Аналогічні права мають селянські (фермерські) господарства. їх відмінність від колективних господарств полягає у методах управління, розмірах ділянок, що перебувають у їх власності, чисельності працівників (як правило, фермерське господарство використовує працю членів сім'ї, окремих родичів) та ін.

Серед різних типів і форм економічної власності і господарювання у сільському господарстві певну роль відіграє державний сектор. На державній землі створюються племінні заводи і конезаводи, господарства для вирощування фруктів і винограду, лікарських рослин, хмелю, елітнонасінницькі та насінницькі господарства, сортовипробувальні станції і сортодільниці. На землях, що перебувають у загальнодержавній власності, суб'єктом права є Верховна Рада України, на інших державних територіях — ради народних депутатів різних рівнів (обласні, районні, міські, селищні, сільські).

У колективних сільськогосподарських підприємствах повинні оптимально поєднуватись індивідуальне і колективне привласнення через отримання кожним членом колективного господарства (кооперативу, акціонерного товариства та ін.) паю, привласнення на нього певної частки доходу і оплати праці залежно від її кількості та якості. Майно колективного підприємства (вартість основних і оборотних фондів, акції, грошові надходження від діяльності в інших підприємствах та організаціях) належить трудовому колективу, отже, є колективною власністю. Поєднання колективного з приватним при переважанні першого означає, що колективна власність слугує основою приватної, а не навпаки.

Аграрно-промисловий комплекс.

Важливим напрямом радикальної аграрної реформи є створення ефективного агропромислового комплексу (АПК). Його виникнення зумовлене розвитком продуктивних сил народного господарства, поглибленням суспільного поділу праці, розгортанням науково-технічної революції. Впровадження її досягнень у сільське господарство призводить до скорочення кількості зайнятих у цій галузі, звужує сферу сільськогосподарського виробництва. Так, якщо в середині ХVIII ст. частка продукції сільського господарства у валовій продукції становила до 85 %, то нині у США та Великобританії вона досягає приблизно 3 %, у Франції, Італії — 7, в Японії — 11 %. В Україні сільське господарство в середньому забезпечує до 80 % національного доходу. Це зумовлює перехід деяких процесів до промисловості і торгівлі, до виокремлення із сільського господарства нових галузей, які продовжують обслуговувати його.

Аграрно-промисловий комплекс (з точки зору речового змісту) — сукупність галузей народного господарства, зайнятих виробництвом, переробкою, збереженням І доведенням до споживача сільськогосподарської продукції.

До складу АПК входять такі основні сфери: 1) виготовлення засобів виробництва для сільського господарства та його виробничого обслуговування; 2) власне сільське господарство; 3) заготівля, переробка, збереження, транспортування і збирання сільськогосподарської продукції.

До першої сфери АПК належать галузі та підприємства, які виготовляють для сільського господарства техніку, електроустаткування, будівельні матеріали, добрива та отрутохімікати, комбікорми, медикаменти тощо. Важливе місце у складі агропромислового комплексу займають галузі виробничої та соціальної інфраструктури: шляхово-транспортне господарство, елеваторно-складські підприємства, зв'язок, матеріально-технічне обслуговування, житлові та культурно-побутові об'єкти. Невід'ємною частиною АПК є також кредитні установи та науково-консультативні фірми, страхові компанії, експортні об'єднання та ін.

АПК розвинутих країн охоплює від 20 до 30% усього працездатного населення, продукція комплексу є результатом взаємодії галузей усіх трьох сфер міжгалузевої кооперації. Так, у США в АПК зайнято 23 млн осіб (18% від загальної чисельності зайнятих), виробляється до 14% ВВП (понад 1 трлн дол.), в тому числі у сфері переробки, зберігання, транспортування і реалізації сільськогосподарської продукції — майже 650 млрд дол. (понад 60% валового продукту АПК).

Агропромислові об'єднання та агрокорпорації великих капіталістичних ферм домінують. Поширюється також кооперація фермерських господарств, які об'єднуються у збутові, споживчі, кредитні спілки, кооперативи із забезпечення виробничих послуг, спільного використання та ремонту техніки тощо. Оскільки окремим фермам і навіть сільськогосподарським коопераціям придбати всю необхідну техніку неможливо, а часто й економічно невигідно, набуває поширення сервісне інженерно-економічне забезпечення з боку технічних центрів великих машинобудівних фірм, дилерських підприємств (які є економічно або юридично незалежними). До їх послуг вдаються від 70 до 90 % фірм — виробників сільськогосподарської продукції. Найрентабельнішими у діяльності таких дилерських підприємств є оренда і прокат сільськогосподарської техніки. У Німеччині, Швеції та країнах Скандинавії сервісне інженерно-технічне забезпечення ферм здійснюється через технічні центри; у Франції, Італії, Великобританії та інших країнах поширені кооперативи зі спільного використання сільськогосподарської техніки. Машинобудівні фірми практикують також продаж фермерам техніки на виплат, і, навпаки, постачання фермерами сільськогосподарської продукції в магазини під реалізацію тощо.

