Оскільки підприємство виступає єдністю речового змісту (процесів, що характеризують розвиток продуктивних сил та техніко-економічних відносин, тобто технологічного способу виробництва) і суспільної форми (процесів, що характеризують розвиток відносин економічної власності), то нерівномірність економічного розвитку конкретизується у нерівномірному розвитку цих двох сторін. Нерівномірність економічного розвитку технологічного способу виробництва у межах підприємства виявляється у нерівномірному розвитку техніки і технології, проведенні НДДКР, підвищенні загальноосвітнього і професійного рівня найманих працівників, управлінських кадрів, впровадженні новітніх форм і методів організації виробництва, поглибленні одиничного поділу праці. Нерівномірність розвитку економічної власності на підприємстві виявляється, з одного боку, у невідповідності змін між прогресом технологічного способу виробництва у межах підприємства загалом і окремих його елементів зокрема та еволюцією відносин привласнення між різними категоріями найманих працівників і власниками підприємства — з іншого. Якщо керівництво підприємства не узгоджуватиме через господарський механізм зростання продуктивності праці на підприємстві і оптимальну частку найманих працівників у створеному ними додатковому продукті, то це буде важливим фактором послаблення могутності компаній (ТНК).

Із завершенням формування світового господарства та територіального поділу світу продовжують нерівномірно розвиватися окремі країни і цілі регіони. Однією з особливостей дії закону нерівномірного економічного розвитку є те, що боротьба за зовнішні ринки збуту, джерела сировини, сфери прикладання капіталу тощо діє як важливий фактор посилення нерівномірності розвитку окремих розвинутих країн, цілих регіонів світового господарства, зокрема — групи найрозвинутіших держав та слаборозвинутих країн.

Помітно впливають на нерівномірність розгортання НТР в різних країнах інформаційні технології (найновіші супер- та мінікомп'ютери, засоби зв'язку та ін.). Інтернаціоналізація продуктивних сил, особливо науки, забезпечує можливість стрімкого розвитку окремих держав за рахунок використання винаходів, патентів, ліцензій. Яскравим прикладом швидкого поступу є Японія, яка мало витрачає на військові цілі (у 2003 р. її витрати були в 10 разів менші, ніж у США). Важливу роль у цьому процесі відіграє консолідадія народу, його дух, енергійність, розвиток освіти, кваліфікації, виховання молоді тощо.

Дія закону нерівномірного економічного розвитку значною мірою залежить від особливостей розвитку та функціонування в певній країні закону адекватності виробничих відносин (економічної власності) характеру і рівню продуктивних сил, зокрема від оптимального поєднання типів і форм власності. Важливою є злагоджена робота господарського механізму, оптимальне співвідношення ринкових важелів регулювання економіки з державним регулюванням, наявність науково обґрунтованої політики економічних перетворень тощо.

З розпадом СРСР сферою дії закону нерівномірності економічного розвитку стали Україна та інші держави СНД. Щоб не стати периферією світового господарства, не перетворитися повністю на сировинний придаток, ринок дешевої робочої сили, інформаційну колонію тощо, державі необхідно насамперед підняти рівень національної самосвідомості, мобілізувати дух і енергію народу, добиватись консенсусу різних політичних сил, здійснювати радикальні економічні реформи та ін.

Крім законів розвитку світового господарства, діють окремі закономірності: транснаціоналізація і глобалізація світового господарства; зростання ролі наднаціональних економічних органів у посиленні глобалізації; розвиток економічної інтеграції, внаслідок якої виникає інтегрована капіталістична власність та ін.

Міжнародна економічна інтеграція.

Процеси інтернаціоналізації технологічного способу виробництва супроводжуються посиленням міжнародної концентрації виробництва, міжнародною кооперацією та спеціалізацією тощо. В сукупності вони є матеріальною основою інтернаціоналізації виробничих відносин (або відносин економічної власності) й господарського механізму, що, у свою чергу, детермінує процес інтернаціоналізації соціальних, правових та інших надбудовних відносин.

Найбільшого розвитку ці процеси набули в інтеграції країн Західної Європи, зокрема в утворенні та функціонуванні Європейського економічного співтовариства, або Спільного ринку. Спершу це було об'єднання шести країн (ФРН, Франції, Італії, Бельгії, Голландії та Люксембургу), які підписали Римський договір 1957 р., що набрав чинності з 1.1.1958. У1973 р. до них приєдналися Великобританія, Данія, Ірландія, у 1981 р. — Греція, у 1986 р. — Португалія та Іспанія. У 1991 р. на сесії ЄЕС було підписано угоду між ЄЕС і Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ) про створення Європейського економічного простору (ЄЕП).

Згідно з Єдиним європейським актом 1987 р. і Маастрихтським договором 1991 р. було утворено Європейський Союз із загальною кількістю населення понад 370 млн осіб, до якого належали 15 країн.

