Економіка країн Латинської Америки в основному залежить від зовнішньої торгівлі і надходження іноземних інвестицій. Вплив ТНК за останні ЗО років значно зріс і сучасні моделі розвитку навіть великих країн регіону можуть відносно успішно функціонувати тільки в умовах регулярного фінансово-інвестиційного підживлення ззовні.

При цьому зростає зовнішня заборгованість цих країн. Якщо на початку 90-х років ця цифра становила 400 млрд дол., то наприкінці 90-х - 750 млрд дол. За станом на 1999 р. відношення боргу до ВВП у Венесуелі - 23%, Мексиці - 35, Колумбії - 40, Аргентині, Бразилії і Чилі - 45, Еквадорі - 100%. Тільки на виплату відсотків у 1999 р. було виділено 17% валютного виторгу країн Латинської Америки. У 2005 р. зовнішній борг Аргентини становив 118 млрд дол., Мексики - 137, Бразилії - 188 млрд дол.

Лібералізація зовнішньої торгівлі серед країн регіону сприяла зростанню імпорту, що призвело до негативних наслідків. Збільшився дефіцит торгового балансу, що потребував постійного пошуку валютних надходжень для його покриття. Посилився додатковий тиск на національну промисловість, яка й так є неконкурентоспроможною на внутрішньому ринку.

Загострилася проблема зайнятості. У Бразилії, Венесуелі й Аргентині після Другої світової війни в умовах індустріалізації не було особливих проблем на ринку праці - рівень безробіття становив 4%. У 90-х роках у Бразилії безробіття становило 8%, у тому числі тут високий рівень схованого безробіття і часткової зайнятості. В Аргентині і Венесуелі - 15-20%. Причини безробіття полягають у поспішній і не підкріпленій соціальними гарантіями приватизації, шо викинула на вулицю масу робітників; недостньому інвестуванні, тому що гроші від приватизації пішли на оплату зовнішніх боргів; слабкості внутрішнього платоспроможного попиту, що не сприяв створенню стимулів для зростання виробництва.

Країни Середнього і Близького Сходу відносяться до регіону Західна Азія. У зону їхнього тяжіння входять також такі північноафриканські країни, як Марокко, Алжир, Туніс, Лівія, Єгипет - мусульманські країни, схожі з ними за етнічним, культурно-релігійним положенням.

У науковій літературі і статистиці останнім часом все частіше трапляається інформація про новий регіон - Північну Африку і Близький Схід. Він включає 18 країн, що розвиваються, на які припадає 4,5% світового промислового і 5,6 - сільськогосподарського виробництва; 7,8 - населення світу; 5 - світового торгового експорту; 5,4 % світового ВВП.

Цей регіон має сприятливе економ і ко-географіч не положення, розташовуючись на стику трьох континентів - Європи, Азії й Африки. Торгівля тут завжди відігравала традиційно важливу роль і посилилася після покладення Суецького каналу. Тоді ж регіон здобув і важливе військово-стратегічне значення.

Відмітною рисою регіону є етнічно-релігійна спільність: здебільшого держави регіону - однонаціональні арабсько-мусульманські. Є абсолютні, абсолютистсько-теократичні і конституційні монархії. Розширюється кількість країн, у статусі і назві яких є термін "мусульманська" держава.

Країни регіону неоднорідні за рівнем економічного розвитку. Основу країн становлять нафтоекспортні члени ОПЕК, де ВВП на душу населення припадає 17-20 тис. долар. Є найбідніші, такі як Ємен, Сомалі, Судан із ВВП менше 1 000 доларів.

На початок 2000 р. на Саудівську Аравію припадало 25,9% світових запасів нафти; частка нафти і її компонентів у загальному обсязі експорту країни становить понад 85%, і коливання цін на світовому ринку, відразу позначається на всій економіці країни. Обсяг прибутків від продаж нафти впав із 105,8 млрд дол. у 1980 р. до 48-50 млрд дол. до кінця 90-х років.

Нафтовидобуток, зберігши вирішальне значення у фінансовому плані, поступається швидко зростаючим обсягам нафтопереробки і ненафтовим виробництвам.

В 1976 р. у Саудівській Аравії виникла промислова корпорація САБІК, що перетворилася на важливий регіональний промисловий центр. На її підприємствах зайнято 14,2 тисяч чоловік, вона економічно присутня в зонах спільного підприємництва Джу-байль і Янбо, опікується нафтохімічною та металургійною галузями.

Найбільше розвинуті в Африці країни Північної Африки. В основному це країни середнього рівня розвитку: Єгипет, Лівія, Туніс, Марокко, Алжир.

За рядом економічних показників Туніс випереджає більшість арабських країн. В 2006 р. його ВВП становив 333 млрд дол., Алжиру - 92, Марокко - 57, Сирії - 27, Єгипту - 85 млрд дол.

