Поряд з цими двома основними темами-проблемами існують і інші рівні розвитку співпраці, наприклад, пропозиції щодо секторного поглиблення НАФТА. При цьому епіцентром є питання створення спільного ринку енергоресурсів, над чим працює сформована (за рішенням учасників саміту) Північноамериканська робоча група. Це відповідає інтересам США (в першу чергу) — найбільшого з трьох країн-членів імпортера енергоресурсів, проте потрапляє в багатьох аспектах під скептичний погляд Мексики через планову денаціоналізацію стратегічних секторів, таких як нафтова і газова промисловість, державна монополія на які визначена навіть у конституції країни. Окрім того, співпраця передбачена і в інших сферах, наприклад, у сфері освіти, науки, технологій, комунікацій та охорони здоров'я.

На підставі "спільних цінностей та інтересів", а також вагомих людських, соціальних, культурних та економічних зв'язків має виникнути "нова форма співтовариства завдяки співпраці в межах північноамериканського партнерства", — зазначається у Декларації лідерів країн Північної Америки, підписаній 22 квітня 2001 року у Квебеці.

Пропозицію поглиблення НАФТА на урядовому рівні особливо активно підтримує приватний сектор — справжній "двигун" північноамериканської інтеграції. За даними Мексиканської Ради з питань зовнішньої торгівлі, на підприємницькому рівні вже навіть проводились інтенсивні переговори щодо створення спільного ринку передусім у енергетичному секторі. Більше того, у трьох країнах-учасницях Угоди про Північноамериканську зону вільної торгівлі відбулись численні конференції та заходи, присвячені цій темі. Уряд Канади навіть фінансує інтердисциплінарний "Проект Північна Америка" для сприяння людським, соціальним, культурним, інституційним та економічним зв'язкам між Канадою, Мексикою і США.

Однак через безвихідь у питанні міграції між США та Мексикою жодних успіхів на білатеральному рівні не спостерігалось. Так охарактеризували Мексика і США у березні 2002 року План дій "Партнерство заради добробуту", який передбачає проведення низки заходів та проектів у сфері інфраструктури, покращення приватного трансферу грошей, житлового будівництва та освітнього обміну, фінансування яких цілком відбувається приватним сектором економіки, а отже, — жодної впевненості у фінансуванні.

Водночас обидві держави досягнули згоди у питанні реформування двох двосторонніх інституцій, які тісно пов'язані з інтеграційними процесами у Північній Америці: Північноамериканської комісії транскордонної охорони довкілля та Банку розвитку. Обговорювалось також членство Канади в обох інституціях. Однак дотепер конкретні пропозиції стосовно цього, стосовно проекту інтегрованої Північної Америки перебувають у стадії розгляду в урядах країн-учасниць НАФТА. А дебати про НАФТА плюс чи про "трилатералізацію НАФТА" продовжуються переважно в академічних колах.

Від 11 вересня 2001 року внаслідок зміни пріоритетів США змістились дещо і координати НАФТА. Дебати про інтегровану Північну Америку було замінено обговоренням сформульованого США питання безпеки в межах НАФТА. Під концепцією Сполучених Штатів Америки, висловленою дружнім лозунгом "smart border", приховується передусім паранойя щодо безпеки у США. З метою боротьби з тероризмом і наркобізнесом США уклали з Мексикою і Канадою в березні 2002 року дві угоди про "smart border", які повинні слугувати виконанню трьох неповністю сумісних цілей:—

покращенню інфраструктури та контрольних механізмів на кордонах;—

забезпеченню вільного обміну товарами;—

жорсткішому контролю над переміщенням осіб.

У першу чергу остання ціль суперечить мексиканському національному інтересу щодо договірного регулювання міграції мексиканців.

Нині ідея про "smart borders" сприймається двома меншими партнерами НАФТА по-різному; в той час як Канада поділяє турботи США, у Мексиці ідея СІЛА про безпечні кордони наштовхується на значний опір. Однак, незважаючи на ці перешкоди, Угода про Північноамериканську зону вільної торгівлі, яка повністю буде імплементована у 2008 році, може і без поглиблення тристороннього партнерства ввійти в історію всього континенту як перша сходинка до Панамериканської зони вільної торгівлі — ПЗВТ.

