Радикальні зміни в економічних відносинах власності та АПК
План
1. Аграрна політика та аграрні реформи у сільському господарстві.
2. Аграрно-промисловий комплекс.
3. Література
Аграрна політика та аграрні реформи у сільському господарстві.
На початку 1991 р. в Україні нараховувалось 8,5 тис. колгоспів і 2,7 тис. радгоспів. У них було зосереджено 95% ріллі, вироблялось 75% валової сільськогосподарської продукції. На одне господарство припадало близько 4 тис. сільськогосподарських угідь.
За час економічної кризи сільське господарство країн колишнього СРСР та Східної Європи, України зокрема, зазнало значних збитків. За 1991—1999 рр. в Україні виробництво продовольства скоротилось більше ніж удвічі, майже повністю були знищені окремі галузі тваринництва.
Основною причиною аграрної кризи в Україні є насамперед хибна аграрна політика, виявом якої стало порушення закону вартості у сільському господарстві — відсутність паритету цін на сільськогосподарську продукцію і промислові вироби для аграрного виробництва. Так, ціни на промислові товари, що купує село, зросли за 1991—2001 рр. у 8,5 рази, а ціни на сільськогосподарські продукти лише в 1,6 рази. Для того щоб купити одну тонну дизельного пального, потрібно було продати у 1990 р. 500 кг пшениці, а у 2000 р. 3,8 т; за неякісний комбайн нині треба віддати понад 400 т, що майже в 10 разів більше, ніж у 1990 р. Унаслідок диспаритету цін сільське господарство протягом 90-х років втратило понад 95 млрд грн., а у 2000—2002 рр. — до ЗО млрд грн. Значною мірою це було зумовлено надмірним рівнем монополізації матеріально-технічних ресурсів та ринків заготівлі сільськогосподарської продукції (третьої сфери АПК). Основна вина в такій монополізації лежить на державі, що є одним із наслідків хибної аграрної політики. Контртенденцією були лише аграрна політика уряду у 2000 р., коли ціни на зерно були підвищені більше ніж у 2 рази. У 2003 р. через диспаритет цін, а також неврожай (значною мірою спричинений виснаженням земель) Україна із житниці Європи перетворилась на імпортера зерна (до 3 млн т).
Наступною важливою причиною аграрної кризи в Україні було майже тотальне перетворення колективної власності (у 1990 р. всі сільськогосподарські підприємства були рентабельні, а рівень рентабельності становив понад 30 %) на приватну, в тому числі дрібнотоварну власність. Це, у свою чергу призвело до зниження рівня концентрації виробництва та значного падіння рівня його рентабельності.
Землі все більше виснажуються через зменшення кількості мінеральних та органічних добрив; посилюється ерозія земель — щорічно на 80 тис. га, що еквівалентно втраті річного державного бюджету за 2003 р. Надзвичайно високою в Україні є питома вага розорюваних земель — майже 80%, у той час як у Франції цей показник становить 48 %, Угорщині — 37, Великобританії — 25, у США — лише 20 %.
Кризі сільського господарства сприяли надто дорогі і короткотермінові кредити комерційних банків, які треба було повертати тоді, коли закупівельні ціни були найнижчі.
Для інших країн Центральної та Східної Європи (хоча частково і для України) причиною кризи сільського господарства стало зниження попиту на його продукцію внаслідок лібералізації цін, тотального зубожіння населення, масового завезення імпортної продукції, енергетичної кризи, технічної та економічної відсталості переробної промисловості тощо.
В Україні внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС понад 4,2 млн га землі (в тому числі 2,4 млн га сільськогосподарських угідь) забруднено радіонуклідами, у стадії глибокої екологічної кризи перебуває майже 15 % сільськогосподарських угідь.
Отже, радикальні аграрні реформи в Україні необхідні. їх передумовою є формування науково обґрунтованої аграрної політики, чітке визначення її мети на найближчий та особливо довгостроковий періоди. Для сільського господарства України метою на короткостроковий період є припинення кризи в цій сфері і поступове відновлення обсягів виробництва до рівня 1990 р. (тобто періоду її стабільного розвитку), забезпечення продовольчої безпеки держави. Глибина економічної кризи у сільському господарстві настільки масштабна, що таке відновлення, за прогнозами спеціалістів, не здійсниться і до 2015 р. Цей прогноз можна аргументувати тим, що навіть у 2000 р. (коли був високий урожай) частка збиткових підприємств збільшилась на 10 %, а збитковість тваринництва і рослинництва зросла на 14 %.
Метою аграрної політики України на перспективу є перетворення держави на стабільного експортера значної частини сільськогосподарської продукції, забезпечення продовольчої безпеки, соціальна розбудова українського села. З 28 тис. поселень в Україні наприкінці 2002 р. майже третина занепадали; лише 55 % сіл мали відносно нормальні шкільні приміщення; 19 % — водопроводи, а 1800 користувались довізною водою тощо, у 2003 р. в 4200 селах не було шкіл. Села охоплені масовим безробіттям.
