Міграція робочої сили зумовлюється незбалансованим економічним, соціальним і демографічним розвитком країни. Вона здійснюється під впливом економічних і неекономічних причин. До них відносяться:

1) національні відмінності в заробітній платі,

2) наявність безробіття,

3) національні відмінності в умовах праці.

Вказані причини зумовлюють переважно міграцію із слаборозвинутих країн у розвинуті.,

Практика показує, що міграційні процеси відбуваються і між країнами, що є на однаковому рівні економічного розвитку. Така міграція зумовлюється переважно неекономічними причинами, до яких можна віднести порушення прав людини, політичні переслідування, релігійні, екологічні та причини особистого характеру.

У зв'язку з цим розрізняють добровільну і вимушену міграцію.

Добровільна переважно зумовлюється економічними причинами.

Вимушена головним чином зумовлюється причинами неекономічного характеру. Прикладом другої можуть бути втікачі з Іраку, Чечні, Нагірного Карабаху.

Частина людей виїжджає з наміром заробити гроші і повернутися назад. Це зумовлює зворотну міграцію (або рееміграцію).

У сучасних умовах значна частина населення намагається мігрувати із Південно-Східної Азії в країни Західної Європи та США.

Причинами цієї міграції є низький рівень життя, воєнні події, політичні переслідування. Значна частина цих мігрантів намагається пробратися через територію України нелегально.

Міграційні процеси припиняються, якщо економіка розвивається успішно, створюються робочі місця і можна знайти роботу. Прикладом може бути Японія, еміграція громадян із якої припинилася у 60-х роках XX ст., а в 90-х роках населення інших країн почало мігрувати в Японію.

Сучасна міграція має певні особливості і відрізняється від міграційних процесів XIX і першої половини XX ст.

1. Головною особливістю сучасної міграції є постійне зростання її масштабів. У світі значно зросла кількість країн, з яких виїжджають і в які прибувають мігранти. За даними міжнародної статистики не менше 125 млн громадян живуть сьогодні за межами своїх країн, у тому числі понад 20 млн українців. Міграція набула глобального характеру.

2. Другою особливістю є те, що міграція постійно "молодшає". Середній вік мігрантів становить 20—25 років. Особливо багато молоді бажає мігрувати в країнах Південно — Східної Азії та постсоціалістичних країнах. За оцінкою економістів за кордоном працює 5—7 млн українців.

Країни, що приймають іммігрантів, зацікавлені приймати власне молодих і кваліфікованих, бо чим молодший працівник, тим більша від нього віддача, тим більший період, протягом якого він може працювати.

3. Третьою особливістю сучасної міграції є її підпільний характер. Нелегальних мігрантів можна поділити на дві категорії:—

іммігранти, які виїжджають легально, але залишаються за кордоном на тривалий час;—

іммігранти, які в'їжджають нелегально, використовуючи фальшиві документи. Кількість останніх встановити важко.

У зв'язку з посиленням нелегальної міграції Україна стала транзитною державою для нелегальної міграції на Захід.

Зростання нелегальної міграції дає можливість підприємцям західних країн використовувати дешеву й абсолютно безправну робочу силу, яка не може претендувати на підвищення заробітної плати, на створення відповідних соціальних та інших умов.

4. Друга половина XX ст. характеризується таким явищем як "відплив талантів". Воно полягає у виїзді значної кількості науково-технічних працівників. Цей вид міграції характерний для України і спричиняє суттєві негативні економічні наслідки.

"Відплив таланів" є серйозною проблемою для більшості країн, що розвиваються. Масова еміграція університетських викладачів, лікарів та інших дефіцитних спеціалістів у багатьох країнах досягла катастрофічних масштабів (наприклад Заїр, Замбія, Малайзія та інші). Основною причиною міграції висококваліфікованих спеціалістів є низька оплата праці.

5. В останній третині XX ст. зазнав змін географічний напрям емігрантів. Якщо в 50—70 роки міграційні потоки йшли в основному з країн, що розвиваються, в індустріально розвинуті, то в останні два десятиріччя іноземні працівники все більше перемішуються з більш розвинутих країн у менш розвинуті, особливо в так звані нові індустріальні країни, в які зросла й міграція капіталів.

