Інтеграційні процеси в арабському світі. Організація "Ісламська Конференція" (ОІК)

План

1. Історичні аспекти

2. Мета діяльності та організаційна структура ОІК

3. Цілі та завдання ОІК

4. Організаційна структура ОІК

5. Конференція королів, глав держав та урядів

6. Конференція міністрів закордонних справ

7. Генеральний секретаріат

8. Література

Організація "Ісламська Конференція" (ОІК)

Потужно вплинув на стан міжнародних відносин на Близькому та Середньому Сході ісламський чинник.

Ще в 70-х роках XIX ст. було висунуто доктрину панісламізму, яка ґрунтується на тезі керівної ролі ісламу в духовному та світському житті суспільства, єдності та солідарності всіх членів мусульманської общини, незалежно від державної, расової, національної або соціальної приналежності, необхідності об'єднання всіх мусульман в межах єдиної держави. Панісламізм вважається протиставленням панарабізму — руху за єдність та незалежність арабської нації на основі відокремлення ісламу від держави. Ірано-іракську війну 1980—1988 років розглядали як війну двох ідеологій — панісламізму та панарабізму.

Історичні аспекти

Організація "Ісламська Конференція" (ОІК) — міжнародна організація, яка об'єднує 57 країн, що вирішили об'єднати свої зусилля та ресурси, а також одноголосно виступати на захист своїх інтересів та забезпечити розвиток усіх мусульман світу.

Організація була створена на Першій зустрічі лідерів ісламського світу в Рабаті (королівство Марокко) 25 вересня 1969 року. Ця зустріч —реакція на спробу сіоністів спалити священну мечеть Аль-Акса 21 вересня 1969 року в окупованому Єрусалимі. Через шість місяців після цього історичного моменту, в березні 1970 року в м. Джидда (королівство Саудівська Аравія) проведено Першу ісламську конференцію міністрів закордонних справ. На цій Конференції узгоджено посаду Генерального секретаря ОІК, який мав би забезпечити співпрацю країн-членів. Конференція визначила повноваження Генерального секретаріату й обрала місцем його тимчасової штаб-квартири Джидду з розрахунком на те, що згодом місцем постійної штаб-квартири стане Єрусалим.

Хронологія основних історичних подій

1969 р. — ОІК заснована на Першому саміті ісламських лідерів 24-х держав, який проводився в Рабаті (Марокко).

1972 р. — підписаний статут ОІК на Конференції міністрів закордонних справ.

1974 р. — на саміті ОІК у м. Лахор (Пакистан) був створений Ісламський фонд солідарності як центр діяльності комісій з економічних, культурних та соціальних питань.

1979 р. — припинено членство Єгипту в ОІК після підписання ним мирного договору з Ізраїлем.

1981 р. — саміт ОІК закликав до спільної боротьби "за незалежність Єрусалиму й окупованих територій", включаючи економічний бойкот Ізраїлю, та до співпраці з Організацією визволення Палестини.

1984 р. — поновлено членство Єгипту в ОІК.

1987 р. — на саміті ОІК вирішено, що Ісламський комітет миру повинен докласти всіх зусиль, щоб запобігти продажу зброї Іраку та Ірану, висунув вимогу про проведення конференції ООН з метою засудження тероризму і розмежування понять тероризму та права боротьби за визволення.

1990 р. — ОІК засудила вторгнення Іраку в Кувейт і вимагала виведення з його території іракських військ.

1991 р. — ОІК закликала Раду Безпеки ООН зробити всі необхідні кроки щодо сербів Чорногорії, включаючи військову інтервенцію, з метою захистити боснійських мусульман.

1993 р. — прохання ОІК до Ради Безпеки ООН зняти військове ембарго щодо боснійських мусульман і дозволити їм захищати себе від боснійських сербів; ОІК пообіцяла допомогу в розмірі 80 млн дол. мусульманам, які постраждали від війни в Боснії; сім країн-членів ОІК були готові надати свої війська для проведення миротворчих акцій ООН у Боснії.

1994 р. — саміт ОІК проголосив недійсним військове ембарго ООН щодо Боснії та Герцеговини.

1995 р. — міністри закордонних справ і оборони країн-членів ОІК схвалили рішення про створення "допоміжної мобілізаційної групи" для надання військової, економічної та іншої допомоги Боснії та Герцеговині.

1999 р. — ОІК вирішила надати гуманітарну допомогу косова-рам; оголосила про створення Парламентського союзу.

2000 p. — саміт OIK висловив солідарність з палестинським народом і звинуватив Ізраїль у постійному порушенні прав народу Палестини.

2003 р. — саміт ОІК у м. Куала-Лумпур (Малайзія). Було запропоновано використати нафтовий чинник як засіб тиску на країни, які хочуть розпочати війну проти Іраку.

Статут ОІК

У статті II статуту визначена мета та завдання організації. Ними є сприяння ісламській солідарності між країнами-учасницями, зміцнення співпраці між ними в економічній, соціальній, культурній, науковій та інших важливих сферах діяльності, координація дій для захисту святих місць та підтримка боротьби палестинського народу в здобутті власних прав та своєї території.

Крім цілей ОІК, у цій статті вказано принципи, яких повинні дотримуватися також і країни-учасниці. Це рівність, повага права народу на самовизначення та невтручання у внутрішні справи інших країн-членів, повага суверенітету, незалежності та територіальної цілісності кожної країни-члена та інші.

