Підготовка спеціалістів для країн, шо розвиваються, створює основу для майбутнього розвитку економіки, але в той же час сприяє вимиванню і "відпливу розуму" у розвинуті країни. Рівень неписьменності в більшості країн, що розвиваються, вкрай високий і налагодження системи освіти буде важливим чинником подальшого їхнього розвитку.

В 2000 р. у країнах, що розвиваються, було в основному подолано наслідки фінансової кризи 1997 -1998 pp. Темпи зростання ВВП цих країн становили 5,3%, що вище від середнього рівня за попередні 10 років. Частка країн, що розвиваються, в сукупному обсязі світового ВВП в 2005 р. становила 29,1, у світовій торгівлі - 24,1% (також найвищий показник за останні 10 років). У той же час інвестиційна привабливість залишається на невисокому рівні.

Регіональні особливості

До Східної та Пвденно-Східної Азі! відносяться: Бруней, Камбоджа, Лаоська Народно-Демократична Республіка, Індонезія, М'янма, Малайзія, Таїланд, Сингапур, Філіппіни, Федеративні Штати Мікронезії, Тайвань і Республіка Корея. Група цих країн досить неоднорідна. Серед них виділяють найбідніші аграрні країни - Камбоджу, Лаос, М'янму, Мікронезію; нафтоекспортний Бруней; НІК першої хвилі - Тайвань, Сінгапур і Республіку Корею; НІК другої хвилі - Філіппіни, Індонезію, Таїланд, Малайзію.

Для більшості країн цього регіону характерна інтенсифікація сільськогосподарського виробництва і скорочення частки сільського господарства у ВВП. У галузевій промисловій структурі - зростання переробних виробництв, поява нових, у тому числі наукомістких і капіталомістких виробництв. Країни цього регіону підвищену увагу приділяють освіті свого населення, розвитку мережі вищих технічних закладів, створенню технопарків і науково-технологічних зон. У формуванні економічної політики головна роль належить державі, шо планує структурні перебудови в економіці, визначає стратегію подальшого розвитку, проводить контроль витрат і кінцевих результатів. Планування розвитку здійснюється за допомогою індикативних планів, до розробки яких спочатку залучалися іноземні спеціалісти, а тепер усе частіше використовуються національні. Основними механізмами управління економічним розвитком при цьому є податкова, кредитно-грошова, торгова і валютна політики.

Держава також стимулює розвиток малого бізнесу як чинника ринкової економіки. Найкраще малий і середній бізнес проявив себе в Республіці Кореї і Тайвані. Чисельність зайнятих у таких формах підприємств не перевищує 100 чоловік. Ці підприємства відзначаються високою рентабельністю, є експортоорієнтованими, можуть своєчасно реагувати на зміни ринкової кон'юнктури. Є й серйозні проблеми: через обмеженість оборотного капіталу дрібні і середні підприємства відчувають дефіцит власного капіталу, слабку розвинутість маркетингової мережі, недоступність новітніх технологій.

У більшості країн регіону давно діють багатогалузеві промислові корпорації. Наприклад, компанія "Сайм Дабі" у Малайзії виробляє нафтопереробне устаткування, тютюнові вироби, сталь, прокат; має солідні фінансові ресурси, розвиває сільськогосподарське виробництво, торгівлю, володіє нерухомістю. Наявність подібних потужних структур у регіоні складає певною мірою нерівноцінну конкуренцію малому і середньому бізнесу, але тут вступає у свої функції держава і регулює взаємовідносини між ними.

В Африці нараховується 52 країни, що розвиваються, більша їх частина (38) на-лежитить до найбідніших і слаборозвинутих країн Тропічної Африки. Є тут нафтоекспо-ртні країни із середніми прибутками - Алжир, Нігерія і Лівія.

Останніми десятиліттями значно поглибилася диференціація африканських країн за рівнем соціально-економічного розвитку. На одному полюсі виявилися найменш розвинуті країни - фінансові банкрути зі зруйнованою і кримінальною економікою (Ліберія, Сьєрра-Леоне, Чад, Республіка Конго, Сомалі та ін.); інший полюс утворює ПАР, що є індустріально-аграрним гігантом за африканськими мірками, а також країни Нігерія, Зімбабве, Гана, Кенія, Ботсвана, Кот-д'Івуар, Сенегал, Габон, Уганда та ін., що володіють більш-менш розвинутим промисловим сектором, який ґрунтується на видобутку корисних копалин і переробці сільськогосподарської сировини.

Країни Африки мають багаті запаси різноманітних природних ресурсів, але розподілені вони вкрай нерівномірно, що позбавляє ряд країн одержувати ресурсу ренту. Основна спеціалізація африканських країн у світовому господарстві - аграрно-сировинна. Африка, як і раніше, є основним постачальником діамантів, міді, олова, нікелю, кави, какао та інших товарів для розвинутих країн і НІК Азії. Лідирують в економічному розвитку ті країни, в яких політична стабільність збігається з продуманою державною політикою і наявністю природних ресурсів. У цих країнах широко діють ТНК, що здійснюють свої інвестиції в сільськогосподарське виробництво, сферу послуг, видобувні та переробні галузі, комунікації. Серед чисельних проблем регіону гостро стоїть питання перенаселення, підвищення природного руху населення, який постійно обганяє економічне зростання. Це й пояснює наявність в Африці такої великої кількості найбідніших країн із ВВП на душу населення менше ніж 1000 доларів.

