Гносеологічні проблеми у філософії

План

1. Діалектичний характер процесу пізнання

Протиріччя об'єктивного і суб'єктивного в пізнанні

Протиріччя почуттєвого і раціонального в пізнанні

Протиріччя абсолютної і відносної істини

2. Специфіка наукового пізнання

Діалектичний характер процесу пізнання

Таємниця пізнання завжди хвилювала розум людини. Як людина пізнає навколишній світ? Чи здатна вона проникнути в сутність речей? Чи існують межі пізнавальних здібностей людини і які вони? Ці і інші важливі світоглядні питання є предметом гносеології.

Гносеологія (від грецького, gnosis - знання, пізнання) - розділ філософії, у якому вивчаються проблеми природи пізнання і його можливостей, відношення знання до реальності, досліджуються загальні передумови пізнання, виявляються умови його вірогідності, істинності.

Гносеологія - теорія пізнання. Гносеологічний - пізнавальний. Пізнання - це соціально опосередкований процес відбиття суб'єктом об'єкта.

Об'єкт пізнання (Об) - те, що відбивається: світ, людина, суспільство, мислення.

Суб'єкт пізнання (Сб) - той, хто відбиває: людина, соціальна група, людство.

Діалектичний характер пізнання проявляється в тому, що це надзвичайно складний рухливий, суперечливий процес, що розвивається. Джерелом розвитку пізнання (як і будь-якого іншого процесу) є протиріччя. Для розуміння сутності пізнання, його діалектичності зупинимося на характеристиці трьох головних протиріч пізнавальної діяльності.

Протиріччя об'єктивного і суб'єктивного в пізнанні

Перше протиріччя. З визначення категорії "пізнання" виявляється, що головним протиріччям пізнавальної діяльності є протиріччя об'єкта і суб'єкта (об'єктивного і суб'єктивного). Одна з головних проблем гносеології - з'ясування механізму взаємозв'язку об'єкта і суб'єкта в пізнанні. Всі гносеологічні концепції можна звести до трьох моделей пізнавального процесу, які по-різному трактують взаємозв'язок об'єкта (Об) і суб'єкта (Сб).

Пояснення до схеми 19:

І - метафізична модель процесу пізнання характерна для ранніх форм розвитку філософії і науки. Пізнання тут трактується як процес простого, пасивного споглядання суб'єктом об'єкта. Суб'єкт як би фотографує об'єкт, відбиваючи його точно таким, який він є насправді поза його органами почуттів; тому образ дорівнює об'єкту або абсолютно об'єктивний. Однак з позиції такого спрощеного трактування процесу пізнання неможливо пояснити розвиток пізнання, або, як можливі різні думки по тому самому питанню, або, як суб'єкт, однозначно і пасивно відбиваючи мир, здатний створити щось таке, чого в природі ще не було (здатність до творчості). Іншими словами, активність суб'єкта в процесі пізнання філософи помітили ще в давній філософії. Саме так з'явилася друга модель.

II - агностицизм. Якщо в першої моделі абсолютизується об'єктивність образа (результату пізнання), то в агностицизмі - його суб'єктивність (образ = суб'єктові) і на цій основі заперечується здатність людини пізнавати світ таким, який він є насправді поза нашими органами почуттів. Суб'єкт не пасивно відбиває об'єкт, а істотно переробляє інформацію, що йде від об'єкта. Образ завжди суб'єктивний, тому що він залежить від будови органів почуттів і нервової системи людини, від його утворення, досвіду, системи цінностей, навіть настрою в цей момент. Візьмемо, наприклад, самий елементарний акт пізнання - зорове відчуття. Відомо, що в природі немає кольорів: зеленого, жовтого, червоного, синього і т.п.; ми ж відображуємо мир кольоровим. Отже, наше відчуття дає нам картину не схожу на об'єкт, а тому що ми не можемо вийти за межі своїх відчуттів (вони єдина зв'язуюча ланка людини із зовнішнім світом), то ми не можемо із упевненістю стверджувати, що світ пізнаваний (що ми його пізнаємо таким, який він є, наприклад кантівська "річ у собі"). Крайній агностицизм стверджує, що світу поза нами взагалі немає (або людина не може це довести) - є тільки наші відчуття. Історично перша форма агностицизму - античний скептицизм, у якому були сформульовані аргументи (тропи) проти можливості достовірного знання. Знамениті 10 тропів Энесидема: не можна ніщо достовірне стверджувати так, як:

ь ті ж самі речі викликають у різних земних істот різні відчуття; одним вони корисні, а іншим шкідливі;

ь різні люди також відчувають речі по-різному;

ь той самий предмет різні органи почуттів сприймають по-різному;

ь в різних станах люди сприймають речі не однаково, і навіть те, що бачать божевільні, не суперечить природі;

ь судження про речі залежить від їхнього положення (місця, відстані);

ь речі не можуть сприйматися ізольовано, у сполученні з різними обставинами вони сприймаються по-різному (наприклад, камінь здається у воді легше, ніж у повітрі);

ь судження про речі залежить від внутрішнього устрою, структури речей;

ь судження завжди відносні в силу відносності всіх явищ; S судження залежать від того, постійно або рідко зустрічаються явища; S судження залежать від поводження суб'єкта1.

