Молодий швейцарець Анрі Дюнан, побувавши в 1859 році в містечку Сольферіно й побачивши наслідки однієї із битв між австрійськими й австро-італійськими військами, був охоплений жахом при вигляді помираючих поранених. Разом із місцевими жінками він організував надання першої допомоги пораненим і хворим. Внаслідок цих подій Дюнан опублікував відому працю "Спогади про Сольферіно". В ній він сформулював такі пропозиції, які подалі втілилися у створення Червоного Хреста і Женевської конвенції.

Звертаючись до витоків давньої вітчизняної культури, переконуємося, що вся вона виростає з потреб утвердження сил добра, людського братства, справедливості. Багато творів видатних мислителів було присвячено вивченню проблем людини і людяності. Традиції розглядати всі проблеми в зв'язку із загальними інтересами людства глибоко вкоренилися не тільки в громадській думці та літературі. Процес гуманізації знайшов відображення в Біблії, Євангелії, книгах духовно-церковного змісту, пам'ятках писемності Київської Русі.

Що стосується народно-гуманістичної традиції, то вона має дуже глибокі коріння, сягаючи язичництва та пори билинної творчості. В цілому, народному гуманізму властиве почуття єдності з природою, усвідомлення високих моральних рис, обов'язкових для кожного, хто належить до цієї етичної спільноти.

Поняття "релігійний гуманізм" стосується історії церкви. Християнство сприяло посиленню моральних пошуків та пошуків сенсу життя з виробленням системи поглядів "християнська мораль". В "Повчанні" В. Мономаха проголошується: "...убогих не забувайте, але наскільки зможете, по силах годуйте і подавайте сироті і вдовицю виправдовуйте самі та не дозволяйте сильному губити людину. Ні правого, ні винного не вбивайте та не дозволяйте вбити... Старих шануйте як батька, а молодих як братів... Хворого відвідайте... Не пропустіть людину, не привітавши її, і добре слово їй скажіть..." [8].

"Заповіти гуманності" в Біблії й "Повчання Володимира Мономаха" - аналоги. Ідеї гуманності, людяності, любові і справедливості можемо спостерігати і в інших давньоруських творах Ізборника Святослава - "Слово Ксенофонта до своїх синів", "Слово про прочитання книжне", "Слово о законі і Благодаті" митрополита Іларіона.

В Україні поширенню ідей гуманізму сприяли такі чинники: соціально-економічний прогрес (розпочався у XV ст.), передумови виникнення нового (капіталістичного) способу виробництва, поява великої кількості економічно незалежних місць. Посилюється інтерес до рідної культури, історії, мови, пробуджується національна свідомість, з' являється розуміння необхідності широкого розвитку освіти й науки. Але оскільки ні вищих, ні середніх навчальних закладів в Україні не було, то багато українських юнаків по закінченні місцевих шкіл продовжували свою освіту у польських і західноєвропейських університетах. Це явище було масовим і тривалим. За кордоном молодь одержувала вищу освіту, а також переймалася передовими ідеями, передусім гуманістичними, які переносила на рідний грунт [19, с. 5].

Зачинателями гуманістичної культури в Україні й найвизначнішими гуманістами XV-XVII ст. були Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Станіслав Оріховський. Всі вони працювали в Руському воєводстві Польської держави. Українські гуманісти усвідомлювали свою національну належність і дбали про рідну культуру, незалежно від місця своєї просвітницької діяльності.

Гуманістичними ідеями і цінностями було насичене виховання і навчання у братських школах України. Вони поєднували власні культур- но-освітницькі традиції з надбаннями європейської культури. Основним критерієм оцінки учня були його здібності й успіхи в навчанні. Учителеві в процесі виховання дітей відводилася важлива роль: він мав бути зразком у всьому, не тільки в науці, але й у повсякденному житті.

В уривку з "Порядку шкільного" 1586 р. - статут першої братської школи, заснованої при Успенському Ставропігійному братстві у Львові, - зазначалось:

"1. Дидаскал, або вчитель цієї школи, має бути благочестивим, розумним, смиренно- мудрим, кротким, воздержливим, не п'яницею, не блудником, не лихоіменцем, не срібролюб- цем, не гнівливим, не зависником, но благочес- тію поспішителем, образ благих в самому собі представляючи не в ситцевих чеснотах, да будуть і учні, яко учитель їхній.

А дидаскал, взявши порученноє йому діти- ще, має його вчити промислом доброї науки, за непослушенство карати не тиранськи, але вчи- тельськи, не вище, але по силі, не розпусне, але спокійно й смиренно...

Багаті над убогими в школі нічим вищими не мають бути, тільки самою наукою, політією же рівні всі, всі бо єсьмо о Христі братія...

Вчити дидаскал і любити має всіх нарівно, як синів багатих, так і сиріт убогих..." [15, с. 26].

На теренах української педагогічної думки XVI-XVII ст. працювали Памво Беринда, Іов Борецький, А. Елласонський, брати Зизанії, Симеон Полоцький, Феофан Прокопович, Мелетій Смотрицький, Кирило Ставровецький.

Вагомі думки щодо утворення загальнолюдських цінностей висловлював Григорій Сковорода. Він писав: "Людина народжується двічі: фізично й духовно. Біля духовної колиски стоїть духовний наставник - учитель, який стає дитині другим батьком і матір'ю, бо прищеплює її душі високі моральні якості віри, надії, любові, глибокої поваги до рідної землі, свого роду, народу, держави" [6]. Духовне народження Сковорода вважав істинним, оскільки людина осягає "божественне в собі", а зародження її духовності є в серці від народження ("Філософія серця"), але вона не одразу усвідомлюється, бо їй протистоять могутні сили темної тілесності.

Розвивати загальнолюдські цінності було також властиво представникам української демократичної думки: П. Грабовському, М. Коцюбинському, Л. Українки, І. Франку, Т. Шевченку. Видатні гуманісти розуміли,