На початку 90-х років темпи зростання економіки африканських країн збільшилися у зв'язку з підвищенням попиту на сировинні ресурси з боку азіатських країн. Фінансова криза 1997-1998 pp. тимчасово припинила розвиток. На даний момент ситуація дещо стабілізувалася, але перспективний прогноз невтішний: на світовому ринку спостерігається і прогнозується на майбутнє зниження попиту на сировину і сільськогосподарську продукцію, що неминуче позначиться на темпах розвитку африканських країн.

З огляду на сформовану світову кон'юнктуру, ряд африканських країн стали ширше розвивати нетрадиційні експортоорієнтовані галузі. Кенія і Малаві вирощують і продають квіти; в експортних зонах вільного підприємництва Мадагаскару і Маврикію виробляються різноманітні промислові товари, у Ботсвані збирають автомобілі; Єгипет, Туніс, Сенегал і Уганда розвивають міжнародний туризм. Демократичні перетворення в єдиній економічно розвинутій країні регіону - ПАР дали можливість країнам-сусідам оживити торгівлю. ПАР є головним інвестором економіки Анголи, Лесото, Ботсвани, Намібії. Раніше вивезення товарів на експорт із цього регіону здійснювався переважно з портів Дурбан і Кейптаун, у даний час ПАР фінансує реконструкцію порту в Мапуту (Мозамбік).

Створюються митні і торгові спілки. У травні 2000 р. Організації африканської єдності (ОАЄ), шо включає 53 країни, виповнилося 38 років, і вона була перетворена в Африканську Спілку (АС). Змінюються інтереси подібних спілок. Якщо раніше її мстою було протистояння неоколоніальній політиці колишніх метрополій, то тепер країни об'єднуються за економічними мотивами для протистояння діям ТНК, шо проводять активну хижацьку політику по перерозподілу сфер впливу, ринків збуту, потоків капіталу і доступу до сировинних ресурсів.

Майже всі африканські країни страждають від технічної відсталості, низького освітнього рівня населення, високого приросту населення, територіальних і національних конфліктів. Це найбільш активний регіон світу з організації політичних переворотів. У перші десятиліття після деколонізації Африка виділялася високими темпами економічного розвитку, але згодом вони знизилися: якщо в 1951-1961 pp. вони становили 4,4% середньорічного приросту ВВП, то в 1991-2000 pp.- 1,5%.

Країни Латинської Америки і Карибського басейну нараховують 34 незалежних держави і 13 колоній різних розвинутих країн. Серед них нафтоекспорті - Еквадор і Венесуела; Нові індустріальні - Чилі, Аргентина, Бразилія і Мексика; відзначаються високим рівнем ВВП - Тринідад і Тобаго, Багамські і Бермудські острови, Французька Гвіана, Мартініка та інші, але найчисельніша група країн - середнього рівня розвитку й найбідніші.

Населення регіону складає 8,7% населення світу, а його територія - це 15% суші. На країни Латино-Карибської Америки припадає 5,6% світового торгового експорту; 4,9% світового ВВП; 6,44 % світового промислового і 6,34 % сільськогосподарського виробництва. На них припадає 12% світового експорту нафти. Тут акумулюється 4% світового комп'ютерного парку.

Регіон відомий у світі як продовольча, сировинна й енергетична база. Головні статті експорту: боксити, залізна, мідна, олов'яна, свинцева і цинкова руди, золото і платина. Стали розвиватися такі експортоорієнтовані галузі як целюлозно-паиерова, "припортова" чорна металургія, нафтопереробка.

Країни регіону є традиційними виробниками сільськогосподарської продукції: кави, какао, пшениці, бавовни, бананів, сої. Вони - головні постачальники яловичини, шкір, риби і морепродуктів, тростинного цукру. Після 50-х років тут першими серед країн, що розвиваються, виникли автомобілебудування, виробництво ЕОМ, морських суден, літаків, радіоелектроніки.

З 80-х років країни ЛКА перейшли до неоліберальної моделі розвитку з метою подолання економічної кризи. Впровадження цієї моделі дало можливість підвищити темпи економічного зростання; знизити інфляцію до 10%; забезпечити розширення експорту (більше ніж у 2 рази); розширити потік ПП (1990 p.- 11,1 млрд дол, 1999 p.- 70,3 млрд, 2005 р.-103,7 млрд дол.); збільшити темпи зростання ВВП (80-ті роки —1,2%, 90-ті - 2,9%).

Паралельно в економіці регіону виникли серйозні негативні явища: послабилися позиції національного капіталу, зросла залежність від світового фінансового ринку, посилилося розшарування серед країн, знизилася купівельна спроможність населення.

Країни ЛКА стали впроваджувати модель імпортозамінної індустріалізації ще в 30-ті роки, закладаючи тоді основи важкої промисловості. Проте до 70-х років жорсткий державний контроль економіки на фоні ринкових відносин у світовому господарстві став гальмом для розвитку і викликав затяжну кризу 80-х років. До середини 90-х років, застосувавши неоліберальну модель розвитку, країни ЛКА зуміли перебороти кризові явища, а деякі з них стали розвиватися такими високими темпами, що ввійшли в число ШК або по душовому ВВП стали врівень із розвинутими країнами. Проте про стабільний і стійкий розвиток цих країн говорити поки що рано: у них висока інфляція, темпи зростання ВВП то ростуть, то