Основними формами угод при обміні технологією є: 1) ліцензійна торгівля, об'єктом якої є патентні і безпатентні ліцензії на передавання винаходів, технологічного досвіду, різноманітних промислових секретів, комерційних знань та інших видів промислової власності (крім товарних і фірмових знаків). Натепер переважає продаж безпатентних ліцензій, оскільки купівля чистого патенту передбачає проведення додаткових НДДКР, а отже, досконалої матеріально-технічної бази, додаткових фінансових витрат тощо. Тому в ліцензійні угоди включається не лише право на використання винаходів, а й передавання необхідного технологічного досвіду, знань, промислових секретів тощо, тобто ноу-хау та інжинірингових послуг. Частка розвинутих країн в ліцензійній торгівлі становить понад 80 % (експорту ліцензій), зокрема США — понад 65 %. У 2000 р. вони контролювали майже 55% патентів у сфері інформаційних технологій і комунікацій, а також 75 % світового ринку програмного забезпечення.

Вартість випущеної в різних країнах по іноземних ліцензіях продукції становить понад 500 млрд дол. Переважна частка ліцензій монополізована могутніми ТНК, внаслідок чого важлива роль в ліцензійній торгівлі належить внутріфірмовій торгівлі. У США на цей вид торгівлі припадає понад 70 % експортної виручки по ліцензійних угодах промислових корпорацій. Незважаючи на передові позиції в деяких галузях науки, Україна в цій торгівлі не бере ніякої участі, що частково зумовлено необхідністю патентувати відкриття в країнах ЄС або у США. Ліцензійна торгівля сприяє зростанню обсягів міжнародної торгівлі послугами, устаткуванням, комплектуючими виробами, а також вивезенню капіталу в підприємницькій формі;

2) надання ноу-хау і техніко-технологічного досвіду, тобто продаж технічних знань і практичного досвіду технологічного, технічного, фінансового, господарського, управлінського характеру;

3) надання техніко-технологічних знань, необхідних для придбання, монтажу і використання машин, устаткування, приладів, а також матеріалів і напівфабрикатів, отриманих шляхом закупівлі, оренди, лізингу та інших способів;

4) співробітництво в процесі техніко-технологічного утримання машин, устаткування, приладів, матеріалів і напівфабрикатів;

5) надання інжинірингових послуг, які пропонують спеціальні консультаційні фірми;

6) передавання технології в межах виробничої та науково-технічної кооперації в процесі об'єднання економічних і насамперед науково-технічних потенціалів двох або більше суб'єктів. Таке передавання може здійснюватись на контрактній основі і в процесі створення спільних підприємств;

7) здійснення спільних капіталовкладень. При цьому може відбуватись як обмін машинами, устаткуванням, приладами, технологічними лініями, так і навчання кадрів, передавання робочих креслень, надання консультацій та інші форми;

8) наукові, науково-практичні конференції, міжнародні виставки, ярмарки, наймання висококваліфікованих іноземних спеціалістів.

На міжнародному ринку соціальних послуг (освіта, охорона здоров'я, туризм, фізкультура і спорт, культура, мистецтво та ін.) найважливішу роль відіграє туризм. У другій половині 90-х років XX ст. у туристичних поїздках в інші країни взяли участь 1,2 млрд осіб. Серед основних видів міжнародного туризму (рекреаційний, діловий і науковий) на рекреаційний припадає понад 70 %. Завдяки міжнародному туризму зростає зайнятість у народному господарстві країн, які приймають туристів, державна казна отримує чималу частку доходів, реалізується значна кількість товарів. Так, у Франції міжнародний туризм обслуговують більше 5 млн осіб, а доходи від нього досягають третини всіх доходів від експорту товарів (на Багамських островах — більше половини ВВП). Міжнародний туризм обслуговують майже 70 міжнародних організацій.

Важливу роль у міжнародній торгівлі соціальними послугами відіграє освіта у формі обміну досвідом та інформацією, викладачами, науковими співробітниками, аспірантами і студентами. Так, у 2001 р. за кордоном навчалось понад 1,1 млн студентів, більшість з яких — вихідці із слаборозвинутих країн. Розвинуті країни запрошують найобдарованіших випускників, залучають висококваліфікованих спеціалістів на роботу, пропонуючи їм високу заробітну плату. У такий спосіб із слаборозвинутих країн виїхало на роботу понад 600 тис. осіб, що призводить до втрати значної частки національного багатства цих країн, виснаження інтелектуальних ресурсів, посилення економічної небезпеки. Ці негативні процеси активізуються і в Україні.

Державне та наддержавне регулювання міжнародної торгівлі.

