Європейська філософія xix століття

План

1. Німецька класична філософія

1.1. Критична філософія І. Канта

1.2. Філософія "Я" I.Г. Фіхте

1.3. Естетичний пантеїзм Ф. Шеллінга

1.4. Розвиток діалектичного методу у філософії Г. Гегеля

1.5. Антропологічний матеріалізм Л. Фейербаха

Німецька класична філософія

В європейській філософії XIX століття не можна виділити єдиної, головної ідейної течії; для неї характерні плюралізм світоглядних напрямків, філософських шкіл, інтенсивність теоретичних суперечок. Поряд із традиційним європейським раціоналізмом, у другій половині XIX століття з'являються ірраціоналістичні вчення в особах А. Шопенгауера, Серена К'єркегора, Фрідріха Ніцше (коротку характеристику їх вчення дивіться в темі "Філософія XX століття"). В даному розділі ми охарактеризуємо дві школи, дві ідейні течії, які багато в чому близькі одна одній і в той же час протилежні, являють собою дві грані одного і того ж процесу. В XIX столітті в Європі буржуазний спосіб виробництва розвивається вже на власній основі, здобуваючи класичні риси. Класичні (завершені) форми буття породжують класичну філософію - німецька класика. Але в той же час, момент завершеності - це початок кризи, коли явно проявляються основні протиріччя. Однією з форм відбиття кризи європейської буржуазної культури і став марксизм.

Німецьку класичну філософію можна назвати революцією у сфері духу, тому що вона дала поштовх, підготувала методологічну базу для формування нової релятивістської наукової картини світу. Кожен з відомих представників цієї школи створив свою неповторну філософську систему, яка претендує на певну завершеність і енциклопедизм.

Критична філософія І. Канта

Іммануїл Кант (1724-1804) - основоположник німецької класичної філософії народився, більшу частину життя прожив і вмер у місті Кенігсберзі. Він був сином скромного сідельного майстра, закінчив гімназію, місцевий університет, потім 9 років працював домашнім учителем в різних містах Східної Пруссії. В 1755 році І. Кант як приват-доцент почав читати лекції по метафізиці і природничих науках у Кенігсберзькому університеті. Не маючи постійного доходу, в 1765 році філософ змушений був погодитися на скромну посаду помічника бібліотекаря при кенігсберзькому королівському замку. І тільки у віці 46 років Кант стає професором університету, пізніше він був деканом факультету і двічі ректором університету. І. Кант був зразком педантичності і пунктуальності. Строгий, до дріб'язків продуманий розпорядок життя його був спрямований на те, щоб зміцнити слабке від народження здоров'я і направити всі сили на наукову діяльність.

У творчості Канта виділяються два періоди: "докритичний" (до 1770 року) і "критичний". Для першого періоду розвитку філософії Канта характерні запозичення і еклектичне з'єднання ідей Лейбніца і Вольфа. Кант виявляє значну зацікавленість до питань космології і космогонії, висловлюючи в цій області новаторські і діалектичні ідеї і гіпотези: ідею про вповільнення обертання Землі внаслідок морських припливів; космогенну гіпотезу утворення Сонячної системи з дифузійної газопилової матерії. В роботі "Загальна природна історія і теорія неба" Кант стверджує, що Сонячна система (як і інші космічні системи), не існувала вічно і не була створена Всевишнім, а утворилася "природним шляхом". Розсіяні матеріальні частки (холодне пилове скупчення) внаслідок тяжіння утворили величезну хмару, усередині якої притягання і відштовхування породили вихрі і кулясті згустки, які нагріваються від тертя. Це були майбутні Сонце і планети.

В "критичний" період формується своєрідна філософська система Канта, основні ідеї якої викладені в трьох критиках: "Критика чистого розуму" (1782), "Критика практичного розуму" (1788) і "Критика здатності судження" (1790). Чому філософію Канта називають критичною? Кого і що критикує Кант? Головним завданням своєї філософії Кант вважає критичний аналіз пізнавальних здатностей суб'єкта. На початку свого філософствування він ставить три питання:

Що я можу знати ?

Що я повинен робити?

На що я можу сподіватися?

Ці три питання знання, моральності і віри концентруються в одному головному: Що таке людина і чим вона може сама стати?

Кант поставив і глибоко розробив проблему активності суб'єкта в пізнанні. Свідомість людини не пасивно споглядає об'єкт, а творить, конструює його, повідомляючи пізнавальному предмету ту форму, у якій він може пізнаватися - форму загального і необхідного знання. Звідси слідує висновок: образ речі і сама річ поза нашою свідомістю не те саме і можуть істотно відрізнятися, тому, речі як такі залишаються непізнаними "речами в собі". На підставі твердження про суб'єктивний характер образу Кант робить висновок про неможливість пізнання світу (агностицизм). Але як у такому випадку можливе наукове знання, яке має ознаки загальності і необхідності? Цю проблему Кант вирішує, звертаючись до апріорізму (аргіогі - знання, яке передує досвіду і незалежне від нього). У свідомості людини, по Канту є апріорні логічні форми, за допомогою яких можливе загальне (чисте) теоретичне знання. Такі форми Кант називає трансцендентальними .