У статтях Ш, IV, V, VI мова йде про структуру головних органів ОІК, їхні функції та компетенцію. Головними органами Конференції є:

1. Конференція королів та глав держав і урядів.

2. Конференція міністрів закордонних справ.

3. Генеральний секретаріат і допоміжні органи.

У статті IV вказується, що головним органом ОІК є Конференція королів та глав держав і урядів. Вона збирається раз на три роки з метою координації політики самої організації.

У статті V йдеться про такий головний орган ОІК, як Конференція міністрів закордонних справ. Ісламська конференція має збиратися раз у рік при необхідності на рівні міністрів закордонних справ чи їх представників. Вказані тут також її цілі, наприклад, розробка шляхів впровадження загальної політики Конференції, призначення Генерального секретаря тощо. Записано також процес прийняття рішень. Резолюції чи рекомендації Конференції міністрів закордонних справ повинні бути схвалені 2/3 голосів.

Стаття VI присвячена статусу Генерального секретаріату в ОІК, його функціям та компетенції. Тут записано, що Генеральний секретаріат очолює Генеральний секретар, призначений Конференцією міністрів закордонних справ терміном на 4 роки з правом переобрання лише один раз. Генеральний секретаріат повинен сприяти співпраці між країнами-членами і забезпечувати сприятливі умови для проведення консультацій, обміну як досвідом, так і інформацією, яка має загальне значення для всіх країн-членів. Штаб-квартира Генерального секретаріату знаходиться в Джидді.

У цій статті йдеться також про привілеї та імунітети Генерального секретаря, його персоналу. Представники країн-членів повинні володіти такими правами та імунітетами, які їм потрібні для виконання завдань Конференції.

Стаття VII вирішує питання фінансів та сплати членських внесків. Тут вказано, що всі витрати для утримання та діяльності Генерального секретаріату сплачують країни-учасниці пропорційно до розміру їхнього валового національного доходу. Секретаріат повинен керувати фінансами, згідно з інструкціями, схваленими Конференцією міністрів закордонних справ. Постійний фінансовий комітет повинен бути створений Конференцією, персоналом якого мають бути акредитовані представники держав-членів. Цей комітет має проводити свої зустрічі в штаб-квартирі Секретаріату, Спільно з Генеральним секретарем фінансовий комітет повинен готувати бюджет Організації.

Стаття VIII регламентує питання членства в організації, а саме умови вступу в ОІК. Організація була створена державами, які брали участь у Конференції королів та глав держав і урядів, яка проходила в Рабаті і в двох Конференціях міністрів закордонних справ у Карачі, а також з держав, які підписали статут організації. Кожна мусульманська країна може стати членом ОІК шляхом подання їй на розгляд заяви, в якій вказано бажання і готовність держави прийняти умови статуту. Депозитарієм таких заяв є Генеральний секретаріат до того часу, поки Конференція міністрів закордонних справ її не розгляне. Держава-претендент стає членом ОІК, коли за її вступ проголосує 2/3 країн-членів Конференції.

В організацію входять: Афганістан (1969), Албанія (1992), Алжир (1969), Азербайджан (1992), Бахрейн (1972), Бангладеш (1974), Бенін (1983), Бруней (1984), Буркіна-Фасо (1974), Камерун Г1974Ї. Чад (1969), Коморо (1976), Джибутті (1978), Єгипет

(1969), Ємен (1969), Габон (1977), Гамбія (1974), Гвінея (1969), Гвінея-Біссау (1974), Гвіяна (1998), Індонезія (1969), Іран (1969), Ірак (1975), Йорданія (1969), Казахстан (1995), Кувейт (1969), Киргизія (1992), Кот д'Івуар (2002), Ліван (1969), Лівія (1969), Малайзія (1969), Мальдіви (1976), Малі (1969), Мавританія (1969), Марокко (1969), Мозамбік (1994), Нігер (1969), Нігерія (1986), Оман (1972), Пакистан (1969), Палестина (1969), Катар (1972), Саудівська Аравія (1969), Сенегал (1969), Сьєрре-Леоне (1972), Сомалі (1969), Суд&в (1969), Сурінам (1996), Сирія (1972), Таджикистан (1992), Того (1997), Туніс (1969), Туреччина (1969), Туркменистан (1992), Уганда (1974), Об'єднані Арабські Емірати (1972), Узбекистан (1996).

Країни-члени ОІК за типом політичних систем можна класифікувати на такі:

1. Теократичні держави, що претендують на роль лідерів мусульманського світу (Саудівська Аравія, Іран).

2. Держави, де іслам є державною релігією, але життя суспільства регламентується переважно світськими законами (Алжир, Єгипет, Сирія).

3. Офіційно світські держави.

Внутрішнє право організації' передбачає надання статусу спостерігача при ОІК.

Спостерігачі:

Боснія та Герцеговина — 1994, Центральна Африканська Республіка — 1997, Королівство Тайланд — 1998, Турецька мусульманська спільнота Кіпру — 1979, Національний визвольний фронт Моро — 1977, Організація об'єднаних націй — 1976, Рух неприєднання — 1977, Ліга арабських держав — 1975, Організація африканської єдності — 1977, Організація європейського співробітництва — 1995.

Стаття X регламентує процедуру виходу з ОІК. Будь-яка краї-на-учасниця може вийти з організації, подавши заяву Генеральному секретарю. Держава, яка хоче вийти з організації,