Щоб досягти поставлених цілей, необхідно ліквідувати руйнівний для сільського господарства диспаритет цін, сформувати реальних власників землі та власників інших засобів сільськогосподарської праці та створеної продукції. Дійсними власниками на землі повинні стати сільськогосподарські кооперативи, колективні господарства, частково державні господарства, сімейні (фермерські) господарства і великі капіталістичні ферми у формі акціонерних товариств. Колективні форми власності і господарювання слід оптимально поєднувати з індивідуальним привласненням результатів колективної праці.
Невиправданою видається орієнтація на домінування приватної власності, що переважала в попередні століття і перші десятиліття XX ст. Натепер вона суперечить здебільшого колективному характеру праці. Академіки О. Онищенко та В. Юрчишин неаргументовано стверджують, що в усіх країнах, крім країн колишнього соцтабору, сільське господарство розвивалося на основі приватної власності на землю, тому що, наприклад, у Чехословаччині (нині Чехія і Словаччина) протягом останніх 100 років домінувала кооперативна власність. Ці вчені намагаються довести, що "...введення приватної власності на землю і купівля-продаж права на земельні паї ніякою мірою не спрямовано (як про це ведеться пропаганда силами, які хотіли б повернути країну до попереднього стану) на розвал існуючих колективних і державних сільськогосподарських підприємств як таких. Вона має на меті лише зміну відносин власності в них, зміну державної та колективної форм власності на засоби виробництва (в тому числі на землю) на приватну при збереженні колективних форм господарювання"1, що нібито зниження рівня концентрації (ефекту масштабу) перевищує посилення стимулів праці. Але механічне поєднання приватної власності на засоби сільськогосподарського виробництва з колективними формами господарювання можливе лише за умов, коли відносини власності розглядаються в юридичному, а не економічному аспекті.
Крім того, питома вага частки приватної власності в економічному аспекті не є домінуючою, що не дає підстав стверджувати про органічне поєднання приватної форми власності з колективним господарюванням. Тому виваженішою точкою зору на цю проблему є позиція академіка І. Лукінова: "Сучасна високорозвинута ринкова економіка США і країн Західної Європи, — зазначає вій, — базується на регулюючому діянні сукупності факторів, серед яких частка впливу приватної (дрібної) власності займає належне їй, але ж далеко не вирішальне місце. Могутні транснаціональні та національні корпорації... панують у сучасній світовій економіці. Базуються вони аж ніяк не на такій приватній власності, як це трактується і розуміється деякими нашими архіреформаторами". Тому необгрунтованим є твердження, що в процесі приватизації власності кооперативна та акціонерна власність — "це вже форми функціонування приватної власності". Підтвердженням сказаного є конкретні розрахунки щодо залежності рівня рентабельності сільськогосподарських підприємств від їх величини. Так, більше половини сільськогосподарських підприємств у 2000 р. були збитковими внаслідок їх незначних розмірів (дрібні виробники). Тому правильним є висновок провідного вченого України В. Пасхавера про те, "що цей вид виробництва є ефективним лише за високої концентрації і основну масу продукції прибутково реалізують великі підприємства...".
Агропромислова політика також повинна спрямовуватися на забезпечення потреб агропромислового комплексу вітчизняною промисловістю. Закупівля сільськогосподарської техніки, хімічних добрив та іншої продукції за кордоном призводить до значних втрат в економіці. Необхідне також оптимальне поєднання ринкових важелів з адміністративним, правовим (законодавче регулювання і контроль) та економічним (податкова, кредитна, цінова, бюджетна політика та ін.) державним регулюванням. Макроекономічне регулювання повинно поширюватись на всі типи і форми власності та господарювання. Для захисту внутрішнього товаровиробника у промисловості й сільському господарстві необхідно припинити непродуману політику лібералізації зовнішньоекономічної діяльності (стосовно імпорту сільськогосподарських товарів та обмеження можливостей експорту).
Саме у такий спосіб формувалось високопродуктивне сільське господарство багатьох розвинутих країн. Так, у 50-ті роки XX ст. уряди промислово розвинутих країн Заходу виключили аграрний сектор зі сфери ринкового регулювання, запровадили захисні мита, перевели його на систему гарантованих цін і дотацій, запровадили протекціоністські тарифи. Високу ефективність сільського господарства в Ізраїлі забезпечує продумане комплексне планування, надійна державна підтримка фінансами, кадрами, а також налагоджена система матеріального постачання тощо. У США держава регулює обсяги виробництва, ціни, експортно-імпортні поставки, надає державні виплати фермам, які беруть участь в урядових програмах. У країнах ЄС відношення суми загальних субсидій до вартості сільськогосподарської продукції становило у 1994 р. 50 %, у Швейцарії — 82 %. У 2000 р. у США на підтримку виробника сільськогосподарської продукції з бюджету було