До складу агропромислового комплексу належать ті види виробництва та виробничого обслуговування національної економіки, функціонування і розвиток яких підпорядковані створенню кінцевої продукції із сільськогосподарської сировини. Існування цієї сукупності галузей і виробництв поза агропромисловим комплексом недостатньо ефективне.

Для того, щоб агропромисловий комплекс виконував притаманні йому функції, він повинен мати певну структуру. її можна характеризувати з різних позицій. У науковій та навчальній літературі найбільшого поширення набув функціонально-галузевий розріз структури АПК. Відповідно до цього у ньому виділяється три сфери.

До першої сфери належать ті галузі, які забезпечують увесь агропромисловий комплекс засобами виробництва та надають послуги, включно з ремонтними і меліоративними роботами, будівництвом тощо. Це тракторне і сільськогосподарське машинобудування; машинобудування для легкої і харчової промисловості; машинобудування для тваринництва і кормовиробництва; виробництво мінеральних добрив і засобів захисту рослин; мікробіологічна промисловість; ремонт тракторів і сільськогосподарської техніки; капітальне будівництво.

Друга сфера АПК охоплює сільське і лісове господарство. Третя сфера містить галузі, які здійснюють заготівлю, переробку, зберігання продукції сільського господарства і доведення її до споживання. Сюди належать легка, харчова, м'ясомолочна, рибна, борошномельно-круп'яна, комбікормова промисловість, а також торгівля продовольчими товарами і громадське харчування. Така класифікація структури АПК прийнята у світовій економічній літературі.

Важливу сферу підприємницької діяльності в АПК займають галузі виробничої та соціальної інфраструктури. До них належать дорожньо-транспортне господарство, зв'язок, інформаційні служби, система зберігання продукції тощо. Об'єкти інфраструктури функціонують у кожній з його сфер. У складі останніх виділяється і соціальна інфраструктура.

Загальною передумовою успішної підприємницької діяльності в умовах агропромислової інтеграції є наявність відповідних ринкових інститутів. Серед них слід виділити існування різноманітних за організаційно-економічними характеристиками самостійних товаровиробників. Вони повинні мати можливість вільно використовувати належне їм майно, самостійно визначати виробничу програму, обирати постачальників і споживачів, визначати ціни, самостійно розпоряджатися прибутком, який залишається після виконання зобов'язань.

Протягом розвитку ринкових відносин сформувався ринок продовольчих товарів та засобів виробництва сільськогосподарського призначення в АПК. Суб'єкти підприємницької діяльності повинні мати можливість самостійно або за участю посередників виходити зі своєю продукцією на постійно діючі ярмарки, аграрні біржі, де буде здійснюватись оптовий продаж продукції за цінами, які визначаються попитом і пропозицією. З іншого боку, вони можуть купувати необхідні матеріально-технічні ресурси через різноманітні біржі у державних та кооперативних підприємств і організацій, малих і спеціальних підприємств, у населення, а також у державній і кооперативній ринковій торговій мережі.

Складовою частиною ринкових інститутів АПК є система виробничого обслуговування суб'єктів підприємництва за угодами з наявними агросервісними підприємствами.

Поряд з цим розвиток агропромислового комплексу кожної країни визначається технічною та енергетичною оснащеністю Його сфер, меліорацією, іригацією, хімізацією, наявністю діючого економічного механізму господарювання ринкового типу. Порівняння цих параметрів агропромислового комплексу нашої держави з подібними комплексами розвинених країн світу не на користь українського. Тому подальший розвиток агропромислового комплексу України пов'язаний з розв'язанням цілого ряду проблем утвердження в ньому ринкових відносин.

Особливості переходу до ринкових відносин в аграрному секторі України

Сільське господарство як складова національної економіки - одна з тих галузей, стан якої визначає основні параметри життєдіяльності суспільства. Особливу роль відігравало і відіграє сільське господарство в національній економіці України. У валовому внутрішньому продукті частка аграрного виробництва нашої держави становить 16%, у ньому зайнято 23% працездатного населення та використовується понад однієї п'ятої основних фондів.

Характерними рисами сучасного стану агропромислового комплексу України є те, що як цілісна структура у складі національної економіки він тільки формується. На відміну від економічно розвинених країн переважну частку вартості кінцевої продукції АПК нашої держави створює сільське господарство внаслідок того, що ця галузь ще повною мірою не розчленована на складові, бо аграрне виробництво не відособлено в окрему галузь комплексу. Економічна криза, яка охопила аграрну сферу, призвела до того, що потенціал агропромислового комплексу використовується тільки на третину, а значна частина продукції сільського господарства виробляється на присадибних ділянках жителів села та на ділянках землі, виділених міським жителям, і служить засобом виживання значної частини населення в умовах високого рівня безробіття, неповної зайнятості, невиплат заробітної плати і як наслідок - масової бідності. Для сучасного стану АПК України притаманний непослідовний та несистемний перехід від адміністративно-командної системи господарювання до ринкових відносин.

