Аграрні реформи — процес радикальної або еволюційної трансформації економічних відносин, і насамперед відносин власності у сільському господарстві, на основі відповідних змін техніки і технології.

Матеріальною основою аграрної реформи є насамперед зміни у технологічному способі виробництва: впровадження нової техніки, культури землеробства, поглиблення спеціалізації, встановлення оптимальних розмірів сільськогосподарських кооперативів, ферм тощо.

В Україні відбулась радикальна (революційна) реформа, що призвело до значного руйнування села. За НТР радикальні перетворення у технологічному способі виробництва в сільському господарстві можливі шляхом інтенсивного розвитку необхідних біотехнологій, повної комп'ютеризації, запровадження прогресивніших форм економічної власності, всебічного розвитку сільського працівника та ін.

Щоб не відставати від розвинутих країн, Україна повинна значно посилити роботу в галузі селекції та насінництва. На жаль, обсяги селекційних робіт у нашій державі, наприклад, з цукровими буряками, приблизно у 5 разів менші, ніж у будь-якій великій селекційній фірмі Заходу. З 85 гібридів кукурудзи, вперше поданих нашою державою на сортовипробування, 59 надійшли з-за кордону.

В аспекті організаційно-економічних відносин аграрна реформа передбачає проведення маркетингових досліджень, удосконалення процесу управління на мікро- і макрорівні, запозичення передового досвіду тощо.

Аграрні реформи передбачають також перетворення економічної та юридичної власності на селі, наслідком яких є зміни соціальної структури. Трансформація економічної власності передбачає створення реального плюралізму типів і форм власності (зокрема відродження її приватної форми).

Оскільки відносини економічної власності є системною сутністю виробничих відносин, вони розвиваються у всіх сферах суспільного відтворення, а у сфері безпосереднього виробництва реалізуються в процесі праці і теоретично виражаються в категоріях "інтенсивність праці", "продуктивність праці", "робочий день", "необхідний продукт" та ін. При колективних формах господарювання у сільському господарстві такі категорії розкривають економічний зміст відносин економічної власності у цій сфері, тому частка кожного працівника у результатах колективної праці має залежати від інтенсивності та продуктивності його праці, колективного обробітку землі, тривалості робочого дня та інших показників трудової діяльності. Водночас колективна природа економічної власності при веденні колективних форм господарювання (наприклад, колективної обробки землі) цілком узгоджується з правом приватної власності багатьох сільськогосподарських працівників на окремі земельні ділянки, тобто з наявністю сертифікатів на земельні паї.

У сфері обміну відносини економічної власності у сільському господарстві реалізуються, з одного боку, у цінах на реалізовану продукцію і на ті товари і послуги, які купують колективні господарства (мінеральні добрива, племінна худоба, елітне насіння, трактори, комбайни тощо), — з іншого. Якщо виготовлена колективною працею сільськогосподарська продукція колективно реалізується, а необхідна продукція колективно купується, то відносини економічної власності також мають колективний характер. Вони можуть частково поєднуватися з приватною власністю, якщо працівник колективного господарства частину отриманої за натуральною оплатою продукції намагатиметься реалізувати на ринку самостійно. У сфері розподілу кожний працівник колективного господарства повинен отримувати у формі заробітної плати створену ним частку у сфері безпосереднього виробництва, а також частку від результатів колективного характеру праці, яка сприяє зростанню продуктивності праці. Розподіляється також синергічний ефект. Водночас деяку частку продукції працівник може одержувати залежно від величини свого паю, що свідчить про приватний характер привласнення результатів колективної праці. Аграрні реформи у сфері економічної власності передбачають, у свою чергу, реформу ціноутворення, оподаткування, рентних платежів, заробітної плати тощо, тобто всієї сукупності таких відносин власності у всіх інших сферах суспільного відтворення. У сфері юридичної власності аграрні реформи означають зміни у землеволодінні, землекористуванні і землерозпорядженні. При проведенні земельної реформи в Україні у цій сфері передбачається: можливість формування нових господарств з розпайованих підприємств і приватної власності на майно; утвердження права розпоряджатись землями, переданими у колективну власність, спрощення процедури передачі земельних ділянок у колективну власність на постійне користування. Проте внаслідок хибної аграрної політики понад 98 % майна колгоспів і радгоспів стали власністю приблизно 15 % наближених до влади осіб.

У країнах Центральної та Східної Європи аграрні реформи здійснюються шляхом створення акціонерних товариств (ваучерних і державних), індивідуальних фермерських господарств (заснованих на праці господаря і членів його сім'ї, а також найманій праці), кооперативів та ін.