Інтелектуальні здатності суб'єкта розвиваються на трьох рівнях: чуттєвість, розсудок, розум. Всяке людське пізнання, - пише Кант - починається зі споглядань, переходить від них до понять і закінчується ідеями"'. Кожному рівню відповідають свої апріорні форми організації знання, свій розділ гносеології і галузь науки, яке переважно використовує ці форми (дивись схему 10).

В основі розсуду 12 основних категорій, що організують знання на цьому рівні (дивись схему 11). Вони підрозділяються на математичні (кількісні та якісні) та динамічні (відношення та модальності).

На рівні розуму можливий вищий синтез знання і збігу протилежностей. Протиріччя пізнання Кант називає антино-міями2. В космології (вчення про світ) Кант виділяє чотири основних антиномії (дивись схему 12).

Використовуючи антиномії розуму, Кант висловлює геніальні діалектичні ідеї і здогадки про протиріччя як джерело розвитку не тільки пізнання, але і світу в цілому.

Схема 10

Апріорні форми пізнання по Канту

Пізнавальні здатності суб'єкта | Чуттєвість

здатність сприймати почуттями, споглядати об'єкт | Розсудок

здатність розуму до категоріального пізнання | Розум прагнення мислячої свідомості до повноти наукового синтезу, до ідеалу пізнання; здатність до утворення ідей

Розділ гносеології, яка вивчає вид пізнання | Трансцендентальна естетика

(від естезис -здатність сприймати почуттями) | Трансцендентальна аналітика | Трансцендентальна діалектика

Апріорні форми, характерні для даного рівня пізнання | Простір і час -

чисті форми споглядання, які спричиняють загальність і необхідність математичного знання | Категорії

В основі розуму 12 основних категорій, які організують знання на цьому рівні (див. схему 11) | Ідеї в основі розуму три головні ідеї: Психологічна - ідея душі.

Космологічна - ідея світу, Теологічна - ідея бога (див.: схему 12)

Галузь знання, яка використовує даної апріорної форми | Математика

В основі геометрії - просторові уявлення; алгебри - тимчасові ряди чисел і величин | Теоретичне природознавство | Філософія

Схема 11

Система апріорних категорій розуму по Канту1

Математичні (однорідні) | Категорії кількості

Єдність Безліч

Загальна цілісність | Категорії якості Реальність Заперечення Обмеження

Динамічні (різнорідні) | Категорії відносини

Субстанціональність і присущність (акцидентальносгь) Причинність

Взаємодія | Категорії модальності

Можливість Існування

Необхідність і випадковість

Схема 12

Антиномії космологічної ідеї по Канту2

Математичні антиномії | Тезис | Антитезис

1. Світ має початок (межу) у часі і просторі | 1. Світ у часі і просторі нескінченний

2. Усе у світі складається із простого | 2. Немає нічого простого, все складне

Динамічні | 3. У світі існують вільні причини | 3. Немає ніякої свободи, і усе є природа

4. В ряду причин світу є якась необхідна сутність | 4. У цьому ряді немає нічого необхідного; усе в ньому випадкове

У центрі Кантівської філософії стоїть людина, її гідність і її доля. В "Критиці практичного розуму" Кант викладає оригінальну етичну теорію. Вихідним принципом етики Канта є принцип гуманізму, який стверджує, що всяка особистість -самоціль і ні в якому випадку не повинна розглядатися як засіб здійснення яких би то не було завдань, хоча 6 це були завдання загального блага. Основний закон стики - категоричний імператив (формальне внутрішнє веління, обов'язкове для кожного індивіда): "...поводься згідно до такої максими, керуючись якою ти в той же час можеш побажати, щоб вона стала загальним законом"*. Вчинок людини, по Канту, є моральним, якщо він зроблений єдино з поваги до морального закону. В випадку конфлікту між людськими пристрастями і моральним законом Кант вимагає безумовного підпорядкування моральному боргу.

Філософія І. Г. Фіхте

Іоганн Готлиб Фіхте (1762-1814) - другий, після Канта, представник класичного німецького ідеалізму, буржуазний демократ, жагучий патріот і гуманіст, суб'єктивний ідеаліст волюнтаристсько-етичного напрямку, сміливий новатор, який свідомо взявся за побудову теорії діалектики в сучасному нам розумінні цього терміна.

Фіхте народився в бідній селянській сім'ї, і лише неабиякі його здібності і випадкові обставини (підтримка титулованого мецената) дали йому можливість отримати освіту в університетах Ієни і Лейпцигу. Далі Фіхте займався викладанням (був професором Енського і Берлінського університетів, ректором Берлінського університету), філософською творчістю, всю життя був у гущавині суспільно-політичних подій. Це був філософ-пророк, проповідник і вихователь. Сучасники відзначали його безкомпромісність, чесність, прямолінійність, велику силу волі і працьовитість.

Своїм філософським вчителем Фіхте вважав Канта. У дусі Кантівської філософії написаний його перший твір - "Досвід критики всякого одкровення", опублікований в 1791 році