Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент





Альбер КАМЮ МІФ ПРО СІЗІФА

Альбер КАМЮ МІФ ПРО СІЗІФА. БУНТІВНА ЛЮДИНА

Альбер Камю (1913–1960) – французький письменник, публіцист, філософ.

Ідея абсурду – вихідний принцип концепції А. Камю. Згідно з Камю досвід людського існування, яке неминуче закінчується смертю, приводить мислячу особистість до відкриття "абсурду" як кінцевої правди своєї "долі" на землі. Абсурдним є весь світ, людина приречена на абсурдне існування.

"Міф про Сізіфа" (1942). А. Камю пропонує два способи втечі від абсурду: перший – самогубство, другий – "філософське самогубство".

Якщо для абсурду необхідні людина і світ, то зникнення одного з цих полюсів означатиме і припинення абсурду.

Такою втечею від абсурду є "філософське самогубство" – "стрибок" через "стіни абсурду". Адже абсурд є перша очевидність для ясно мислячого розуму. Самогубство, в цьому аспекті, є затемнення ясності, примирення з абсурдом, отже, його ліквідація. У першому випадку знищено запитливого, в іншому – на місце ясності приходять ілюзії, бажане сприймається за дійсне, світу приписуються людські риси – розум, любов, милосердя тощо. Філософсвкі доктрини (раціоналістичні чи ірраціоналістичні) рівноцінні релігії, якщо стверджують наявність смислу, порядку, промислу. Очевидне безглуздя трансформується в замасковане, людина змирюється зі своєю долею. Абсурдних стін більше немає: індивідуальна свідомість співвідноситься з універсальним, з Єдиним Парменіда, світом ідей Платона або з Богом у К'єркегора, Ясперса. Але немає і ясності мислення.

Релігійну віру А. Камю вважає затемненням ясності бачення і невиправданим "стрибком", який змирює людину з безглуздям існування.

Християнство змирює зі стражданням та смертю, але всі докази існування трансцендентного порядку сумнівні. А. Камю відкидає онтологічний аргумент, перейнявши від картезіанства ідеал ясності й чіткості мислення. Він стверджує: із наявності у нас ідеї Бога нам не вивести його існування.

Вимога ясності бачення означає чесність перед самим собою, відсутність будь-яких вивертів, хитрувань, відмова від примирення, вірність безпосередньому досвіду, в який не можна привносити нічого крім того, що дано. А. Камю проповідує ясність розумного мислення, коли розум прирівнюється баченню, істина – світлу, неправда – темноті, божество – джерелу світла або самому світлу.

Камю пропонує міф про утвердження самого себе – з максимальною ясністю розуму, з розумінням долі, що випала. Людина повинна нести тягар життя, не примирюючись із ним – самовіддача та повнота існування важливіша за усі вершини, абсурдна людина вибирає бунт проти всіх богів.

"Бунтівна людина" (1951) – це історія ідеї бунту проти несправедливості людської долі.

Якщо першим питанням "Міфу про Сізіфа" було питання про допустимість самогубства, то ця праця ("Бунтівна людина") починається з питання про виправданість вбивства. Люди у всі часи вбивали один одного – це істина факту. Той, хто вбиває у пориві гніву (пристрасті), стає перед судом, інколи відправляється на гільйотину. Але сьогодні справжньою загрозою є не ці злочинці одинаки, а державні чиновники, які спокійно відправляють на смерть мільйони людей і які виправдовують масові вбивства інтересами нації, державної безпеки, прогресу людства, логікою історії.

Людина XX ст. постала перед фактом тоталітарних ідеологій, які служать виправданням вбивства. На скрижалях сучасності написано "Вбивай". А. Камю в "Бунтівній людині" простежує генеалогію цього принципу сучасних ідеологій. Проблема полягає в тому, що самі ці ідеології виникли з ідеї бунту, яка переродилася в нігілістичне "все дозволено".

А. Камю вважав, що вихідний пункт його філософії залишився попереднім – це абсурд, що ставить під сумнів всі цінності.

Абсурд, на його думку, забороняє не лише самогубство, а й вбивство, оскільки знищення собі подібного означає замах на унікальне джерело смислу, яким є життя кожної людини.

Однак з абсурдної настанови "Міфу про Сізіфа" не витікає бунт, що стверджує самоцінність іншого. Бунт там надавав цінності індивідуальному життю – це "боротьба інтелекту з реальністю, що його перевершує", "відмова від примирення".

У подальшому А. Камю змінює сам зміст понять "абсурд" і "бунт", оскільки з них народжується уже не індивідуалістичний бунт, а вимога людської солідарності, загального для всіх людей смислу існування.

Бунтар піднімається з колін, говорить "ні" гнобителю, проводить межу, з якою тепер повинен рахуватися той, хто вважав себе паном. Відмова від рабської долі одночасно стверджує свободу, рівність і людську гідність кожного.

Проте бунтівний раб може сам перейти цю межу, він бажає стати паном, і бунт перетворюється в криваву диктатуру. В минулому, на думку Камю, революційний рух "ніколи реально не відривався від своїх моральних, євангелічних та ідеологічних коренів". Сьогодні політичний бунт з'єднався з метафізичним, який звільняє сучасну людину від всіх цінностей, а тому він перетворюється в тиранію.

Сам по собі метафізичний бунт також має виправдання, поки повстання проти небесного всевладного Деміурга означає відмову від примирення зі своєю долею, ствердження достоїнства земного існування. Він перетворюється в заперечення всіх цінностей і стає звіриним свавіллям, коли бунтар сам робиться "людинобогом", і який унаслідує те, що так ненавидів у f відкинутого ним божества, а саме: абсолютизм, претензії на останню і незаперечну істину, всезнайство, провидіння. У земний рай цей перероджений Прометей готовий заганяти силою, а за найдрібнішого опору влаштовує такий терор, порівняно з яким вогнища інквізиції здаються дитячими іграшками.

Разом із космічним вседержцем боговбивці заперечують і будь-який моральний світопорядок. Метафізичний бунт поступово зливається з бунтом історичним.

Поєднання метафізичного бунту з історичним опосередковано "німецькою ідеологією". Предметом розгляду А. Камю є трагедія філософії, що перетворюється в "пророцтво", в ідеологію, яка виправдовує державний терор.

Камю ставить питання про відповідальність мислителів, з теорій яких можна вивести необхідність масових вбивств.