До передбачуваних переваг ТАФТА належить прискорений розвиток економіки, що дасть змогу боротися зі спокусою запровадження "європротекціонізму". На думку Маргарет Тетчер, це сприяло б зростанню атлантичної цивілізації, а не підтримці планів Франції щодо ЄС, які, за словами Міттерана, полягають у "досягненні незалежності від Америки". Консерватори, такі як Б'ю-канен (США), підтримують принцип ТАФТА про збалансованість державницьких сил та ЄС. Інші американці підтримують ТАФТА, бо ця угода призупинить тенденції до протекціонізму США (який підтримує Б'юканен) і збільшить американсько-європейську торгівлю у XXI столітті.

Діловий клімат у Америці та Європі, очевидно, загалом формуватиметься на інтернаціоналізмі та глобалізації, хоч і з різною мірою послідовності й активності. У США корпорації підтримали ТАФТА, але не підтримали суто внутрішній проект реформ Клінтона в галузі охорони здоров'я. Ступінь американського протекціонізму й націоналізму у найближчі роки змусить інакше розглядати широкий інтернаціоналізм "нового світового порядку" порівняно з вузьким провінціалізмом гасел "Америка над усе" чи "Америка — фортеця".

Нарешті, у майбутньому багато чого залежатиме від становища у решті світу і від миру в Європі. Ступінь співробітництва ЄС з іншими країнами Європи, що розвиваються, ступінь інтеграції та відносин країн Північної та Південної Америк та ступінь збереження відносного миру на Близькому Сході також є геополітичними та геостратегічними реаліями, які впливатимуть на майбутні стосунки між НАФТА та ЄС у Трансатлантичній зоні вільної торгівлі.

Перспективи південного розширення НАФТА та утворення ПЗВТ — Панамериканської зони вільної торгівлі

Переговорний процес та підсумки Першого саміту Америки

Інтеграція — веління часу, тому рано чи пізно стане очевидною необхідність об'єднати засоби та зусилля кожного зокрема для загальної користі. Засновники Північноамериканської зони вільної торгівлі не створили регіональних обмежень для економічного простору НАФТА. Тому теоретично кожна держава може долучитись до Угоди. Практично виглядатиме все так, що зацікавленими у вступі будуть передусім центрально- та південноамериканські країни.

Перша половина 90-х років XX ст. була періодом "інтеграційної ейфорії", що охопила весь континент. За Мексикою, що "відійшла на північ", практично всі країни регіону стали у своєрідну "чергу"" прагнучи приєднатися до НАФТА. "Зацікавленість у приєднанні до Угоди виявляють Аргентина, Бразилія, Парагвай, Уругвай та Чилі" [9]. Більше того, надто очевидним було загострення суперництва між різними групами країн за першість у приєднанні до північноамериканського інтеграційного полюсу. У зв'язку з цим слід нагадати, що конкуренція в боротьбі за привілейований статус відносин з центром міжамериканської системи — США — є традиційною рисою латиноамериканської дипломатії, яка завжди досить дивно перепліталась з другою рисою — прагненням виступити єдиним фронтом у діалозі з Вашингтоном.

Сприяти зближенню двох Америк на початку 90-х років XX ст. був покликаний проект американського президента Дж. Буша "Підприємництво для обох Америк" (Enterprise for the Americas Initiative — EAI), проголошений 27 червня 1990 року. Значення та особливість цього проекту полягали в такому: по-перше, мали бути проведені переговори щодо скасування боргів, які мали країни континенту перед урядом США; по-друге, він проголосив фінансування інвестиційних проектів у Латинській Америці; по-третє, його кінцевою метою було створення єдиної зони вільної торгівлі в межах Північної та Південної Америки. "Після проголошення проекту ЕАІ уряд США розробив майже з усіма державами континенту відповідні двосторонні угоди" [23].

У серпні 1992 року в Манагуа було підписано договір між Мексикою і п'ятьма центральноамериканськими державами: Коста-Рикою, Нікарагуа, Сальвадором" Гондурасом та Гватемалою. Він передбачав створення з 1 січня 1997 року в цьому регіоні зони вільної торгівлі.

