Георг ГЕГЕЛЬ ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770–1831) – німецький філософ, один із найвидатніших представників німецької класичної філософії.

Народився Гегель у Штутгарті. Батько був секретарем казначейства міста. Спочатку Гегель навчався у домашнього вчителя, потім протягом 10 років – у місцевій гімназії, яку закінчив з відзнакою. В гімназії Гегель отримав хорошу класичну освіту – ґрунтовно вивчив грецьку і латину, стародавню історію і літературу.

Після гімназії вступив до Тюбінгенського теологічного університету, де вивчав теологію і філософію, Його характеризували як молоду людину зі значними здібностями, але відсутністю слухняності та інших чеснот.

Сім років учителював у Берні, Франкфурті-на-Майні. Декілька років працював редактором, директором гімназії, захистив дисертацію, видав філософські праці, що викликали інтерес наукових кіл, У 1818 р. переїхав до Берлінського університету. Працював професором, ректором, став офіційним філософом Прусської монархії, яку ідеалізував і звеличував у своїх творах. Помер від холери.

"Філософія історії" – це лекційний курс із всесвітньої історії, прочитаний в Берлінському університеті між 1822–1831 pp.

Історичне значення "Філософії історії" полягає в грандіозному характері самої спроби дати викінчену картину всесвітньої історії, зрозуміти її як єдиний процес розвитку і поступального руху від нижчих форм до форм більш високих і досконалих. Ця спроба здійснювалася на ідеалістичних позиціях, але вона була по-своєму значною і справила величезне враження на сучасників (зокрема К. Маркса і Ф. Енгельса).

Раціональне в філософсько-історичних поглядах Гегеля: історичний підхід, спроба теоретично обґрунтувати принцип розвитку, підкоряючи йому як всезагальному закону всі галузі суспільного життя.

Гегель прагне уникнути і небезпеки розуміння історичного процесу поза діяльністю, інтересами і волею людей, і небезпеки зупинитися у вивченні його лише на тому розмаїтті окремих подій і фактів, сплетінні людських інтересів і дій, яке виступає як строкате видовище при першому підході до історії.

Внутрішній зв'язок, необхідність і закономірність в історії так чи інакше прокладають собі шлях. Але саме в діяльності людей, в їх боротьбі, інтересах, вчинках, прагненнях вони знаходять конкретну форму прояву.

До предмета філософії історії, – говорить Гегель, – "належать два моменти: по-перше, ідея, по-друге, людські пристрасті. Перший є основою, другий – утком великого килиму розгорнутої перед нами всесвітньої історії". Висловлює думку, що не можна розглядати людину поза її пристрастями й інтересами, енергією і певним характером.

Якщо говорити про основну схему Гегеля, то стає зрозумілим, що він вперше робить спробу дати свідому картину суспільного цілого, картину історичного процесу, в світлі якої зміна історичних епох відбувається за внутрішньої необхідності, і кожна з них є конкретною сходинкою в розвитку людства. Зміст кожної з них є прогресивним і більш досконалим відносно попередньої, і разом з тим кожна епоха, що виникає, є історично обмеженою за змістом. Подальший розвиток та зміцнення певного ступеня є одночасно розвитком його внутрішніх протиріч, процесом виявлення разом із прогресивними рисами і його історичного обмеження. У цьому розумінні внутрішньою і необхідною стороною процесу життя, розгортання і розквіту будь-якої конкретної форми чи ступеня історії суспільства є, на думку Гегеля, певна підготовка в надрах старої історичних умов переходу до наступної, більш передової, прогресивної епохи.

Гегель підкреслює, що розвиток треба розуміти і досліджувати як саморозвиток, як розвиток, що відбувається за внутрішніми законами самого історичного явища.

Це надзвичайно цінна думка Гегеля, хоча вона розвивається в ідеалістичній формі.

Раціональне зерно у філософсько-історичних поглядах Гегеля полягає в тому, що він прагне застосувати до розуміння суспільної історії діалектичний принцип розвитку.

Але геніальність гегелівської думки приглушується протиріччям його загальної позиції: основи діалектичного погляду на світ змушені прокладати собі шлях, звільняючись від пут його ідеалістичної системи.

Суть гегелівської системи полягає в тому, що філософ, по-перше, розуміє історію як безкінечне розгортання розуму, розвиток ідеї як субстанції, покладеної в основу історичного процесу.

По-друге, процес історичного розвитку внутрішньо пов'язаний, необхідний.

При цьому, принцип необхідного і закономірного зв'язку в розвиткові світової історії є, за Гегелем, відображенням принципу розвитку і вдосконалення, іманентно властивого ідеї, розуму. Всесвітня історія у своєму поступальному розвиткові є здійсненням і відблиском абсолютної ідеї, розуму.

Уже тут помічаємо протиріччя: поняття необхідного зв'язку розвитку, що має глибокий об'єктивний смисл, виявляється втиснутим в прокрустово ложе абстрактного світового розуму. Необхідність, виявляється, не виключає, а передбачає божественне провидіння, що поєднує в собі поняття необхідності.

У Гегеля немає відповіді на питання про причини історичних змін, пояснення механізму зміни ступенів розвитку людського суспільства.

Правда, Гегель робить спробу пояснити зміну історичних народів. Так, історія – це процес усвідомлення свободи. Кожний народ і епоха в своєму духовному принципі досягають в усвідомленні свободи лише певного обмеженого ступеня і внаслідок цього повинні передати спадкоємність (послідовність) в пізнанні свободи наступним народам і епохам, які більш глибоко охоплюють істину.

Але таке тлумачення, по суті, не вирішує проблему виникнення і зміни суспільних порядків.

Адже, за Гегелем, причиною появи нового історично передового народу є те, що він більш глибоко, ніж попередній народ, пізнає свободу. Але чому він пізнає її глибше і водночас такою мірою, що повинен поступитися пальмовою гілкою історичної першості іншому народу? Мабуть, тому, що той пізнає свободу ще повніше. І так може продовжуватися безкінечно, а дійсного пояснення історії немає.

Слід зазначити, що оскільки Гегель свою філософію розуміє як зображення життя і руху абсолютного, світового духу, божественної ідеї, то зрозуміло, що для нього історія втрачає характер дійсної історії і стає розкриттям змісту абсолютного духу. Вона, отже, містилася в ньому (абсолютному духові) в усіх своїх ступенях і формах із самого початку. Народи й історичні епохи постають у цьому розумінні як сліпі знаряддя творчості божественного розуму. Історичний процес перестає бути результатом практичної діяльності людей. Основний характер історичних відносин визначений уже до їх діяльності, людям надається обмежене право бути носіями ідей світового духу.