20 квітня 2002 року в Квебеку (Канада) відбувся третій в історії континенту саміт лідерів 34 держав Північної та Південної Америки. У Канаду прибули виключно ті лідери, які прийшли до влади демократичним шляхом: єдиному диктатору, що ще залишився в Америці, Ф. Кастро, шлях на саміт був перекритий. Зразу ж після відкриття саміту Канада та США наполягли на тому, що обов'язковою умовою участі у новій зоні вільної торгівлі буде наявність у країні демократичного режиму. Після трьох днів, що пройшли в сутичках між налаштованими проти глобалізації демонстрантами та міліцією, було досягнено згоди в тому, що Договір про вільну торгівлю вся Америка повинна підписати (за винятком Куби) до 1 січня 2005 року. США пропонували підготувати пакт уже до кінця 2003 року, ряд країн Латинської Америки виступили проти зайвого поспіху. Власне, Бразилія, для котрої ЄС є важливішим партнером, ніж США, потребує додаткового часу для одночасних переговорів із Європейським Союзом. У випадку успішного створення такої зони вільної торгівлі з населенням понад 800 млн осіб та загальним ВВП близько 13 трлн дол. США (що еквівалентно 1/3 світового ВВП та майже в 2 рази більше за економіку Європейського Союзу) новий економічний союз повністю усуне чи частково знизить тарифи на переміщення товарів та послуг між країнами-членами. У зв'язку з цим митні законодавства країн будуть спрощені та уніфіковані.

Країни Північної та Латинської Америки і Карибського півострова домовились про проведення регулярних зустрічей напередодні створення найбільшої в світі зони вільної торгівлі. Переговори про зниження торговельних бар'єрів повинні розпочатись у травні 1993 року.

Всі необхідні попередні переговори та приготування будуть завершені до січня 2005 року, а до кінця того ж року Договір має вступити в силу. Раніше Північноамериканська угода про вільну торгівлю була задумана, розроблена та практично доведена до підписання адміністрацією Дж. Буша-старшого, однак підписати її довелось вже наступному президенту США Б. Клінтону. Незадовго після цього Клінтон, прагнучи збільшити своє політичне значення, почав наполягати на розширенні повноважень своєї адміністрації в питаннях НАФТА, надавши їй право регулювати пункти, пов'язані з охороною навколишнього середовища та трудовими нормами. Однак Конгрес США відмовився надати йому подібні повноваження, й створення зони вільної торгівлі було призупинено. Схоже на те, що новий президент США Дж. Буш-молодший розуміє причину ситуації, що склалася, а також роль США в її можливому вирішенні. Тим не менше, для того, щоб регіональна зона вільної торгівлі перетворилась із мрії в реальність, чи хоча б щоб до НАФТА могла приєднатись Чилі, нинішньому президенту США потрібно розширити повноваження своєї адміністрації у веденні відповідних переговорів. Тим не менше, очевидно, що демократичне лобі в Конгресі США погодиться піти на поступки лише в тому випадку, якщо знову укладені договори про вільну торгівлю будуть зобов'язувати латиноамериканські держави дотримуватись жорстких трудових та екологічних стандартів, значно знизивши їх конкурентоспроможність. Якщо подіям належить розвиватись у такому напрямку, то процес створення ФТАА буде, в свою чергу, гальмуватися іншими великими країнами на континенті, особливо Бразилією. Будучи найбільшим ринком у Південній Америці, Бразилія розуміє, що не може залишатись осторонь від цих процесів, однак вона дуже занепокоєна впливом, який матиме на її виробників відкриття ринків для внутрішньоконтинентальної торгівлі. Дані дослідження, проведеного Національною конфедерацією промисловців Бразилії, не дають однозначної відповіді на питання про сприятливий вплив на її економіку участі у ФТАА. Так, низка галузей її економіки є досить конкурентоспроможною, тому від членства у континентальній зоні вільної торгівлі вона лише виграє. Це, в першу чергу, текстильна промисловість, а також сільське господарство, металургія та виробництво кераміки. Однак очевидно, що такі галузі економіки Бразилії, як автомобілебудування та виробництво електроніки, не зможуть втриматись під натиском конкурентів в умовах вільної торгівлі.

Укласти договір, який би задовольняв усі 34 країни — завдання нелегке. Крім того, всього 20 років тому багато країн Латинської Америки (Бразилія, Аргентина, Чилі, Болівія, Парагвай, Еквадор) та більшість держав Центральної Америки були військовими диктатурами, в той час як у Мексиці протягом 70 років існувала однопартійна система. Всі ці авторитарні режими в економічній політиці тяжіли до протекціонізму, надаючи перевагу ізоляції економіки своїх країн від контактів із зовнішнім світом. І тепер під час проведення третього саміту країн континенту у Квебеку вдень та вночі протягом всього зібрання проходили антиглобалістські та антиамериканські демонстрації. На думку демонстрантів, вільна торгівля допомагає багатим державам (якою в цьому випадку є США) стати ще багатшими, що відбувається за рахунок бідних країн та завдає шкоди довкіллю. І доки близько 30 тисяч демонстрантів скупчувались навколо місця проведення саміту, що надійно охоронялося