Григорій Сковорода - філософ просвітитель

Особливості української освіти і української філософії взагалі в класичній формі відбилися в житті і творчості Григорія Сковороди - видатного українського мислителя, поета, філософа, педагога, музиканта і співака. Залишивши осторонь сухий раціоналізм європейської філософії, український філософ зосередив свою увагу на проблемах змісту і мети людського буття у світі.

Григорій Савович Сковорода народився1 в 1722 році в селі Чернухи Лубенського повіту Київського намісництва, в сім'ї малоземельного козака. Початковій грамоті навчався в сільській школі, у мандрівних дяків. В 1738-1750 роках був студентом Києво-Могилянської Академії, із дворічною перервою, коли був у Петербурзі, у придворній капелі цариці Єлизавети. В 1750-1753 був у складі посольської місії, побував в Угорщині, Австрії, Польщі, Німеччині, познайомився з відомими вченими того часу. По поверненню на батьківщину 15 років займався викладацькою, просвітительською діяльністю, був викладачем поетики у Переяславському та Харківському колегіумах, мешкав у монастирях. В 1769 році залишив службу і став мандрівним філософом, переходив з одного села в інше, писав свої вірші, діалоги, притчі, сам переписував і розсилав своїм друзям. У будинку одного зі своїх друзів в 1794 році Григорій Сковорода вмер, заповідаючи написати на своїй могилі слова: "Світ мене ловив, та не піймав". Сковороду називають українським Сократом. Відкинувши багатство, славу, мирські насолоди як ілюзорні цінності, філософ життям своєї показав людям шлях духовний, шлях внутрішнього самовдосконалення, дорогу до істини, добра і краси.

Антропоцентризм - головна особливість творчості Сковороди. Людина - початок і кінець його філософії. Саму філософії він визначає як спосіб самопізнання людини, його духовного буття. "Головна мета життя людського, голова діл людських є дух людини, серце. Кожен має свою мету в житті; але не кожен - головну мету, себто не кожен піклується про голову життя. Один піклується про черево життя, себто усі свої діла скеровує, щоб дати життя череву; інший - очам; інший - волоссю; інший ногам та іншим членам тіла; інший - одягам та подібним бездушним речам; філософія або любов до мудрості скеровує усе коло діл своїх до тієї мети, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, яко голові всього. Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, - то і усе світле, щасливе, блаженне. Оце є філософія"1, стверджує Г. Сковорода, визначаючи своє життєве завдання в духовному народженні людини, у присвяті його у філософію.

Людина виділяється як центральна фігура і в онтологічній схемі Г. Сковороди. Буття є гармонія трьох мирів: Макрокосмосу - великого світу (вся реальність), мікрокосмосу - людини і Світу символічного - Біблія: "Первый есть всеобщий и мир обительный, где все рожденное обитает. СеЙ составлен из бесчисленных мыр-мыров и есть великий мыр. Другим два суть частный и малый мыры. Первый микрокозм, сиречь мырик, мирок или человек. Второй мыр - символичный, си-речь Библиа"1 . Кожний із трьох мирів складається із двох натур: зовнішньої, видимої і внутрішньої, невидимої: "Видимая натура называется тварь, а невидимая - бог" ; невидима натура, або бог всю тварину проницает і містить. Пантеїзм світогляду Сковороди підтверджується його трактуванням світу як єдності двох начал природного, матеріального і духовного, божественного.

Людина, як і макрокосмос, є єдність двох початків: тілесного (земного, матеріального, рухливого, мінливого, гріховного) і духовного (божественного, невидимого, вічного, розумного, серцевого). Внутрішнє, духовне і є Бог у людині, суть його. Шлях до Бога, пізнання його і збагнення своєї внутрішньої натури для Сковороди те саме.

"Если строишь дом, строй для обеих существа твоего частей - души и тела. Если украшаешь и одъневаешь тъло, не забывай и сердца. Два хлъба, два домы и двъ одежды, два раза всего есть, всего есть по двое, затьем что есть два человека в человеке одном и два отца - небесный и земный, и два миры - первородный и временный, и два натуры - божественная и тълесная... Естли ж оба сій естества вмьшать в одно и признавать одну тол ко видимую натуру, тогда-то бывает родное идолопоклоненіе; и сему-то единственно препятствует священная библія, находясь дугою, всю тлънь ограничевающего, и воротами, вводящими сердца наша в въру богознанія, в надежду господственной натуры, в царство мира и любви, в мир первородный"3.