Через те, що системоутворюючою галуззю агропромислового комплексу виступає сільське господарство, то для подолання кризового стану цього комплексу необхідне здійснення аграрних реформ насамперед у цій галузі. Аграрні реформи - це процес трансформації економічних відносин, притаманних адміністративно-командній системі, у ринкові відносини. Стратегічними цілями реформування аграрного сектора нашої держави є:–

створення умов для розширеного відтворення і використання досягнень науково-технічного прогресу, щоб вивести соціально-економічний розвиток сільського господарства на рівень найбільш розвинених країн світу та перетворити нашу державу в надійного експортера продукції цієї галузі, продуктів ЇЇ переробки, посісти достойне місце на світовому продовольчому ринку;–

насичення національного ринку продовольством, сільськогосподарською сировиною вітчизняного виробництва та повне і незворотне розв'язання внутрішньодержавної продовольчої проблеми - задоволення поточних потреб держави і створення надійних стратегічних запасів продовольства;–

підвищення конкурентоздатності сільськогосподарської продукції вітчизняного виробництва;–

розв'язання соціальних проблем села;–

ефективна інтеграція нашого сільського господарства до світового продовольчого ринку;–

наукове і кадрове забезпечення аграрного виробництва;–

охорона навколишнього середовища.

Досягнення цих цілей передбачає здійснення цілого комплексу перетворень в аграрному секторі, головна роль серед яких належить реформуванню виробничих, майнових і земельних відносин на основі врахування дії законів і закономірностей перехідної та ринкової економіки. Однією з головних ланок здійснюваних перетворень в сільському господарстві нашої держави є земельна реформа, спрямована на докорінне перетворення земельних відносин.

Проведення земельної реформи в аграрному секторі України передбачало роздержавлення та передачу земель сільськогосподарського призначення в колективну власність сільськогосподарських підприємств; паювання земель, які перебувають у колективній власності, з видачею сертифікатів на право на земельний пай усім членам колективного сільськогосподарського підприємства; реорганізація КСП і створення на їх базі нових економічно ефективних сільськогосподарських структур на основі різноманітних форм власності на земельні та майнові паї з пріоритетом формувань на основі приватної власності.

Здійснення цих перетворень передбачає подолання державної монополії на об'єкти власності та результати праці у сільському господарстві. Вони зумовлюють формування іншої соціально-економічної структури аграрного сектора шляхом реорганізації колгоспів і радгоспів у нові інституціонально-організаційні структури, притаманні ринковим відносинам. Форми і методи регулювання господарського виробництва сільськогосподарським виробництвом, характерні для адміністративно-командної економіки, у процесі здійснення аграрного реформування замінюються переважно ринково-економічними.

На основі законодавчих актів, які регламентували аграрні реформи у нашій державі, відбулися кардинальні зміни в земельних відносинах. В Україні практично здійснено роздержавлення земель. Внаслідок реформування колективних сільськогосподарських підприємств (КСП) на базі 10771 колективного сільськогосподарського підприємства станом на початок 2000 р. було створено 14,7 тис. нових підприємницьких структур, серед яких 41,6% становили господарські товариства з обмеженою відповідальністю, 4,2% - акціонерні товариства, 22,6% - сільськогосподарські виробничі кооперативи, 19,7% - приватні (приватно-орендні) підприємства, 2,5% - селянські (фермерські) господарства і 3,4% - інші форми господарювання. Якщо не брати до уваги створених селянських (фермерських) господарств, на базі 100 реорганізованих КСП виникло в середньому 120 нових структур.1 Середній розмір новостворених структур

(без урахування селянських (фермерських) господарств) становить 1500-1800 га сільськогосподарських угідь, без земель загального використання.

Отже, внаслідок здійснюваних перетворень в аграрному секторі України започатковано формування нової організаційної структури господарювання.

Здійснення аграрних перетворень потребує постійної уваги до подальшого розвитку післяприватизаційних процесів, щоб забезпечити досягнення стратегічних цілей реформування сільського господарства. Головна роль серед останніх належить утвердженню нової за змістом системи економічних відносин, сучасної організації аграрного виробництва, формуванню почуття власника майна та виробленої продукції.

Одним з недоліків нинішнього етапу реформ на селі стало те, що здобувши у власність землю і майно, українські селяни фактично не стали власниками і розпорядниками виробленої продукції та отриманих доходів. Ними володіють орендарі землі та майна, а селяни стали найманими працівниками без будь-яких прав щодо організації та управління виробництвом, розподілу виробленої продукції і отриманого прибутку. Не розв'язаним залишається і створення інфраструктури АПК, спрямованої на підтримку Його ефективного функціонування і розвитку на ринкових засадах.

Значну кількість проблем соціально-економічного характеру породжує відсутність паритетності цін на сільськогосподарську та промислову продукцію у процесі міжгалузевого обміну. її забезпечення має здійснюватись на основі норми прибутку, розрахованої як відношення одержаного прибутку до вартості капіталу, що охоплює і вартість землі. Зазначений показник має відігравати роль основного економічного регулятора ринкових відносин в аграрній сфері. Ігнорування норми прибутку та неврахування вартості Землі у виробництві сільськогосподарської продукції не сприяє притоку капіталів у аграрне виробництво. Подальше існування диспаритету цін на сільськогосподарську продукцію та товари промислового походження для аграрного виробництва буде гальмувати перехід цієї галузі на інноваційний шлях розвитку, формування соціально орієнтованого розвитку.

Значним кроком вперед у забезпеченні правових засад реформування аграрного сектора стало