У марксистській економічній літературі виділяють три основні фактори виробництва: працю, предмети праці і засоби праці. їх поділяють також на речові й особисті.

Сучасна економічна наука до складу факторів виробництва відносить працю, капітал, землю, підприємницькі здібності, науку, інформацію та екологію (рис. 1.4).

Земля як фактор виробництва означає всі використовувані у виробництві природні ресурси. Капітал — це виготовлені людьми засоби виробництва, які здатні приносити дохід. Робоча сила (у марксистській економічній теорії) — це здатність людини до праці, сукупність її фізичних і розумових здібностей. За статистикою ООН, що ґрунтується на економічних поглядах, прийнятих у розвинутих країнах, робоча сила — це люди у віці 16 років і старші, задіяні у виробництві, і ті, що шукають роботу. Праця ж виступає як доцільна діяльність людини, спрямована на зміну предметів праці і сил природи з метою пристосування їх для задоволення людських потреб.

Підприємницькі здібності в умовах ринкової економіки виступають як особистий людський ресурс, який полягає в здатності підприємця до високої організації виробництва, в умінні орієнтуватися в ринковій кон'юнктурі, брати на себе ініціативу в організації виробництва, приймати рішення, які визначають курс діяльності підприємства, упроваджувати нові технології та нові форми організації виробництва і йти на ризик.

Наука — це систематизовані людські знання про суспільство, природу, економіку і людську діяльність.

Інформація — це система збирання, обробки та систематизації різноманітних знань, які використовуються в різних сферах життєдіяльності. У практичній діяльності проявляється як продаж технологій у формі патентів.

Екологія, як фактор виробництва — це чинники навколишнього середовища, що здійснюють певний вплив (негативний або позитивний) на економічні процеси, рослинність, тваринний світ і на людину.

Рис. 1.4. Фактори виробництва

Від наявності ресурсів, рівня їх розвитку і використання великою мірою залежить економічний потенціал країни, тобто сукупна здатність галузей народного господарства виробляти певний обсяг валового внутрішнього продукту.

Ефективність виробництва. Суть та показники

Оскільки виробничі ресурси обмежені, а потреби безмежні, то суспільне виробництво не може сповна задовольняти матеріальні і духовні потреби населення, але воно повинно прагнути до якнайповнішого задоволення їх, раціонально й ефективно використовуючи наявні ресурси.

Результати функціонування економіки визначають двома способами: економічним зростанням і ефективністю суспільного виробництва.

Економічне зростання вимірюється абсолютним приростом валового внутрішнього продукту (ВВП) та національного доходу за певний період.

Ефективність виробництва відображає не тільки приріст обсягів виробництва, а й те, якою ціною, тобто якими затратами досягають цього приросту.

Розрізняють соціальну та економічну ефективність виробництва. Соціальна ефективність виражається в тому, наскільки повно задовольняються особисті потреби людей. Вона показує, якою мірою господарська діяльність спрямована на задоволення потреб людини, наскільки відповідає її потребам та інтересам. Якщо постійно підвищується добробут народу і забезпечується високий життєвий рівень, то таке суспільне виробництво є ефективним.

Основними показниками соціальної ефективності є:—

розміри ВВП в розрахунку на душу населення;—

розміри національного доходу (НД) в розрахунку на душу населення;—

частка фонду споживання в національному доході;—

рівень життя населення.

Рівень життя — це рівень забезпеченості населення матеріальними і духовними благами, необхідними для підтримування нормальної життєдіяльності.

Економічна ефективність виражає результативність суспільного виробництва. Вона визначається шляхом зіставлення одержаного результату і затрат:

П — вартість продукту,

З — затрати праці,

У масштабі народного господарства ефективність суспільного виробництва вимірюється відношенням виробленого за певний період національного доходу до затрат суспільної праці. У масштабі галузі, підприємства — відношенням величини чистої продукції до затрат суспільної праці.

Ефективність суспільного виробництва є складною і багатоплановою категорією. Її окремі сторони можна виміряти за допомогою системи економічних показників. З їх допомогою визначається результативність використання окремих видів ресурсів, зокрема праці, фондів, матеріалів.

Відношення виробленого продукту (П) до кількості задіяних працівників у його виробництві за певний проміжок часу (Р) характеризує продуктивність праці (Пп). Вона є одним із найважливіших показників ефективності і визначається за формулою:

П — продукт,

Р — кількість працівників.

Продуктивність праці — це синтетичний показник ефективності виробництва. Це показник використання робочої сиди. А ефективність використання матеріально-речових факторів виражається такими показниками як матеріаловіддача і фондовіддача.