Багатство духовного світу людини філософ вбачає в багатозначному понятті - "серце" (філософію Сковороди тому називають "філософією серця", підкреслюючи ірраціональний її характер; для порівняння: якщо в Європейській філософії вираженням сутності людини була завжди розум, то у вітчизняній - серце, як єдність чуттєво-емоційної, вольової і розумної душі людини). Серце людини, викликує Сковорода, ширше всіх сфер і небес: "О серце! Бездонне, усіх вод та небес ширина... Яке ти глибоке! Усе обіймаєш й утримуєш, а тебе ніщо не вміщує!" Все в "зовнішній людині" залежить від цього зерна залежить усе дерево нашого життя"'. Людина, його душа є активним початком у взаємозв'язку великого і малого світів.

З пояснення сутності світу і людини випливає своєрідне трактування процесу пізнання як самопізнання: "Если хочем измерить небо, землю и моря, должны, во-первых, измерить самих себе... собственною нашею мерою. А если наїмся, внутрь нас меры не сыщем, то чемъ измерить можем? А ен измерив себе прежде, что пользы знать меру в прочих тварях? Да и можно ли? Может ли слеп в доме своем быть прозорливым на рынке?.." . Оскільки мікросвіт повторює по своїй суті і структурі макросвіт, то можна пізнати одне через інше. Єдине, уні-версум, як початок, нескінченність, вічність, бога людина може пізнати все серцем, входячи в образ - символ. Гармонізація двох світів здійснюється за допомогою третього світу - світу символів - Біблії. Для Сковороди Біблія була своєрідною „аптекою", покликаною лікувати щиросердечний стан, який не можна лікувати ніякими земними ліками, тому що "людина всієї Біблії і кінець, і центр, і гавань".

Символізм - ще одна особливість філософії Сковороди. Філософ звертається до нас словом - притчею, словом - алле-горие, словом - мораліте (повчанням), розгортаючи тим самим традицію, розпочату мислителями Київської Русі. Своєрідність стилю Сковороди проявляється навіть у назвах його творів: "Сад божественных песней", "Начальная дверь к христианскому добронравию", "Наркисс. Беседа о том: познай себя", "Беседа, нареченная двое", "Диалоги, или разлогол о древнем мире", "Разговор дружеский о душевном мире", "Басни Харьковские", "Разговор, называемый Алфавит, или Букварь мира", "Икона Алкивиадская", "Брань архистратига Михаила с Сатаною", "Убогий Жайворонок", "Потоп змиин". Діалоговий стиль (діалог як продовження традиції античної філософії) багатьох творів Сковороди говорить про діалектичний, антидогматичний характер його філософії. Нам не даються готові істини, а показується, як істина народжується в розмові, суперечці. У притчі, у діалозі неоднозначність, символістика образів дає читачеві волю в пізнанні, тлумаченні, розумінні їх, а через них світу і людини.

Діалоги Сковороди - це глибокі, драматичні, суперечливі роздуми над проблемами буття, сенсу життя людини. Вся творчість Григорія Сковороди пронизана гуманізмом і напруженим моральним пошуком. Щиросердний лад, внутрішня гармонія, чиста совість, серцевий спокій - ідеал самовдосконалення, до якого, на думку філософа, повинна прагнути людина. Це - умова щастя людини, гармонії і морального здоров'я суспільства. Сенс життя - у духовному, моральному вдосконаленні. У притчі "Убогий Жайворонок" Сковорода пише:

"Чистое сердце и дух веры - одно и тоже

Какая польза тебе от полных закромов,

Если душа у тебя голодна и томима?

Наполни бездну, насыть сначала душу свою"

Філософ вопрошает: "Но не легше ли тебъ питатся одним зеліем суровим и притом имъть мир и утъшение в сердцъ, нежели над изобильным столом сидъть гробом повапленным, исполненным червей неусыпных, душу день и нощ без покоя угрязающих? Не лучше ли покрыть тълишко самою нищею одеждою и притом имеъть серджце, в ризу с пасен ія и одеждою веселія одътое, нежели носить златотканное платье и между тъм таскать геенный огнь в душевном нъдръ, печальми бъсов-ских манъров сердце опаляющій?"' - питання вічні і тому завжди сучасні. У пошуках відповідей на них варто іноді звертатися до духовного досвіду наших предків.

Завдання 1.

Прочитавши наступну притчу Г. Сковороди, спробуйте "розшифрувати" зміст використаних в ній символів, алегорій.

Яка мораль цієї притчі?

Григорій Сковорода

"Афанасій: Гдъ ж щастія искать, естли оно ни тут, ни там, нигде

Григорий: Я еще младенцем выучил, выслушай басенку. Дъд и баба здълали себъ хату, да не прорубили ни одного окошка. Не весела хата. Что делать? По долгом размышлении, определено в сенатъ, итить за светом доставать. Взяли мъх, разинули его в самый полдень перед солнцем, чтоб набрать, будто борошна, внесть в хатку.

Здълав несколько раз, ест ли свът? Смотрят - ничего нът. Догадалась баба, что свът, как вино из мъха вытекает. Надобно поскоръе бъжать с мъхом. Бъгучи