Іван Златоуст приділяв особливу увагу моральності. Моральність у філософа постає як "любомудріє душі", а аморальність - як її "нелюбомудріє". І. Златоуст доводить, що розумовий розвиток треба обов'язково поєднувати з моральним удосконаленням і висловлював побоювання, аби вченість не зруйнувала доброчинності.

В основу християнського виховання отці церкви покладали страх Божий, під яким розуміли не закріпачення людини, яке паралізує її творчий потенціал, а передусім страх гріха, який заважає прагнути до моральної досконалості та пізнання Бога.

Давність питання про виховання морального виховання підростаючого покоління підтверджується також в першоджерелах давньогрецьких філософів. Так, Аристотель у праці "Політика" перевершив своїх учителів у роздумах про державний лад, педагогіку, психологію, етику, естетику, про виховання ідеального громадянина. Завдання цієї мети Аристотель визначив так: спираючись на знання про людську душу, виховувати добродійного громадянина держави. Можна сказати, що Аристотель був першим, хто проголосив, що тільки мистецтво спроможне виховати гармонійно розвинену людину, цілісну особистість. Він також розвиває вчення про калокаготію. Вона об'єднує естетичні й етичні якості - прекрасне й добре. Її основа - досконалість тілесної побудови та духовно- морального складу. Ще вона містить такі чесноти, як справедливість, доброчесність, мудрість, розумність, мужність.

Сократ проводив бесіди на вулицях і майданах та намагався навчити людей жити доброзичливо, доброчесно. Взаєморозуміння між подружжям, на думку Сократа, можливо тільки тоді, коли головну роль в їх стосунках відіграє кохання. Розум і знання - головні доброчесності, але "тільки кохання одухотворяє і звеличує людські стосунки.

Давньоримський стоїк Епіктет торкався важливої філософсько-етичної проблеми доброчесності. Тільки доброчесність, говорив Епіктет, сприяє щасливому життю.

Подібну точку зору мав й інший стоїк - Марк Аврелій. Моральні якості не даються людям від народження, тут велика роль надається вихованню. Методи виховання цієї якості філософ виклав у спеціальних правилах: "...Формуючи в собі кращі моральні якості, думай про чесноти людей, з якими ти живеш. Ніщо не надає такої радості, як подоба чеснот, що виявляються у звичаях людей, які живуть поруч з нами і зустрічаються у більш-менш тісній єдності. Тому завжди май їх перед очима..." [4, с. 179-183].

Гуманізм як напрям світської думки епохи Відродження став ідейною основою антифеодальних виступів у Європі. На відміну від середньовічного релігійного світогляду, в основі якого був Бог, у гуманістів провідне місце посідала людина.

Гуманісти розглядали людину як частину природи і проголошували її право на задоволення "земних потреб", ідеї свободи особи, справедливого суспільства. Ці положення і створили ядро ідей гуманізму. Відкриття ренесансом людини як головного суб'єкта історії і культури привели до появи гуманізму. Цей термін був вперше вжитий в XV столітті у Флоренції.

Громадянський гуманізм являв собою систему етичних норм, соціально-політичних ідеалів, направлених на гармонізацію відношень особистості і суспільства. Більш об'ємним являється поняття "ренесанський гуманізм". Воно явило собою новий світогляд, нову етику, новий соціальний ідеал і науковий метод. Культурний ідеал ренесансу - у найвищому синтезі духу і матерії. У безмежній творчій могутності духовної людини.

Становлення системи загальнолюдських цінностей пов'язано з іменами французьких матеріалістів XVIII століття: Гельвеція, Гольбаха, Дід- ро, Ламетрі.

Термін "загальнолюдські цінності" вони у своїх творах не використовували, але своїми працями започаткували гуманістичний світогляд з найвищою цінністю - людиною та її щастям. Їх фундаментальні роботи із цими ідеями: Ламе- трі "Людина-машина", Дідро "Розмова Даламбе- ра й Дідро", "Філософські думки", Гольбах "Сили природи", Гельвецій "Про розум", "Про людину".

У витоків філософської культури епохи Відродження стоїть ім'я Данте Аліґ'єрі. Цей визначний мислитель заклав у свої твори основи нового гуманістичного вчення про людину.

Франческо Петрарку називають "першим гуманістом". Він написав біля сотні трактатів з різних питань моралі, політики, літератури.

У галузі педагогіки працювали гуманісти XIV-XVI ст. - Еразм Роттердамський, Рабле, Монтень, Вітторіно де Фельтре, які всупереч середньовічній схоластичній системі виховання відстоювали потребу прищеплювати дитині такі цінності: гуманність, милосердя, співчуття до ближнього, добросердність.

Голландський мислитель Е. Роттердамський, один із перших у Європі, обґрунтував ідею миру як одну із самих гідних форм існування людства. Безперервні війни свого часу він вважав страшним прокляттям людства. Убивство, деградація особистості, жорстокість, страх, руйнування пам'ятників культури - усе це пов'язано з війнами. У своїй сатирі "Похвала глупості" філософ викриває усі ці хиби, які існували у феодальному суспільстві.

Гуманісти Бокаччо, Леонардо да Вінчі, Бруно, Рабле, Шекспір, Бекон відіграли важливу роль у формуванні нового гуманістичного світогляду. Вони проголосили свободу людської особистості, права людини на задоволення людських потреб.

Одна з теорій гуманності належить французькому мислителю Ж.Ж. Руссо. В трактаті "Про суспільний договір" Руссо висунув нові революційні ідеї, які стосуються сутності війн. Він запропонував теорію, у відповідності до якої "війна - це не відношення між людьми, це відношення між солдатами". В ході війни існує правило знищувати противника, якщо він озброєний, але як тільки противник здався і склав зброю, він перестає бути ворогом, це знов звичайна людина і ніхто вже не має право розпоряджатися його життям. У цьому трактаті, який