Матеріаловіддача — це відношення вартості продукту до матеріальних затрат. Наприклад, вироблено продукції на суму 10000 гривень, витрачено сировини, матеріалів, палива на 4000 гривень.

Фондовіддача — це відношення вартості продукту до вартості основних виробничих фондів. Вона виражає ефективність використання засобів праці, тобто показує, скільки виробляється готової продукції на одиницю основних виробничих фондів. Наприклад, на підприємстві використовується щорічно основних виробничих фондів на суму 1 млн гривень, а продукції випускається на 1,2 млн гривень. Тоді фондовіддача становитиме:

Названі показники виражають ефективність використання найважливіших факторів виробництва.

Поділ праці. Суть, рівні і значення

Поділ праці — це виділення і закріплення різних видів трудової діяльності за окремими людьми і групами. Уже в первіснообщинному суспільстві був поділ праці в родовій общині за статтю і віком. Жінки виконували роботу біля житла, доглядали за дітьми, готували їжу. Чоловіки ходили на полювання, доглядали за худобою, а згодом — обробляли землю, будували житло. Люди бачили вигоду від такої організації діяльності. Досягалося краще забезпечення необхідними життєвими благами, краще задовольнялися потреби.

Якщо в період середньовіччя певні види одягу, взуття, меблів та інші речі були результатом праці однієї людини або сім'ї, то сьогодні в кожній парі взуття, яка виготовляється головним чином на взуттєвій фабриці, вкладено працю десятків людей. Кожен працівник виконує переважно якусь одну операцію. У нинішніх умовах поділ праці є фундаментальною основою розвитку економіки.

Виділяють декілька рівнів поділу праці:

1. Поділ праці на підприємствах. Це спеціалізація працівників підприємства на виконанні певних функцій, операцій, виробництві окремих деталей або окремих видів продукції. Тут можна виділити управління, забезпечення ресурсами, виробництво, реалізацію. Усередині цих підрозділів глибша спеціалізація. Наприклад, на швейній фабриці — розкрій, виконання окремих операцій пошиття, пакування.

2. Поділ праці між підприємствами. Це спеціалізація підприємств на випуску окремих товарів, деталей, вузлів, надання певних послуг (взуттєва фабрика, трубний завод, приладобудівний завод та інші).

3. Поділ праці між регіонами країни. Полягає в спеціалізації окремих регіонів країни на випуску певних видів продукції. Вона пов'язана з територіальними особливостями (наприклад, Полісся, південь України, Донбас).

4. Поділ праці між країнами. Полягає в спеціалізації окремих країн на виробництві певних видів продукції з метою продажу їх на міжнародному ринку. Його не слід розуміти буквально.

Поділ праці розвивається під впливом об'єктивних факторів. До них належать:

а) природно-кліматичні умови, У місцевостях, багатих на вугілля, руди, інші корисні копалини, розвивається добувна та металообробна промисловість; різні кліматичні умови і родючість ґрунтів зумовлюють певну спеціалізацію в сільському господарстві; такі географічні умови, як зв'язок з великими ріками та морями, сприяють розвиткові суднобудування, рибальства, торгівлі;

б) традиції та індивідуальні здібності людей. Наприклад, є регіони, де займаються вишивкою, різьбленням, плетінням, гончарством та іншим;

в) набута практика і досвід, які передаються молодшому поколінню від старшого. Молодь з дитинства оволодіває певними інструментами, видами діяльності, набуває досвіду.

г) науково-технічний прогрес.

Поділ праці, спеціалізація працівників, підприємств і регіонів дають певну економічну вигоду і економічним суб'єктам, і суспільству. Ця вигода виявляється у вищому рівні продуктивності праці, тобто у збільшенні виробництва продукції за певний період часу, а це означає, що суспільство має можливості краще задовольняти свої потреби.

Значення поділу праці. Спеціалізація виробництва, поділ виробничого процесу на окремі прості операції дали змогу запровадити механізацію, передати ряд виробничих функцій певним механізмам, машинам. У сучасний період є підприємства, на яких виробничі процеси виконуються майже повністю машинами-автоматами. Це не тільки підвищує продуктивність праці, а й значно поліпшує якість продукції. Водночас поділ праці зумовлює взаємозалежність виробників. Але до неї ми настільки звикли, що часто про це просто- забуваємо. Однак іноді вона призводить до певних прикрощів.

Спеціалізація дає можливість краще використати головну продуктивну силу — людину — на основі врахування її індивідуальних здібностей до розумової чи фізичної праці, до певних видів робіт тощо. Спеціалізація формує кваліфікованого працівника з високим рівнем майстерності у виконанні окремих видів робіт, сприяє економії часу і дає можливість краще використовувати регіональні особливості.