Загальною метою державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності є створення сприятливих умов для розширеного відтворення всередині країни, зокрема для привласнення національними та транснаціональними компаніями максимальних прибутків. У процесі реалізації цієї мети суперечливо поєднується протекціонізм і лібералізація. У другій половині XIX ст. і до Першої світової війни переважала політика лібералізації; у 20—30-ті роки XX ст. посилюється протекціонізм, а після Другої світової війни знову переважала політика лібералізації, хоча у 80—90-ті роки активізувалися окремі елементи протекціонізму. Розрізняють три основні види мита: закуплена за кордоном сировина майже не обкладається митом; напівфабрикати обкладаються митом середнього рівня; з готових виробів сплачується найбільше мито. Система протекціонізму запроваджується через встановлення високих митних тарифів на ввізні товари, нетарифні обмеження, до яких належать:

1) заходи, спрямовані на безпосереднє обмеження імпорту (його ліцензування і квотування, запровадження антидемпінгових і компенсаційних мит, імпортні депозити, компенсаційні збори, система мінімальних імпортних цін та ін.);

2) безпосередньо не спрямовані на обмеження зовнішньої торгівлі заходи (митні формальності, технічні стандарти і норми, санітарні і ветеринарні норми, екологічні стандарти і норми, вимоги до маркірування товарів, їх упаковки та ін.);

3) безпосередньо не спрямовані на обмеження імпорту чи стимулювання експорту заходи, дія яких забезпечує такий самий результат.

Останніми роками спостерігається тенденція до заміни митних тарифів заходами нетарифного протекціонізму: кількісні обмеження, технічні стандарти і умови, екологічні норми та ін. Активно використовують розвинуті країни і такий важіль нетарифного регулювання імпорту, як антидемпінгові мита.

Розвинуті країни застосовували до 800 видів нетарифних бар'єрів, за допомогою яких стримувався імпорт понад 50 % всіх товарів. Характерною ознакою протекціоністської політики в сучасних умовах є впровадження колективного та селективного протекціонізму, що проводиться країнами — членами інтеграційних угруповань стосовно третіх країн. Найбільшою мірою такий протекціонізм властивий для країн ЄС. Крім того, згідно з Ломейськими угодами країн ЄС в 70-ті роки XX ст. почав діяти пільговий режим оподаткування однієї групи слаборозвинутих (асоційовані з ЄС приблизно 60 країн) на противагу іншій групі таких країн.

Водночас слаборозвинуті країни Африки, Азії і Латинської Америки створили багато замкнутих економічних угруповань, в межах яких здійснюється лібералізація торгівлі, а стосовно третіх країн запроваджуються різні протекціоністські заходи: митні тарифи, ліцензування, квотування імпорту, валютні обмеження.

Ці заходи доповнюють зміною програм державного стимулювання експорту. Найважливішими засобами такого стимулювання є державне кредитування експорту, змішане кредитування (поєднання державного і недержавного, рефінансування частини експортних кредитів, що надаються комерційними банками та ін.), державне страхування експортних кредитів, безпосереднє субсидіювання експорту. Традиційні форми цієї політики змінюють більш гнучкі, зорієнтовані насамперед на вибіркове стимулювання окремих важливих видів продукції, зокрема тих, що визначають розвиток НТР, базових галузей промисловості. Так, експортне кредитування у розвинутих країнах охоплює до 20 % всього обсягу їх експорту. Характерно, що таке стимулювання є непрямим і здійснюється насамперед у формі фінансування науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок, прискореної амортизації та ін. Водночас розвинуті країни використовують пряме субсидіювання експорту, здебільшого на сільськогосподарську продукцію (рівень захисту сільськогосподарського виробництва в Західній Європі становить понад 200% з урахуванням системи компенсаційних зборів і ліцензій). їм також властива практика поступового розширення страхування кредитів (насамперед, від політичних, військових ризиків), подовження термінів такого страхування, поліпшення умов виплати страхових сум.

Державне страхування експорту також здійснюється шляхом надання значної допомоги в організації міжнародних виставок, підтримки державних представництв за кордоном, які досліджують іноземні ринки, рекламують вітчизняні товари.

Помітну роль в митно-тарифному регулюванні відіграє загальна система преференції, тобто надання розвинутими країнами тарифних пільг при імпорті товарів із країн, що розвиваються. Генеральна Асамблея ООН включила цю систему в Хартію економічних прав і зобов'язань країн.

Державне регулювання міжнародної торгівлі доповнює наддержавне — з боку міжнародних організацій, насамперед — ГАТТ (Генеральна угода по тарифах і торгівлі). Ця організація була створена в Женеві у 1947 р. і діяла на основі міжурядового багатостороннього договору, в якому зафіксовані принципи і правила міжнародної торгівлі, пронизані ідеєю вільної торгівлі (рівності учасників цієї організації у сфері міжнародної торгівлі), конкретизовані у принципах надання країнам-учасницям режиму найбільшого сприяння (дотримання рівності і недискримінації), взаємних поступок і зниження митних тарифів, інших нетарифних бар'єрів, ведення торгівлі на приватноправовій основі, визнання митних тарифів як єдиного засобу регулювання зовнішньої торгівлі (винятком є встановлення кількісних обмежень при регулюванні сільськогосподарського виробництва), відмова від односторонніх дій і проведення переговорів і консультацій та ін.

Режим найбільшого сприяння передбачає зобов'язання країн-учасниць встановлювати на товари, що взаємно поставляються, мита не вищі, ніж встановлені для третіх країн. Винятком з цього правила є економічні угруповання (ЄС, ЄАВТ) , а також асоційовані з ними країни. Такі винятки поширюються на слаборозвинуті країни, які отримали право експорту товарів за зниженими тарифами, але без відповідного зниження митних тарифів на імпортовані товари.

Принципи ГАТТ не допускають застосування інших форм і методів регулювання міжнародної торгівлі, зокрема, квот, експортних або імпортних ліцензій, стимулювання виробництва за допомогою податкових пільг, використання програм регіонального