Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент





Рада співробітництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ)

План

1. Історична довідка

2. Мета діяльності та організаційна структура РСАДПЗ

3. Мета діяльності Ради

4. Організаційна структура РСАДПЗ

5. Вища Рада

6. Комісія з врегулювання суперечок

7. Міністерська рада

8. Генеральний Секретаріат

9. Література

Історична довідка

У січні 1981 року, невдовзі після саміту Організації "Ісламська Конференція" (ОІК) в Саудівській Аравії, її лідери офіційно оголосили про створення Ради співробітництва арабських держав Перської Затоки (РСАДПЗ, англійська назва — [Arab] Gulf Cooperation Council — [A]GCC). Ідея створення організації належала Саудівській Аравії, що об'єднала в Раді шість держав Аравійського півострова з подібними політичними інституціями, соціальними умовами та економічним рівнем розвитку: Саудівську Аравію, Кувейт, Катар, Об'єднані Арабські Емірати, Бахрейн та Оман.

Слід зазначити, що мабуть ще років за десять до створення РСАДПЗ у регіоні робилося кілька аналогічних спроб сформувати альянс приблизно з такого ж складу держав-учасниць. Його в різні часи пропонували незалежно один від одного, шах Ірану і президент Іраку. Але менші держави Затоки щоразу вбачали в тодішніх ініціативах іранського та іракського лідерів спроби нав'язати їм гегемонію та протекціоналізм, тому з прохолодою сприймали пропозиції. Початок війни між Іраком та Іраном у вересні 1980 року підтвердив їхні побоювання і зміцнив переконання у необхідності створення власного союзу. Іраксько-іранська війна водночас змусила малі держави регіону ще раз усвідомити свою вразливість і прискорити процес створення альянсу, зокрема збоку Саудівської Аравії. Сусідня Народна демократична республіка Ємен (Аден) перетворилася в зону підвищеної активності лівих сил. Там, за переконанням Саудівської Аравії, діяли центри з підготовки терористів. Водночас Північний Ємен (Сана) на початку 1980 року придбав значну кількість радянського озброєння і запросив до країни понад 300 військових радників. Радянський Союз, активно розігруючи єменську карту, заохочував об'єднання НДРЄ та ЄАР. Тогочасні засоби масової інформації обох країн рясніли політичними деклараціями та риторикою з приводу "зближення обох частин однієї Батьківщини" та їх об'єднання. Незважаючи на те, що таке об'єднання на той час було майже нереальним, Саудівська Аравія вбачала загрозу навіть у його гіпотетичній можливості.

Таким чином, на роль "поліцейського" в регіоні не міг претендувати ані революційний Іран, ані Єгипет, який надовго "дискредитував" себе серед арабських країн Затоки через підписання мирної угоди з Ізраїлем. Єдиною великою силою, на яку б могли опертися ці країни, залишалися США, але й ця альтернатива була проблемною. Навіть тісні зв'язки зі Сполученими Штатами додавали б масла у вогонь ненависті з боку Ірану до країн Затоки, особливо в контексті прямої підтримки Ізраїлю з боку США. До того ж деяким країнам Затоки американський альтруїзм у вирішенні близькосхідних проблем здавався більш ніж сумнівним. Як відзначав тоді англійський аналітик Джозеф Мелоун, що "араби Перської затоки, в яких довга пам'ять, мають схильність порівнювати британську політику в Затоці під час Другої світової війни з американською концепцією Сил швидкого реагування (СШР) у вісімдесятих роках... Незважаючи на визнання підтримки консервативних антикомуністичних режимів, Сполучені Штати — а відтак і СШР — викликають підозри, в основі яких лежать приховані наміри".

Ще одну загрозу напередодні створення РСАДПЗ для її членів становив Ізраїль, що діяв і самостійно, і разом зі США, відповідно до укладених з цією країною "секретних протоколів". Коли надбанням гласності стали ізраїльські військові поставки (спочатку запчастин для військових літаків) революційному Ірану, кілька газет у країнах Затоки написали про те, що готується ірано-ізраїльський альянс, спрямований насамперед проти них. Чимале занепокоєння арабських країн Перської затоки викликали і заяви самого аятолли Рухоллага Хомейні про начебто особливу місію Ірану щодо "експорту революції" до них. Велика концентрація шиїтів у нафтовидобувній Східній провінції (аш-Шаркия) Саудівської Аравії, а також домінуюче шиїтське населення Бахрейну були позитивним ґрунтом для ідей Хомейні у 1981 році в той час, коли там у грудні було здійснено спонсоровану Іраном спробу державного перевороту. Отже, створенню РСАДПЗ сприяли самі внутрішньо- і зовнішньополітичні обставини та геополітична ситуація в регіоні. Однак і перша реакція світового співтовариства на формування РСАДПЗ, відповідно, була переважно негативною.