На запрошення Б. Клінтона, наступника Дж. Буша на посту президента США, глави держав та урядів 34 країв Західної Півкулі 10—13 грудня 1994 року зібрались на переговори у Майямі (США). Щоправда, керівника Куби Ф. Кастро на зустріч "верхів" не допустили. Вже при підготовці саміту виявились різні підходи до його завдань. США прагнули обмежити тематику зустрічі на традиційних постулатах політики адміністрації Б. Клінтона: захисті демократичних інститутів та прав людини, підтримці конституційного устрою, боротьбі з тероризмом та наркобізнесом. Обговорювати проблему включення у НАФТА нових членів, серед яких насамперед фігурувала Республіка Чилі, Вашингтон (перш за все через відсутність консенсусу всередині правлячих кіл) не прагнув. Щоб приховати це небажання, Б. Клінтон відновив "Підприємництво для обох Америк" (КАТ) під гаслом "Las Americas" та запропонував латиноамериканцям "партнерство заради добробуту" [23]. Латиноамериканські держави, як зазначав керівник впливової неурядової організації "Міжамериканський діалог" П. Хакім, очікували від саміту, в першу чергу, відповіді на конкретне запитання: "Як США планують розширити зону вільної торгівлі?" Напередодні зустрічі "верхів" латиноамериканська коаліційна дипломатія працювала на повну потужність. У результаті питання про континентальну зону вільної торгівлі було включено в порядок денний та привернуло особливу увагу. У прийнятій на зустрічі керівних осіб 34 держав "Декларації принципів партнерства для розвитку та процвітання: демократія, вільна торгівля та розвиток на Американському континенті" та Плані дій (Agenda), що додавався до Декларації і складався зі 100 пунктів, було проголошено створення до 2005 року Панамериканської зони вільної торгівлі. На зустрічі президентів було прийнято і ряд інших рішень. У Майямі проголошено початок "повномасштабного наступу на корупцію" [14] та всесторонню протидію наркобізнесу та наркотрафіку.

Однак у цілому перша половина 90-х років XX ст. характеризувалась очевидним подоланням доцентрової тенденції в міжамериканських відносинах. Здавалося б, виправдались надії, що після закінчення "холодної війни" Сполучені Штати Америки нарешті повернуться обличчям до Латинської Америки та почнуть вирішувати завдання, які вперше були сформульовані сорок років тому адміністрацією президента Дж. Кеннеді в межах програми "Союз заради прогресу". З ейфорією, викликаною очікуванням швидкої інтеграції з Північчю півкулі, була пов'язана відносно спокійна реакція більшості країн регіону на дії Сполучених Штатів Америки в напрямку побудови "однополюсного світового порядку", тим більше, що Латинська Америка була ніби у зручній близькості до цього полюсу. Це, в свою чергу, призвело до певного обмеження зовнішньополітичної активності межами Західної півкулі.

Загалом до середини десятиліття розширення НАФТА ставало все більш проблематичним. Конгрес США, по суті, заблокував вступ у цю організацію Чилі, питання про приєднання якої було практично вирішеним ще в 1994 році. Лише в січні 1996 року вдалося дійти згоди стосовно цього питання, що стало початком процесу формування "американської зони вільної торгівлі від Аляски до Тьєра-дель-Фуего" [16].

Діалог НАФТА - МЕРКОСУР. Другий саміт країн Америки

У першій половині 90-х років Латинська Америка практично залишалася поза сферою зовнішньополітичних пріоритетів США. Розпад СРСР і закінчення холодної війни припинили тривоги Вашингтону про вразливість "підніжжя" США" [7]. Перестали його турбувати не лише революційні рухи, але і військові хунти, оскільки вперше в усіх латиноамериканських країнах до влади прийшли конституційні уряди.

Отже, Б. Клінтон став єдиним у післявоєнний період президентом США, котрий ні разу не відвідав латиноамериканські країни протягом свого першого терміну, — його перша поїздка в Латинську Америку відбулася лише в жовтні 1997 року. Водночас адміністрація Клінтона не нехтувала економічними інтересами США південніше від Ріо-Гранде. З 1993 до 1997 року як експорт, так і інвестиції в країни цього регіону подвоїлися. У 1997 році США відмінили багаторічне ембарго на постачання Латинській Америці сучасного озброєння. За останні роки товарообіг США з країнами

Латинської Америки і зоною Карибського басейну досягнув 300 млрд дол., в тому числі 1998 року експорт становив 141,6 млрд дол., а імпорт — 146,7 млрд дол.; в 1999 році — відповідно 141,3 і 169,1 млрд дол. Практично весь дефіцит торгового балансу США з країнами регіону припадає на члена НАФТА — Мексику, а в торгівлі США з країнами-членами МЕРКОСУР в останні роки досягнуто позитивного балансу.

Усі ці роки основну увагу США приділяли неконтрольованим інтеграційним процесам у регіоні, передусім у межах МЕРКОСУР. З метою утримання лідерських позицій в політичному й економічному житті Латинської Америки, а також нейтралізації проникнення на регіональний ринок європейців Вашингтон зробив кілька кроків: спочатку, в 1993 році, він отримав безпосередній доступ до латиноамериканського ланцюжка через Мексику, що підписала з США і Канадою Угоду про Північноамериканську зону вільної торгівлі.

Потім, щоб припинити неконтрольовані інтеграційні тенденції, з ініціативи Вашингтону в Майямі в грудні 1994 року була організована перша після 1967 року зустріч глав держав і урядів країн двох Америк. Проведена на вищому рівні конференція мала зберегти позиції США в Латинській Америці або хоча б дати їм можливість певною мірою контролювати процеси, що відбуваються в цьому обширному районі.

Саме під час цього