Подали заяви про входження до ЄС Україна та інші держави, але наша країна може претендувати на вступ лише через 15—20 років (за умови проведення реформ в інтересах народу).

Головними органами ЄС є Рада міністрів (до якої входять представники країн-учасниць на рівні міністрів і яка наділена законодавчою владою, а її рішення обов'язкові й належать до національного законодавства); Європейська комісія (членів якої призначають уряди національних країн на 5 років), яка виступає із законодавчими ініціативами та сприяє їх втіленню в життя та ін.; Європейський парламент (до нього прямим голосуванням обирають депутатів, які здійснюють законотворчу діяльність і контролюють діяльність ЄС, Європейського суду та ін.).

За час існування ЄС створено митний союз (знижені, а відтак скасовані митні збори при перевезенні з країни в країну, встановлені єдині тарифи в торгівлі з іншими державами); жителі країн-учасниць мають змогу пересуватися всередині співтовариства без паспортів і віз (лише з національним посвідченням особи); організовані ринки товарів та послуг, робочої сили, капіталів; почалося взаємне визнання свідоцтв та дипломів про освіту; громадяни інтегрованих країн мають право на постійне проживання в іншій країні за наявності роботи та ін.; компанії цих країн роблять взаємні інвестиції майже без перепон; проводиться спільна сільськогосподарська політика. Надалі заплановано узгоджувати єдину податкову, цінову політику тощо, тобто домогтися повної економічної інтеграції. З 1993 р. будь-який банк-резидент має право на здійснення всіх банківських операцій у будь-якій країні ЄС. У 1999 р. створено Центральний європейський банк, який разом із центральними банками інших країн ЄС формує єдину Європейську систему центральних банків, а у безготівковий і готівковий обіг запроваджено в 2002 р. єдину валюту — євро. Єдиний наднаціональний бюджет ЄС становить понад 100 млрд євро (1,5 ВВП цих країн). ЄС проводить також єдину соціальну політику, спрямовану, згідно з офіційними документами, на забезпечення вищого рівня соціальної єдності, унеможливлення експлуатації.

Загалом життєвий рівень більшості населення підвищується. Наприкінці 80-х років жителі ЄС витрачали на продовольство до 20 % (у 2000 р. — 11%) споживчих витрат, у 1987 р. уперше витрати на відпочинок та розваги перевищували витрати на харчування. Передбачено скорочення середнього робочого тижня до 35—36 годин та ін. Зростають темпи реальних доходів населення. Однак економічна інтеграція супроводжується й значними втратами. У країнах ЄС зросло безробіття (до 22 млн осіб), із сільськогосподарського обігу через перевиробництво продукції на початку 2000 р. було вилучено 15 млн га землі, знищено чимало готової сільськогосподарської продукції, тоді як у цих країнах налічується майже 30 млн бідних.

Загалом з часу виникнення ЄС досягнуто значних успіхів в економіці та соціальній сфері. Так, наприкінці XX ст. угруповання майже стало світовим лідером з продуктивності праці завдяки активній науково-технічній політиці національних держав та наднаціональних органів. ЄС подолала відставання від США у розвитку ядерної енергетики, літакобудування, мережі високошвидкісних залізничних магістралей, дослідженні космічного простору та інших високотехнологічних сферах економіки. Про активну участь держави в цих процесах свідчить те, що її частка в їх фінансуванні становила ЗО—40 %, вклад у фінансування науково-дослідних робіт, зокрема венчурного капіталу, лише за 1998—2000 рр. зріс більше ніж у 3 рази і досяг 50 млрд євро. Торгівля власними товарами в країнах ЄС становила в 1958 р. 36 % загального товарообороту, а в 2002 р. — до 64 %. На початку 2001 р. країни ЄС здійснювали 70 % всіх нагромаджених іноземних інвестицій в економіку США, внаслідок чого загальна сума активів, контрольованих європейськими компаніями на території США, була на 1,2 трлн дол. більшою, ніж обсяги американських активів в економіці ЄС. Цьому, зокрема, сприяло те, що із 200 наймогутніших промислових монополій світу 69 були із країн ЄС (американських — 64, японських — 53).

Середня заробітна плата в промисловості США становить лише 78 % рівня ЄС. Рівень бідності в країнах ЄС скоротився в середньому з 18—23 % до 2—5 %, тоді як у США — з 21 % до 12 %; з 1969 по 2000 рік робочий час середньої американської сім'ї зріс на 22 %, тоді як в ЄС з 1960 по 1990 рік скоротився більше як на 23 %; упродовж 90-х років XX ст. тривалість робочого часу середнього американця за рік збільшилась з 1943 до 1977 годин, тоді як у Франції скоротилась з 1597 до 1511 год., в Німеччині — з 1673 до 1480 год. на рік.

У 2004 р. до складу ЄС увійшло ще 10 країн Європи (Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Литва, Латвія, Естонія, Кіпр, Мальта). Найвищий рівень економічного розвитку був у Польщі, найнижчий в Естонії; за обсягом ВВП на