Президент Іраку Саддам Хусейн, який також плекав ідею створення аналогічної організації, де Ірак мав би відігравати центральну роль, був явно незадоволений, особливо з огляду на значний сумарний фінансово-економічний потенціал країн Ради, який ставив Ірак у невигідне фінансове становище. Обидва Ємени — НДРЄ (Аден) і ЄАР (Сана) — відкрито опротестували створення РСАДПЗ, відзначивши, кожен зі свого боку, що з усіх держав Аравійського півострова тільки ці дві країни залишилися за межами організації. Вони, фактично, звинуватили РСАДПЗ у формуванні сили, яка може напасти на дві доведені до бідності єменські держави. ЄАР (Сана) з огляду на довгі та тривалі стосунки з Саудівською Аравією, образилась на неї. Організація визволення Палестини (ОВП) піддала РСАДПЗ нищівній критиці.

Перші роки свого існування РСАДПЗ відзначила підвищеною активністю. У 1981 році Міністерська рада уповноважила Султанат Оман підготувати дослідження з проблем національної безпеки, а Кувейт — з регіональних економічних питань. У тому ж році були на вищому рівні проведені конференції в травні (Абу Дабі) та листопаді (Ер-Ріяд), далі — в листопаді 1982 року (Бахрейн), листопаді 1983 року (Доха, Катар) тощо. Листопадовий саміт 1983 року схвалив попереднє рішення Міністерської ради, яке визначало щорічний бюджет організації в обсязі 25 млн. дол. США, а також затвердив штат працівників штаб-квартири РСАДПЗ в Ер-Ріяді (не враховуючи вище керівництво) у кількості 238 службовців. За оцінкою багатьох аналітиків, найбільшого тріумфу РСАДПЗ за перші три роки свого існування досягла в галузі зовнішньої політики. Саме під егідою Ради було підписано угоду між НДРЄ (Аденом) та Оманом (27 жовтня 1982 року). На той час вона означала, принаймні теоретично, повернення до зближення між сусідами, двосторонні відносини між якими були ворожими з 1967 року, коли Аден отримав незалежність і обрав марксистську орієнтацію. Південний Ємен спонсорував повстання в Дофарі (Оман), понад десять років продовжував антиоманську пропагандистську кампанію. Ще до офіційної інаугурації РСАДПЗ Кувейт і ОАЕ безуспішно намагались примирити близьких сусідів.

На сьогодні сумарне населення країн-членів РСАДПЗ становить понад 25 млн. осіб, сукупний ВНП перевищує 210 млрд дол. США, запаси нафти — 53,5 млрд тонн. Щорічні прибутки країн РСАДПЗ від продажу нафти і газу досягли в 1995 році 71 млрд дол. США, а в 2000 році — 114 млрд доларів США. Загальний обсяг іноземних інвестицій країн-учасниць РСАДПЗ складає, за оцінками, 342 млрд дол. США.

Статут РСАДПЗ

25 травня 1981 року на Першій спільній зустрічі глав урядів шести країн, якими були Саудівська Аравія, Кувейт, Катар, Об'єднані Арабські Емірати (ОАЕ), Бахрейн та Оман у столиці ОАЕ Абу-Дабі було підписано Статут і офіційно проголошено створення РСАДПЗ. Установчий договір Ради має 22 статті і підписаний в одному примірнику арабською мовою.

У Статуті йдеться про саму організацію, її структуру, мету і завдання, про порядок прийняття рішень. РСАДПЗ створювалася як організація закритого типу, тому в її Статуті не розкрито принцип входу членства та виходу з організації.

У статті II вказано, що штаб-квартира РСАДПЗ знаходиться в Ер-Ріяді (Саудівська Аравія), а зустрічі Ради мають проводитися в ній або на території іншої країни-учасниці (ст.. III).

Стаття IV вказує, що головною метою створення цієї організації є взаємна координація політики її держав-членів у галузі економіки, промисловості, оборони тощо.

Про членство в Раді у статті V зазначено; "Державами-членами Ради є шість країн, які брали участь у зустрічі міністрів закордонних справ, що проводилась в Ер-Ріяді 4 лютого 1981 року".

Статті VI—XVI подають організаційну структуру РСАДПЗ. Стаття VI говорить, що керівними органами організації є:

1. Вища Рада з підпорядкованою їй Комісією з питання врегулювання суперечок.

2. Міністерська рада.

3. Генеральний Секретаріат.

Статті VII, VIII і IX визначають, що керівним органом організації є Вища Рада, яка складається з глав держав-учасниць. Основним завданням цього органу є визначення пріоритетів політики організації, прийняття рішень та доведення їх до виконання підпорядкованим органам.

У статті X зазначено, що для врегулювання диспутів створюється спеціальна Комісія з урегулювання суперечок, яка підпорядковується Вищій Раді і до якої можуть входити члени ВР.

Про виконавчий орган організації, яким є Міністерська рада, йдеться в статтях XI, XII і XIII. У них зазначається порядок прийняття рішень Міністерською радою, порядок проведення зустрічей, основні завдання та обов'язки, головними серед яких є прийняття конкретних рішень та рекомендацій щодо розширення і поглиблення співпраці між країнами-членами РСАДПЗ.

Статті XIV, XV і XVI присвячені Генеральному Секретаріату. У них зазначено, що Генеральний Секретаріат є виконавчим і адміністративно-технічним органом, що забезпечує роботу ВР і МР. Склад Секретаріату призначається Генеральним секретарем, хоча сам Генсек — Вищою Радою.

Для виконання своїх завдань і обов'язків організація та ід персонал користуються привілеями та імунітетами (ст. XVII). Рада та


Сторінки: 1 2