Міграція робочої сили в сучасних умовах усе більше регулюється законодавством країн експортерів робочої сили і країн імпортерів, а також міжнародними угодами.

Оцінюючи міграційні процеси, їх дослідники вважають, що міграція в найближчому майбутньому не припиниться. Вона не скоротиться до того часу, доки існуватимуть суттєві відмінності в умовах і оплаті праці, в соціальному і культурному розвитку різних країн. .

Міжнародні валютно-кредитні відносини та їх роль у світових господарських зв'язках

Міжнародні валютно-фінансові відносини є складовою частиною міжнародних економічних відносин, які виникають у процесі обслуговування економічних зв'язків, що складаються між окремими країнами, юридичними і приватними особами різних країн. Мова йде про обслуговування зовнішньої торгівлі, вивозу капіталу, надання позик, науково-технічного обміну, обслуговування туризму та інших міждержавних відносин.

Розвиток валютних відносин зумовлюється поглибленням міжнародного поділу праці та спеціалізації виробництва, інтеграційними процесами та поглибленням культурного і політичного співробітництва.

Національні гроші не можуть бути використані для оцінки товарів, що продаються на міжнародному ринку, для обслуговування інших економічних зв'язків і міжнародних платежів. Ці функції вони можуть виконувати тільки через обмін їх на міжнародну валюту.

Національні гроші виконують весь комплекс функцій, пов'язаних з обслуговуванням обороту товарів та послуг на внутрішньому ринку. Для обслуговування міжнародних відносин вони повинні через різні угоди бути включені в міжнародну систему валютних відносин.

Кожна країна має свою валютну систему, яка регулюється національним законодавством. Воно встановлює механізм обміну національної валюти на грошові одиниці інших країн, спосіб їх взаємної конвертованості, порядок регулювання валютних курсів, формування й використання золотовалютного запасу і міжнародних валютних ресурсів. До складу національних валютних систем входять банківські та кредитно-фінансові установи, валютні біржі, спеціальні органи валютного контролю та інші державні і приватно-комерційні інституції.

Світова валютна система — це система валютно-грошових та кредитних відносин між економічними суб'єктами різних країн з приводу обміну валют, проведення міжнародних розрахунків і кредитних операцій.

Світова валютна система — це форма організації валютних відносин на рівні міждержавних зв'язків. її розвиток регламентується відповідними міждержавними валютними угодами, а їх діяльність регулюється міждержавними валютно-фінансовими і банківськими установами та організаціями.

Головна роль у регулюванні міжнародних валютних відносин належить Міжнародному валютному фондові (МВФ). Його було утворено в 1944 p., а свою діяльність він розпочав у 1947 р. Його утворили країни, що співпрацювали в системі валютних відносин. Тепер членами МВФ є понад 180 країн. У 1992 р. членом МВФ стала Україна. МВФ є акціонерною організацією. Джерелом його фінансових ресурсів є статутний капітал, що формується за рахунок внесків країн — членів фонду. Кожна країна, вступивши у фонд, робить певний внесок. Зібрані таким чином валютні ресурси використовуються для кредитування певних потреб членів фонду. Керівництво фонду обирається його акціонерами.

У своїй діяльності МВФ керується статутом, схваленим країнами — учасницями фонду. Завданням МВФ є забезпечення співробітництва в міжнародних валютних відносинах, сприяння стабілізації валют, здійснення багатосторонньої системи платежів, досягнення рівноваги платіжних балансів країн, що є членами фонду.

Світова валютна система, в якій роль головної розрахункової валюти виконує долар, не розв'язала всіх проблем стабілізації валютних відносин. Тому країни Європейського економічного товариства вирішили створити своє валютне угрупування — Європейську валютну систему. Вона почала функціонувати з 1979 р. її завдання полягає в забезпеченні більшої стабільності валют цих країн та обмеженні використання долара як основної міжнародної валюти. Кінцевою метою діяльності Європейської валютної системи стала заміна національних грошових одиниць країн, що входять до валютної системи, єдиною валютою співтовариства — євро. Поетапне запровадження її розпочалося з 1999 р. У 2002 р. євро замінило національні валюти 11 країн Європейського Союзу. Це стало важливим чинником поглиблення інтеграції країн — учасниць Європейської валютної системи.