Переважаючим типом у процесі таких перетворень повинна бути колективна власність. Так, у Східній Німеччині перетворені селянські господарства (середня площа яких сягає 140 га) разом з особистими одноосібними господарствами використовували в середині 90-х років XX ст. менше 20 % сільськогосподарських угідь, нові кооперативи (середній розмір до 1500 га) — майже 40 %, товариства з обмеженою відповідальністю (до 950 га) — менше 25 % угідь. У Чехії селянські господарства мають у своєму розпорядженні менше 20% угідь, нові сільськогосподарські кооперативи — до 50, господарські товариства — до 17 %. Кризові явища наприкінці 90-х років у сільському господарстві Польщі, де на селянські господарства припадає до 75 % угідь, є пересторогою від тотальної приватизації землі.

Кооперативи, засновані на приватній власності їх членів на землю та на інші засоби виробництва, є формами колективної власності, де поєднані приватні та колективні елементи при переважанні останніх.

Початковий етап реформування аграрних відносин відбувся і в Україні. На основі колгоспів у 2003 р. було утворено 19 тис. нових агроформувань, які обробляли понад 63 % землі. Якщо на 1 січня 1990 р. не було жодного фермерського господарства, то на початку 2003 р. їх нараховувалось 43 тис. (які обробляли 7,7 % землі). Крім того, 13,7 млн сімей користувались присадибними ділянками, загальна площа яких становила майже 29 % землі. Загалом у власність недержавних сільськогосподарських підприємств було передано 29,5 млн га землі. Проте розширення особистих підсобних господарств виявилось неефективним. Так, площа цієї категорії господарств збільшилась у 2,5 рази, а обсяг виробництва сільськогосподарської продукції — лише на 15 %.

Фермерські господарства загалом працювали гірше, ніж колгоспи і радгоспи. У 1998 р. вони виробили лише до 2 % сільськогосподарської продукції (без урахування продукції, виробленої на присадибних ділянках), у 2000 р. показники зросли, але цьому сприяло те, що держава створила сприятливіші умови для сільських виробників, підняла ціни на їх продукцію. Тому обґрунтований такий колективний висновок провідних вчених-аграріїв України: "Світовий досвід показує, що чим менші за розміром земельної площі господарства, тим більше в них задіяно у розрахунку на одиницю площі трудових і матеріально-технічних ресурсів. Виробляючи на одиницю площі найбільше продукції, вони, проте, найменш ефективно використовують ресурсний потенціал у цілому та мають гірші й інші показники ефективності господарювання"1. Додатковим підтвердженням сказаного є те, що у 2000 р. собівартість 1 ц зерна у найменших сільськогосподарських підприємствах була у понад 3 рази вищою, ніж на великих підприємствах. Значною мірою це пояснюється недостатнім забезпеченням малогабаритною технікою, неефективним використанням тракторів і комбайнів через малі розміри земельних ділянок у господарствах тощо, внаслідок чого втрачається ефект масштабу. Тому теза О. Онищенка, що важливішою за ефект масштабу, отриманого від концентрації виробництва, є наявність стимулів до праці, які створює приватна власність, — сумнівна. Теоретично обґрунтованіша ідея про створення потужних стимулів до праці на народних підприємствах, що водночас довела і практика. Звідси — висновок про хибність політики поспішної "фермеризації" (вона найактивніше проводилась у західних областях України), яку можна розглядати як колективізацію навпаки.

Отже, можна дійти висновку про пріоритетність колективної форми власності у сільському господарстві. Домінування приватної власності, яка ґрунтується на власній праці, відтворить умови, що існували під час занепаду феодального і становлення капіталістичного способу виробництва (кінець XV — початок XVI ст.). Створення великих ферм суперечить проголошеній Президентом України та затвердженій рішенням Верховної Ради стратегічній соціально-економічній меті — сформувати реального власника і господаря землі, задовольнити його інтереси, зробити селянина повним власником виробленої ним продукції, віддати землю тим, хто її обробляє. Такими за своїм статусом можуть бути лише дрібні фермери, а не власники великих господарств. Але домінування дрібних фермерських господарств суперечить закономірностям розвитку сільського господарства у розвинутих країнах. Пріоритетність колективних форм власності з точки зору стратегії проведення аграрних реформ має поєднуватись з реальним плюралізмом типів, форм власності та форм господарювання. Усі працівники повинні мати однакові права щодо соціального захисту з боку держави (отримання послуг охорони здоров'я, допомоги з безробіття, пенсійного забезпечення, охорони материнства і дитинства та ін.), в отриманні допомоги для розвитку господарської діяльності, забезпеченні відповідних прав тощо.

Господарства всіх форм власності повинні прагнути до реалізації принципу самоокупності, але специфічність розвитку сільського господарства передбачає лише часткову його реалізацію. Допомога різним суб'єктам господарювання залежить, зокрема, від ступеня їх участі у виконанні урядових програм (контрактів).

За колективного типу і форми власності на землю та інше майно колективне господарство відповідно до чинного законодавства має право господарювати на засадах підприємництва, споруджувати на землі різноманітні будівлі, передавати землю в оренду,