З метою консолідації політики країн-учасниць і ефективнішої діяльності ЛАД у жовтні 1949 року постановила укласти оборонний пакт між арабськими державами, а вже 11 квітня 1950 року ухвалила його текст. Стаття II була справжнім договором про допомогу. Договірні сторони "зобов'язуються відразу прийти на допомогу тій державі або державам, які стануть жертвами агресії, і негайно, індивідуально чи колективно, вжити всіх заходів і використати всі засоби, навіть із застосуванням воєнної сили, аби відбити агресію". В статті III передбачалось скликання нарад у разі загрози для будь-якої з учасниць пакту. У статті V ішлося про утворення Постійного військового комітету і Ради з питань оборони, до якої мали ввійти міністри закордонних справ і національної оборони всіх країн-членів. Передбачалася співпраця в царині економіки та переозброєння. Цей пакт підписали шість арабських країн. Йорданія відмовилася, Ємен та Ірак — відмовчувалися.

У цьому випадку не було єдності. Одностайність виявилася лише в тому, що "їхня опозиція політиці Франції в Північній Африці, особливо у Тунісі і Марокко. ЛАД підтримувала партії, які боролися за національне визволення в цих двох країнах та в Алжирі" [7, с. 468]. У Каїрі був заснований "Комітет боротьби за визволення Північної Африки", який очолював Абд-аль-Керім.

На одному з засідань Ліги, в квітні 1950 року, була ухвалена резолюція, яка закликала арабські країни підтримати вимоги народів Алжиру, Тунісу і Марокко до Іспанії та Франції. В серпні 1950 року арабські країни вирішили передати марокканську проблему на розгляд ООН, яка була відхилена 13 грудня 1951 року. Туніська проблема також не була внесена до порядку денного.

Зазнавши поразки з вирішення цього питання, ЛАД намагалася реабілітувати себе у вирішенні інших питань регіону. Так, у січні 1964 року в Каїрі арабська конференція на високому рівні ухвалила постанову про створення "Армії визволення Палестини". В Єрусалимі 28 травня 1964 року зібрався "Національний палестинський конгрес". Під час наступного зібрання арабів на високому рівні в Александрії в члени ЛАД було прийнято ОВП.

У 1973 році арабський світ набув більшої єдності, було помітне зближення між монархістськими державами і республіками, між поміркованими і революційними (Лівія, Алжир, Південний Ємен). Єгипетський президент Анвар Садат дотримувався поміркованих поглядів, викликаючи опір студентства.

На початку вересня начебто відбулося "велике замирення арабів навколо Єгипту. Садат прийняв монархів Саудівської Аравії, Кувейту, Катару, президента Асада з Сирії та Каддафі з Лівії і короля Хусейна, який амністував 745 палестинців і зміг відновити розірвані дипломатичні відносини" [7, с. 670].

Наступна велика криза в політиці ЛАД виникла в результаті громадянської війни в Лівані 1975 року. Чим більше розгортався цей конфлікт, тим більшим ставав розкол між товаришами по зброї різних арабських країн. "Ми зараз у глухому куті, — писав 16 березня 1976 року у белградській газеті "Вечірні новини" єгипетський громадський діяч М. Хейкал. — Арабського союзу більше нема. Він розпався. Замість нього ми маємо єгипетсько-сирійське протистояння. Два союзники на війні сильно розійшлися в питанні умов миру..."[1, с. 30].

16—18 жовтня в Ер-Ріяді відбулося зібрання керівників Саудівської Аравії, Сирії, Лівану, Єгипту, Кувейту і ОВП, на якій обговорювалися методи стабілізації ситуації в Лівані. Підтверджувалась вірність Лівану Каїрській згоді 1969 року і резолюції глав арабських держав, де ОВП визнавалась єдиним законним представником палестинського народу.

Все ж таки громадянську війну в Лівані вдалося пригасити, чому посприяли зусилля арабських держав. Вони послали свої військові сили в складі "міжарабських сил" для підтримки миру в цій країні. Але успіхи Ліги переплітались з невдачами, і наступним ударом по її репутації стала криза 1978 року, спричинена підписанням Кемп-Девідського мирного договору між Єгиптом та Ізраїлем за участю США. Цей договір рішуче не сприйняли фактично всі арабські країни. "Ще в грудні 1977 року на нараді в Тріполі Сирія, Ліван, Алжир, НДРЄ і ОВП оголосили про створення Фронту стійкості і протидії для боротьби проти закулісних угод імперіалізму з сіонізмом проти арабської реакції" [1, с. 71]. На нараді керівників ряду арабських країн у червні 1978 року в Дамаску заявлено про незаконність Кемп-Девідського договору. "Поїздка генерального секретаря США С. Венса в Йорданію, Саудівську Аравію і в Сирію з метою заручитися підтримкою єгипетсько-ізраїльської угоди зазнала невдачі. Домовленості в Кемп-Девіді осудливо сприйняли навіть ті арабські країни, що зазвичай виступали на стороні Вашингтона" [11, с. 4]. У листопаді 1978 року в Багдаді відбулася Нарада глав арабських держав, де арабські країни вирішили розірвати всі зв'язки з Єгиптом і призупинити його членство в ЛАД, при умові якщо Єгипет підпише сепаратний мирний договір з Ізраїлем, що й сталося 26 березня 1979 року у Вашингтоні.