Промисловість Тунісу дає 28% ВВП, сільське господарство - 14%, сфера послуг -55%. При цьому зовнішній борг становить 53% ВВП. Високі темпи розвитку Тунісу пов'язані з природно-ресурсним потенціалом, політичною стабільністю і збалансованістю економічної політики, орієнтованої на експорт продукції. У Тунісі відкритий тип економіки, значною мірою орієнтований на міжнародний поділ праці. Частка експорту у ВВП становить 45-47%. Головні торгові партнери - країни ЄС. Основна частина експорту Тунісу - продукція обробних галузей: текстильної, хімічної, електротехнічної і металообробної. На торгівлю і послуги припадає 56% ВВП. В Тунісі багато офшорних зон. У 1998 р. нараховувалося 1668 іноземних спільних підприємств з обсягом інвестицій понад 5 млрд дол. 80% цих СП належало європейському капіталу, і якщо раніше переважали дрібні іноземні компанії, що створювали малі підприємства, то тепер посилилася діяльність великих фірм.

Середньорічні темпи приросту ВВП країн Близького і Середнього Сходу з 60-х років (9,1%) почали знижуватися і за 1991-2000 pp. склали 3,2%. У перші роки нового століття темпи приросту дещо підвищилися й складають 5-7%. Незважаючи на значне зростання виробничого потенціалу за останні 40 років, регіон також виділяється найвищими у світі темпами приросту населення: його чисельність подвоюється при житті одного покоління і, природно, зростання ВВП не встигає за зростанням населення. Для цього необхідна структурна перебудова економіки з метою диверсифікації виробництва, активна політика по залученню ПП.

У країнах цього регіону 40% населення - діти до 15 років, до того ж за законами Шаріату жінки не можуть працювати за наймом. Таким чином, до економічно активного тут відноситься тільки 30% населення. З одного боку, у ряді країн відзначається високий рівень безробіття (Марокко, Алжир), а з іншого - країни Перської затоки активно імпортують робочу силу з країн Азії.

Регіон багатий на корисні копалини (фосфати, хроміти, боксити, цинк), але головне багатство - енергоносії нафта і природний газ. Зона Перської затоки акумулювала 60-70 % світових запасів нафти і 20% природного газу. Головну роль у їхньому видобутку й експорті відіграють країни ОПЕК (Organization of Petroleum Exporting Countries) -Іран, Ірак, Саудівська Аравія, Алжир, Катар, Кувейт, Лівія, ОАЕ. Прибутки від продажу нафти - "нафтодолари" за останні десятиліття інвестувалися в економіку як розвинутих (США, країни Західної Європи), так і нових індустріальних країн. За оцінками експертів, ця цифра досягає понад трильйон доларів. Більша їх частина пішла на створення нових галузей промисловості в цих країнах: автомобілебудування, нафтопереробки, хімії органічного синтезу, основної хімії, електроємної кольорової металургії, легкої промисловості та ін. Деякі країни регіону вклали значні кошти в створення промислових зон спільного підприємництва. Приклад тому - ЗСП Джебель-Алі (ОАЕ).

І усе ж таки ця група країн поки - що дуже залежить від світової кон'юнктури на ринку нафти і газу: коливання, особливо падіння цін на нафту, відразу ж негативно позначаються на економіці країн, у яких 50-90 % прибутків експорту дають нафтодолари. Єдиний шлях виходу - розвиток багатофункціональної сталої економіки.

У регіоні, крім нафтоекспортуючих країн, є численні група виробників сільськогосподарської продукції (Єгипет, Марокко, Судан, Сирія, Ірак, Іран). У структурі виробництва переважають зернові - рис, пшениця і ячмінь, а також овочі і фрукти; тваринництво спеціалізується в основному на вівчарстві. З огляду на значний демографічний потенціал регіону, уся продукція сільського господарства використовується для виробництва продуктів харчування (частка сільськогосподарської сировини становить не більше ніж 1%), значна частина продовольства імпортується.

Розташування регіону на перехресті торгових шляхів закріпило за ним функції торгового центру. У сфері послуг Лівану, Йорданії, Єгипту зайнято 50-60% населення. Раніше Ліван відігравав роль головного фінансового центру регіону, тепер таким став Бахрейн. Одним із джерел валютних надходжень с прибутки від туризму (Єгипет, Туніс, Сирія, Марокко).

Регіон відзначаеться найвищим у світі рівнем витрат на озброєння. Це пов'язано з тим, що тут є багато "гарячих точок" і місць із "тліючими конфліктами". Приклад тому - відношення між Ізраїлем і Палестиною, Іраком і Кувейтом та ін.

Країни регіону с членами різноманітних інтеграційних утворень: Ліги Арабських Держав, Магрибу, ОПЕК, Ради із співробітництва країн Перської затоки.

Використана література

1. Амоша А., Вишневский В. К вопросу об оценке уровня налогов в Украине Экономика Украины, - 2002 - №8.

2. Балабанов И.Т. Основы финансового менеджмента - М.: Финансы и статистика, 1995.

3. Береславська О./, та ін. Міжнародні розрахунки та валютні операції.- К.: КНЕУ, 2002.

4. Боринець СЯ. Міжнародні фінанси - К.: Знання-Прес, 2002.

5. Бураковський І. Теорія міжнародної торгівлі - К.: Основи, 2000.

6. Ван Хорн Дж.К. Основы упріавления финансами.- М.: Финансы и статистика, 1999.

7. Влияние многосторонних торговых инициатив на