Економічне вчення К. Маркса.

Заслугою Маркса е конструктивний критичний аналіз положень своїх попередників з питань сутності приватної власності, зокрема його вказівки про необхідність дослідження економічних законів її розвитку. У роботі "Моралізуюча критика і критикуюча мораль" (1847) та інших ранніх працях він уперше доходить висновку, що за економічним змістом приватна капіталістична (буржуазна) власність охоплює всю сукупність виробничих відносин цього способу виробництва, а їх теоретичним виразом служить система економічних законів і категорій (конкуренція, кредит, гроші, ціна, вартість та ін.). Позитивними надбаннями розроблення цієї проблематики є розмежування економічної та юридичної сторін власності, віднесення категорій "володіння", "розпоряджання" і "користування" до вузлових понять права та ін.

Поняття "приватна власність при капіталізмі" Маркс уперше конкретизує в таких фундаментальних категоріях, "як праця", "капітал" та їх взаємовідносини. Такі висновки Маркса мають важливе методологічне і теоретичне значення для аналізу будь-якої форми капіталістичної власності.

Розглядаючи майбутнє суспільство, Маркс характеризує його як подолання всіх форм відчуження (відчуження людини від засобів виробництва, його результатів і самого процесу праці, від природи і людини тощо), як позитивну ліквідацію приватної власності, як дійсну колективність умов існування. Саме відчуження зумовлене позбавленням більшої частини людства власності. Історичну роль пролетаріату він вбачав у знищенні приватної власності, що як надалі показала практика, було однобічним висновком.

Об'єктивний характер історичного розвитку зумовлений, на його думку, тим, що кожне покоління отримує історично сформовану суму продуктивних сил, відношення людей до природи і людини. Хоча нове покоління видозмінює їх, але всі ці успадковані фактори надають історичному розвитку певних особливостей. Об'єктивність такого розвитку зумовлена також суспільним поділом праці, різними формами власності та іншими факторами.

У праці "Злиденність філософії" Маркс характеризує діалектичну взаємозалежність монополії і конкуренції, їх синтез (поєднання), що є рушієм у практичному житті. У науковому дослідженні "Наймана праця і капітал" вій визначив капітал як виробниче відношення буржуазного суспільства. У праці "До критики політичної економії" Маркс вперше розглядає гроші як єдність їх різних функцій, характеризує вартість як найабстрактнішу форму багатства капіталістичного суспільства, розмежовує дві сторони виробництва при капіталізмі, визначає прибуток як похідну і трансформовану форму додаткової вартості, встановлює відмінність між постійним і змінним капіталами. Позитивним у цій праці є обґрунтування ним категорії "капітал взагалі", який за своїм змістом охоплює сукупність виробничих відносин цього способу виробництва, є його суспільною формою, не може бути зведений (ототожнений) з жодною із конкретних форм капіталу (індивідуального, постійного, змінного та ін.), що є його окремими якісними сторонами.

Капіталу загалом притаманні власні системні закони розвитку, а його форми розвиваються відповідно до цих законів і мають свою внутрішню логіку еволюції, свої підсистемні закони. Конкретні форми капіталу вступають між собою в гостру конкурентну боротьбу, а в процесі їх розвитку розвинутіші форми капіталу діалектично заперечують менш розвинуті. Глибинною внутрішньою сутністю капіталу загалом є антагонізм між монополізованими певною частиною суспільства засобами виробництва і безпосередніми виробниками, змушеними продавати свою робочу силу. Цей антагонізм пронизує будь-яку конкретну форму капіталу.

Послідовно застосовуючи діалектичний метод дослідження, Маркс виокремлює в капіталі речовий зміст і суспільну форму. У першому разі — це засоби і предмети праці, гроші, життєво необхідні засоби, певна сума товарів, матеріальних цінностей, відношення уречевленої праці до живої тощо. У другому — це виробничі відносини насамперед між найманими робітниками і капіталістами. Сутність капіталу полягає в органічній єдності речового змісту і суспільної форми. Маркс показав при цьому, у який спосіб певна сума товарів, мінові вартості, засоби виробництва тощо перетворюються в капітал: як власність однієї частини суспільства (класу капіталістів) вони слугують засобом привласнення чужої, неоплаченої праці, знаряддям експлуатації. В "Економічних рукописах 1857—1859 років" він конструктивно критикує попередників за ототожнення двох сторін капіталу, присвячуючи цьому спеціальний розділ "Змішування буржуазними економістами матеріальної сторони капіталу з його суспільною формою". В єдності сторін капіталу — його речового змісту і суспільної форми — визначальна роль у пізнанні сутності цієї категорії належить характеристиці суспільної форми. Саме тому "капітал — це не річ, а певне, суспільне, належне певній історичній формації суспільства виробниче відношення, яке представлене в речі і надає цій речі специфічного суспільного характеру"1. Маркс критикував позаісторичне і метафізичне трактування капіталу як нагромадженої праці.