Підписання Кемп-Девідського мирного договору змінило багато. Найбільша країна арабського світу залишилась в ізоляції. Арабські країни одноголосно сприйняли лінію Садата як зрадницьку. За рішенням конференції міністрів іноземних справ, у Каїрі закрили штаб-квартиру ЛАД. Протестуючи проти цього, "єгипетська влада намагалася перешкодити вивозу її архівів. Вона захопила власність і фонди ЛАД" [1, с. 75]. Таким чином договір ще більше розпалював близькосхідний конфлікт, послаблюючи сили арабів. Виведення Єгипту з фронту боротьби проти ізраїльської агресії призвело до розколу арабського світу.

Ізоляція Єгипту в арабському світі завдала йому політичних, економічних та моральних збитків, що негативно вплинуло на міжарабські відносини.

До негативних наслідків слід віднести і посилення відцентрових тенденцій в арабській субрегіональній системі. Створилося декілька приблизно рівноцінних у військово-економічному плані держав: Саудівська Аравія, Ірак, Сирія, Лівія, Алжир, Марокко.

Між ними розгорнулася боротьба за лідерство, при цьому кожна з сторін активно використовувала палестинську проблему, намагаючись виступити ініціатором її врегулювання. Таким чином, Кемп-Девідський процес певною мірою активізував миротворчий пошук на Близькому Сході.

XIII нарада глав держав та урядів арабських країн у Касабланці в серпні 1985 року ухвалила ідею скликання Міжнародної конференції щодо питання Близького Сходу за участю всіх зацікавлених сторін. У 1987 році ідею проведення такої конференції підтримав Єгипет.

У 1989 році членство Єгипту в Лізі було відновлено, а через два роки її штаб-квартира знову була повернена в Каїр. Чергові протиріччя виникли під час війни в Перській затоці (1990—1991), коли зіткнулись інтереси антиіракської коаліції (Саудівської Аравії, Єгипту, Сирії та Марокко) і нейтральних арабських країн (Йорданії, Лівії).

У травні 1990 року в Багдаді за ініціативою ОВП відбулася нарада глав держав та урядів арабських країн. Сирія та Ліван відмовилася взяти в ній участь, а Марокко, Оман та Алжир були представлені не першими особами.

Таким чином, у 80-ті роки XX ст. висвітились нові тенденції в розвитку арабських країн. Остаточно сформувався блок поміркованих арабських держав, активізувалися інтеграційні процеси, виникли нові субрегіональні організації (створення у 1981 році Ради співробітництва арабських держав Перської затоки, у лютому 1989 року — Ради арабського співробітництва та Союзу Арабського Магрибу).

На сучасному етапі розвитку міжнародних відносин Палестинська проблема не втрачає своєї актуальності. У вересні 2001 року в Каїрі ЛАД розпочала чергову сесію. Виступаючи на відкритті Ліги, президент Єгипту Хосні Мубарак закликав арабів підтримати палестинців, а духовний лідер Ірану аятолла Хаменеї виступив з закликом знищити державу Ізраїль.

27 березня 2001 року в Амані відкрився черговий саміт ЛАД, куди прибув навіть лідер лівійської революції Каддафі. Він приїхав тому, що члени Ліги вирішили вимагати остаточного зняття санкцій з Лівії. Але, дійшовши згоди щодо лівійського питання, араби різко розійшлися в думках щодо іракської проблеми. 11 країн на чолі з Саудівською Аравією запропонували формулювання "зняття санкцій з іракського народу", підкресливши неприйняття режиму Саддама. А Ірак та його союзники намагались сформулювати "зняття Санкцій з Іраку". Все це впливало на вирішення головної проблеми — палестинської. Сенсацією цього саміту стало зближення молодого президента Сирії Башара Асада з Ясиром Арафатом. У кінці саміту ЛАД пообіцяла палестинцям піврічний кредит по 40 млн. дол. щомісячно (1 млрд дол. обіцяних попереднього року так і не дійшли до свого адресата).

8 27 по 28 березня 2002 року в Бейруті проходив саміт ЛАД. Його результатом стала "Арабська мирна ініціатива". Ще перед самітом голова ЛАД Амре Муса заявив, що Ліга вважає план "мир в обмін на землю", запропонований принцом Саудівської Аравії Абдуллою, єдиним можливим вирішенням конфлікту між Ізраїлем і палестинцями. Основними пунктами "Арабської мирної ініціативи" є:—

вихід ізраїльських військ з території, зайнятої Ізраїлем з 1967 року, включаючи звільнення Голанських висот;—

справедливе вирішення питання палестинських біженців;—

визнання права палестинського народу на створення суверенної і незалежної держави Палестини і визнання Східного Єрусалиму її столицею;—

прохання голови саміту створити спеціальний комітет у складі представників країн-членів і Генерального секретаря для підтримки і впровадження в дію цього документа.

У жовтні 2002 року Ліга арабських держав отримала офіційний меморандум від Лівії, в якому вона заявила