську продукцію постійно падають за рахунок застосування в розвинутих країнах енерго- і матеріалозберігаючих технологій. Це призвело до зростання зовнішньої заборгованості країн, що розвиваються, і збільшенню залежності від нових видів імпорту.

Хронічне відставання експорту країн, що розвиваються, від потреб в імпорті особливо гостро проявилося під час енергетичної кризи 70-х років. У зв'язку з багаторазовим зростанням цін на нафту в країнах, не забезпечених цією сировиною, різко скоротився імпорт інших видів товарів, знизилися обсяги промислового виробництва, виріс товарний і грошовий дефіцит. Це викликало інфляцію, спад виробництва, зростання зовнішньої заборгованості. Коли ціни на нафту на світовому ринку стабілізувалися, то накопичилися борги, й економічні проблеми стали стримувати темпи розвитку країн. Так, за 1952-1970 pp. частка країн, що розвиваються, у світовому експорті знизилася з 33 до 19%.

Уникнули економічного спаду лише ті країни, що до цього часу зуміли дивер-сифікувати свою економіку за рахунок промислового виробництва. Це Південна Корея, Тайвань, Сингапур і Гонконг. Темпи їхнього промислового зростання з 70-х років були вища не тільки від країн, що розвиваються, а й більшості розвинутих, за що вони стали називатися чотирма "драконами" Південно-Східної Азії. Порівняно швидко оправилися від кризи і такі країни, як Таїланд, Малайзія, Індонезія, на дешеві трудові ресурси котрих стали з 70-х років орієнтуватися "дракони" Південно-Східної Азії.

У міжнародному поділі праці також виділилася високими темпами розвитку ще одна досить різнорідна група країн, економіка яких розвивалася високими темпами з різних причин: Індії за рахунок значного природно-ресурсного потенціалу й акценту на розвиток національної важкої промисловості; Туреччини - за рахунок своєчасного використання спаду виробництва в країнах СНД; Пакистану - за рахунок економічної допомоги США, що значно збільшилася під час присутності в сусідньому Афганістані радянських військ; Шрі Ланки внаслідок розширення експорту чаю.

Здійснення деколонізації економіки, аграрних реформ, імпортозамінної та екс-портоорієнтованої індустріалізації, створення економічної і соціальної інфраструктур, налагодження й удосконалювання моделей макроекономічного регулювання, мобілізація національних ресурсів, а також широке залучення капіталу, досвіду і високих технологій розвинутих країн - усе це сприяло модернізації соціально-економічних структур периферійних країн. Цей процес охопив не тільки "тигрів" ПСА, а й ряд великих країн -Мексику, Індію, Бразилію, Індонезію