Агностицизм абсолютизує суб'єктивність образу. Активність суб'єкта в пізнанні розуміється як активність винятково духовна, а суб'єкт розглядається як одиничний, ізольований (як Робінзон, звідси термін - "гносеологічна робінзонада"), а не як член суспільства, залучений у реальний процес історичної практики.

Заслугою агностиків є розкриття і аналіз основних протиріч процесу пізнання, уявлення його як складного і суперечливого явища. Однак діалектичне трактування цих протиріч було почато в новій гносеологічній концепції.

ПІ — діалектична модель. Активність суб'єкта розуміється не тільки як духовна (пізнавальна), але як практична. Суб'єкт, пізнаючи об'єкт, включає його (прямо або побічно) у сферу своєї практичної діяльності. Практика як матеріальна, чуттєво-предметна, ціле покладаюча діяльність людини поєднує протилежність об'єкта і суб'єкта в пізнанні Образ, відповідно до цієї концепції, є діалектична єдність об'єктивного і суб'єктивного. В практиці, оперуючи з об'єктом, суб'єкт виходить за межі почуттєвого досвіду і може довести вірогідність свого знання.

Протиріччя почуттєвого і раціонального в пізнанні

Друге протиріччя - протиріччя почуттєвого і раціонального в пізнанні.

У процесі пізнання виділяють два рівня або дві сторони: почуттєву і раціональну (Дивись схему 20)

Будь-яке пізнання починається з почуттєвого споглядання. Органи почуттів - це канали, вікна нашої свідомості у відкритий зовнішній мир. Почуттєвий досвід оформляються у відчуттях, сприйняттях та уявленнях.

Відчуття - це відбиття окремих властивостей, якостей, предметів об'єктивного світу, що безпосередньо впливають на органи почуттів.

Відчуття - вихідний пункт пізнання, нерозкладний його елемент.

Якісну розмаїтість відчуттів називають їхньою модальністю. По модальності відчуття діляться на: дотикальні, зорові, слухові, вібраційні, температурні, нюхові, смакові, больові; відчуття рівноваги, прискорення, м'язово-суглобні, відчуття процесів, що відбуваються у внутрішньому середовищі організму - органічні відчуття і інші.

З різноманітних відчуттів у суб'єкта складається цілісний конкретно-почуттєвий образ об'єкта - сприйняття.

Уявлення - це вища форма почуттєвого відбиття у вигляді образного знання про об'єкти, що безпосередньо не сприймані в цей момент. Фізіологічною умовою уявлень є збереження в пам'яті слідів минулих впливів і їхня актуалізація (пригадування) у цей момент.

Людина, як істота вільна і творча, здатна відірватися від безпосередньої даності в пізнанні. Ця здатність розвивається у вигляді розуму або мислення. Основу мислення становить процес абстрагування. Абстракція - (від лат. abstractio - відволікання) - процес виділення загального, істотного і існування цієї ідеальної сутності (абстракту) у свідомості окремо від конкретних образів.

Відбиття абстрактної сутності об'єкта оформляється в понятті (у мові - в слові). Завдяки абстрагованості одним поняттям людина позначає безліч різноманітних конкретних об'єктів, що мають різний вид, але одну сутність. Наприклад, поняттям "людина" ми позначаємо і великого і маленького, і молодого, і старого, і чоловіка, і жінку, людину намальовану і зображену на фотографії і т.д., оскільки в нашім розумінні людини сконцентровані лише самі істотні якості і ознаки. Завдяки здатності до абстракції людина обмеженою кількістю слів, позначає нескінченну розмаїтість явищ навколишнього світу. Якщо поняття позначає об'єкт, то судження - це висловлення про об'єкт, а умовивід - це логічна операція, у процесі якої із двох або більше суджень роблять висновок.

Як взаємозалежать в процесі пізнання почуттєві конкретні образи і абстрактні поняття? Різноманіття відповідей на це питання можна звести до трьох основних позицій.

(1). Сенсуалізм (від лат. sensus - почуття, відчуття) - напрямок у теорії пізнання, відповідно до якого чуттєвість є головною формою достовірного знання. Сенсуалізм близький до емпіризму, що визнає почуттєвий досвід єдиним джерелом знання. Сенсуалісти стверджують, що тільки відчуття зв'язують нас із зовнішнім світом і в них формується основа знання, а мислення лише класифікує, укладає отриману інформацію, не додаючи до неї ніякого нового змісту.

(2). Раціоналізм (від лат. ratio - розум) - напрямок у філософії, що визнає розум основою пізнання і поводження людей. Раціоналізм, на противагу сенсуалізму, абсолютизує роль мислення в пізнанні, аргументуючи це тим, що тільки думка проникає в сутність речей, тільки завдяки розуму людина піднімається над світом природи і здобуває здатність осягнути не тільки частку, випадкове, але і загальне, необхідне, здатність до творчості.

(3). Діалектична теорія пізнання розглядає почуттєве і раціональне як дві протилежні сторони того самого процесу. Розрив протилежностей і абсолютизація однієї з них веде до однобічного трактування пізнання. З діалектичної точки зору результати мислення не тільки дають нове знання, але і активно впливають на структуру і зміст почуттєвого пізнання. Разом з тим чуттєвий досвід, що виступає