Економічна форма АПК — система економічних відносин між суб'єктами господарювання різних типів та форм власності і споживачами, а також між найманими працівниками і власниками підприємств АПК з приводу виробництва (в тому числі збереження), купівлі-продажу створених товарів і послуг та привласнення створеного при цьому необхідного I додаткового продукту.

В Україні проведення економічних реформ призвело до агропромислової дезінтеграції:

1) катастрофічне скорочення випуску і реалізації селу техніки, різних матеріалів і хімічних та органічних добрив, спричинене величезним диспаритетом цін, нераціональною урядовою політикою тощо. Внаслідок цього знижується попит на товари галузі виробництва засобів виробництва для сільського господарства та його виробничого обслуговування, тобто перша сфера АПК;

2) намагання сільськогосподарських виробників створювати власну переробну базу, що призводить до поступової руйнації переробної промисловості, зумовлене штучним заниженням цін на сільськогосподарську сировину переробними підприємствами-монополістами, низьким рівнем їх техніко-технологічного оснащення, відсутністю сформованої інфраструктури ринку, кризою неплатежів тощо;

3) руйнування продуктивних сил АПК у формі виснаження землі, значному зменшенні чисельності продуктивної худоби, сільськогосподарських машин і механізмів, катастрофічному старінні села (нині кожен третій житель села — пенсіонер, тоді як у 70-ті роки пенсіонери становили 20% сільського населення), збільшенні площ еродованих земель та ін.

У травні 1992 р. вже було прийнято Закон України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві України", але його прийняття не супроводжувалося адекватними економічними заходами з боку держави. Більше того, держава сприяла масовому руйнуванню переважної більшості рентабельних колгоспів і радгоспів, розкраданню колективного майна, соціальній диференціації селян під гаслами пошуку ефективного власника. У контексті прогресивних тенденцій розвитку сільського господарства у більшості розвинутих країн, на думку багатьох авторитетних економістів, втілені в указі Президента заходи щодо реформування сільського господарства України наприкінці 1999 р.,не є адекватними.

При проведенні аграрної політики урядовим структурам необхідно реалізувати комплекс реальних заходів з відродження села: встановлення паритету цін, надання державою необхідних субсидій, дотацій, реалізація протекціоністської політики, державне регулювання сільського господарства за допомогою цінової, податкової, кредитної та інших форм політики.

Література

1. Україна і світове господарство: Взаємодія на межі тисячоліть / Кер. авторе, колек. А. С. Філіпен-ко. — К.: "Либідь". 2002. — 470 с.

2. Українське суспільство: соціологічний моніторинг 1994—2003 / За ред. Н. В. Паніної. — К.: Інститут соціології АН України, 2003.

3. Управление организацией: Энциклопедический словарь / Под ред. А. Г. Поршнева и др. — М.: ИНФРА-М, 2001.

4. Философский словарь. — М.: Политиздат, 1986. — 590 с.

5. Философский энциклопедический словарь. — М.: -Советская энциклопедия", 1983. — 840 с.

6. Философский энциклопедический словарь. — М.: ИНФРА-М, 2004. — 576 с.

7. Фишер С, Дорнбуш Р., Шмалензи Р. Экономика: Пер. с англ. — 2-е изд. — М.: "Дело ЛТД". 1993.

8. Франко І. Я. Що таке соціалізм? Зібрання творів. — Т. 45.

9. Фридмен М. Количественная теория денег. — М.: Эльф-пресс. 1996.

10. Хайєк Ф. А. Право, законодавство та свобода: Нове викладення широких принципів справедливості та політичної економії: В 3 т.: Пер. з англ. — К.: Сфера. 1999—2000. Хакен Г. Синергетика: Пер. с англ. — М., 1980.

11. Харшаньи Дж., Зельтен Р. Общая теория выбора равновесия в играх. — СПб.: Эк. школа. 2001. Хейне П. Экономический образ мышления: Пер. с англ. — М.: Новости, 1981. Хикс Дж. Р. Стоимость и капитал: Пер. с англ. / Общ. ред. и вступ, ст. Р. М. Энтова. — М.: "Прогресс", 1993.

12. Шарп У. Ф., Александер Г. Дж., Бэйли Дж. В. Инвестиции. — М.: ИНФРА-М. 1998.