Дослідження економічної системи капіталізму Маркс починає з товару як найменшої елементарної клітинки, найпростішого економічного відношення. Такий підхід відповідав вимогам методів сходження від абстрактного до конкретного, абстракції і принципу історизму. Дотримуючись принципу матеріалізму, аналіз товару він починає із з'ясування його речового змісту, тобто споживчої вартості.

Маркс критикував Д. Рікардо за те, що він вважав предметом політичної економії лише мінову вартість, а споживчу розглядав лише побічно. Характеризуючи співвідношення споживчої вартості і корисності, Маркс стверджував, що корисність речі виражає відношення внутрішніх властивостей речей до потреб людей. Купуючи товари завдяки їх споживчим властивостям з метою задоволення певних потреб, люди "оцінюють" споживчі вартості — досліджують їх якість, порівнюючи споживчі вартості окремих товарів і віддаючи перевагу окремим з них, внаслідок цього в корисності поєднується об'єктивна і суб'єктивна сторони споживчої вартості. Це заперечує поширену в сучасній економічній теорії думку, що якби Маркс ознайомився з теорією маржиналізму, то відмовився б від теорії вартості.

Споживча вартість, за словами Маркса, формує натурально-речову структуру виробництва, безпосередньо впливає на формування суспільно необхідних витрат окремого товару і певної кількості суспільних продуктів. Так, якщо споживча вартість окремого товару залежить від того, чи задовольняє вів будь-яку потребу, то споживча вартість певної маси суспільних продуктів залежить від того, чи адекватна вона кількісно визначеній суспільній потребі в продукті кожного особливого роду. Це означає, що така суспільна споживча вартість залежить і від пропорційності розподіленої між різними сферами виробництва праці (відповідно до кількісно визначених суспільних потреб). Товар продається за вартістю лише тоді, коли кількість суспільної праці, затраченої на його виробництво, відповідає розмірам суспільної потреби, що підлягає задоволенню.

Більшість із сучасних західних економістів розглядає корисність як здатність товару задовольняти бажання людей, як задоволення, яке вони отримують від споживання товарів, тобто запозичують ідеї Маркса щодо цього питання.

Але положення Маркса стосовно споживчої вартості не сформувалися у чітко виражену логічну концепцію. Бем-Баверк, зокрема, закидав Марксові "несправедливе відношення до споживчої вартості", яку класик політекономії абсолютизував.

Обґрунтованим є заперечення Марксом визначення споживчої вартості при капіталізмі як абсолютної мети виробництва. При цьому капіталізм розглядається позаісторично, ігноруються його соціально-економічні суперечності, зокрема підпорядкування основній меті — виробництву додаткової вартості. Коли таку мету визнано (більшість сучасних західних учених основною метою цього ладу називає виробництво і привласнення прибутку, який є формою вияву додаткової вартості), то абсолютною метою капіталізму стає виробництво не споживчої вартості, а вартості (зокрема, мінових вартостей — як зовнішньої форми вияву вартості).

З урахуванням вимог закону суперечності (згідно з яким економічне відношення включає суперечності, є їх єдністю), Маркс розглядає товар як безпосередню єдність споживчої вартості і вартості (зокрема, мінової вартості), але на відміну від представників маржиналізму, визначальною стороною товару вчений називає його суспільну форму. Тому він неодноразово характеризує товар як найпростішу специфічну суспільну форму продукту праці при капіталізмі.

На основі теорії трудової вартості А. Сміта і Д. Рікардо Маркс творчо розвинув такі положення:

1) єдиним джерелом вартості є праця, точніше соціально визначена людська діяльність, тобто абстрактна (суспільна) праця. її уречевлений результат.

Оскільки ця праця має суспільний характер, то формою її вияву є мінове відношення товарів, їх прирівнювання між собою (тобто їх суспільне відношення), при якому мінова вартість виражається лише у споживчих вартостях інших товарів. При цьому різні види праці зводяться до якісно однакової праці взагалі. Внаслідок цього Маркс дійшов висновку (який був відсутній в теорії вартості Д. Рікардо), що обмін є суттєвою умовою визначення вартості товарів, дає змогу реалізувати вартість товарів і перетворює продукт праці у вартість;

2) наявність відмінності між вартістю і ціною; аргументував, що визначення вартості товарів суспільно необхідним робочим часом є лише їх середньою вартістю за певний період часу. Таке теоретичне розуміння вартості вія пов'язував з її безпосереднім функціонуванням в економіці (як центру коливання товарних цін), тобто з реальною вартістю, крім того, виокремлював номінальну вартість або ціну, в якій, окрім витрат суспільно необхідної праці, відображається також коливання попиту і пропозиції;

3) роздвоєння товару в процесі його реалізації. Внутрішня суперечність між якісною однорідністю товарів як вартостей та їх природною відмінністю як споживчих вартостей знаходить зовнішній вияв у суперечності між вартістю у формі грошей і споживчою вартістю. Як основу такого розмежування Маркс застосував наукове розуміння двоїстого характеру праці, на якому базується його трудова теорія вартості;

4) змінюваність величини вартості товарів, оскільки вона визначається не початково-витраченим на їх виробництво робочим часом, а тим суспільним робочим