Від "дитячості" Гомера до атомістики Демокріта

План

1. Філософія та поезія Гомера

2. Мислителі мілетської школи

Філософія та поезія Гомера

Безпосередній зв'язок стародавнього й античного знайшов яскраве відображення у всій діяльності не тільки видатного поета, але п великого філософа, педагога, натураліста Гомера. Більшість сучасних учених вважає, що Гомер жив у VIII столітті до н.е. в Іонії — на західному узбережжі Малої Азії або на одному з прилеглих островів. На той час аеди встигли зникнути — їм на зміну прийшли декламатори-рапсоди. Вони вже не співали, акомпануючи собі на кіфарі, а читали на розспів, речитативом, — і не тільки власні твори, але й чужі. Гомер був одним з них. Але Гомер — не тільки спадкоємець, але й новатор, не тільки підсумок, але й початок: у його поемах ми знаходимо витоки духовного життя всієї античності в цілому.

Існують припущення, що "Іліада" та "Одіссея" дійсно є яскравим вираженням багатовікової традиції імпровізаційної творчості — першими зразками письмово закріпленого "великого епосу". Це не означає, зрозуміло, що відомий нам текст поем нічим не відрізняється від вихідного, яким він був записаний чи "вимовлений" наприкінці VIII чи VII століття до н.е.

"Іліада" оповідає про один з епізодів останнього, десятого року Троянської війни — про гнів Ахіллеса, най могутнішого її найхоробрішого серед грецьких героїв, ображеного верховним проводирем ахейців, мі кепським царем Агамемноном. Ахіллес відмовляється брати участь у боях, троянці починають перемагати, женуть ахейців до самого табору й ледь не підпалюють їхні кораблі. Тоді Ахіллес дозволяє вступити в битву своєму другу Партоклу. Партокл гине, і Ахіллес, відрікшись, нарешті, від гніву, чинить помсту за смерть друга: він убиває Гектора, головного героя й захисника троянців, сина троянського царя Пріама. Уся сюжетна канва поеми, усі герої, події - усе взято з міфів троянського циклу. Із цим же циклом пов'язана й "Одіссея", яка розповідає про повернення на батьківщину після падіння Трої іншого грецького героя - Одіссея - царя острова Ітака. Опис його дивних пригод у далеких, заморських краях дуже близький до казок і народних новел.

Читаючи Гомера, переконуєшся, що багато чого в його поглядах на світ — не тільки вічна й невмируща істина, але й прямий виклик усім наступним століттям. Найважливіше, що відрізняє його погляди, — їх широта, бажання зрозуміти різні точки зору, терпимість, як сказали 6 сьогодні. Автор героїчного епосу греків не виявляє ненависті до троянців, безперечних винуватців несправедливої війни, які через царевича Париса завдали образи людям і божественному закону гостинності, адже, викравши Олену, дружину спартанського царя Менелая, Парис виявив невдячність.

Гомер прославляє війну, але водночас він і проклинає її нещастя, її потворність, безсоромну наругу над людським достоїнством. Перше, очевидно, успадковане від примітивної моралі варварів-дорійців, друге — від нової моралі законності й світу. Ця мораль ще повинна підкорити собі Всесвіт, однак навіть у наш час не можна стверджувати, що це завдання виконано. Приниження людини несправедливістю, насильством — це ганьба й страждання для кожного з нас; свій нахабний виклик лиходії кидають усьому світопорядку, тобто кожному з нас; отже, кожен несе відповідальність за лиходійство.

Гомер володіє неповторною навіть серед побратимів по геніальності гостротою зору, і тому світ його бачення — звичайнісінькі предмети в цьому світі — різкіший, чіткіший, змістовніший, ніж той, що відкривається для будь-якого іншого погляду. Цю якість Маркс назвав дитячістю, тому що лише в ранні роки, лише дитині властива така пильність. Але дитячість Гомера — це ще і яскраве сонце, яким пронизані поеми, і замилування життям у будь-якому його вираженні (звідси загальна піднесеність тону, епічна величавість), і невичерпна цікавість до деталей. Дитяче виявляється, нарешті, і в тому, як ставиться художник до свого матеріалу. У Гомера суб'єкт ще не протиставляється об'єкту (суспільству чи навіть природі): так дитина довго не усвідомлює протилежності між "я" і "не я". Ця органічна єдність слабшала зі століттями, але все ж збереглася до кінця античної традиції.

За основною світоглядною і філософською тенденцією Арістотель відносить Гомера до перших філософів-матеріалістів, хоч, природно, сам Гомер ще не усвідомлював цього, оскільки ще не була, та й не могла бути усвідомлена у всій своїй глибині й значимості фундаментальна проблема взаємозв'язку між буттям і свідомістю, що становить сутність основного питання філософії. Арістотель відзначає при цьому, що сама думка вважати воду джерелом виникнення всього сущого належить стародавнім теологам, які писали про природу. У наш час достовірно відомо, що Арістотель мав на увазі Гомера: в "Іліаді" стверджується, що джерелом виникнення всього є Океан і Тефіда; неодноразово Гомер повторює, що вода є началом усього сущого. .

Мислителі мілетської школи

Неминуще історичне значення діяльності мілетських мислителів — Фалеса, Анаксімандра й Анаксімена полягає насамперед у тому, що, як справедливо підкреслюють багато істориків культури, вони створили основи європейської науково-теоретичної і філософської думки. Увесь наступний розвиток європейської філософії і значною мірою теоретичної науки, у тому числі й діяльність цілого ряду давньогрецьких учених і мислителів — Геракліта, атомістів, елеатів, Емпедокла, Анаксагора й ін. — перебував у колі проблем, уперше поставлених мілетськими філософами. Мілетські філософи, власне кажучи, уперше сформулювали цілий ряд наукових положень у загальнотеоретичній формі, розробили загальні наукові концепції, поклавши тим самим початок перетворенню науки на теоретичний базис існування людства.

Філософські й конкретно-наукові погляди Фалеса

Як стверджував Фалес (близько 625-547 рр до н.е.), субстанціональною основою всього існуючого є вода.

Думка вважати воду першоначалом й основою всього сущого належить Фалесу. Саме він перетворив цю думку з випадкового, часткового за своїм характером і значенням здогаду в універсальний, раціонально осмислений принцип пояснення виникнення всього сущого. Як субстанцію "воду" не можна прямо ототожнювати з водою як з однією з чотирьох стихій природи, оскільки вона має здатність змінюватися, переходити в інші стихії — повітря, вогонь, землю.

Очевидно, положення Фалеса, що "вода є основою всього сущого" — його єдине достовірне філософське судження.

Постановка й вирішення логічно первинної, найбільш фундаментальної проблеми філософії — проблеми субстанції — обов'язково спричинює постановку питання про джерела руху й зміни всього сущого. Фалес вважав, очевидно, що саме душа є джерелом руху й усіх змін. Таким чином, його внесок у розвиток філософії полягає у висуненні й вирішенні (інше питання, наскільки воно є задовільним) двох фундаментальних філософських проблем: проблеми субстанції і проблеми джерела руху.

Характеристика основ учення Анаксімандра

У філософському творі "Про природу" Анаксімандр (610-546 pp. до н.е.) висловив припущення, що початком (принципом) і стихією (еталоном) сущого є Безмежне, увівши вперше таку назву цього начала. Він вважав, що началом є не вода — і взагалі жодна з так званих стихій (елементів), а деяка інша безмежна природа, з якої виникають усі небеса й усі світи в них. За його вченням, виникнення речей відбувається не через якісну зміну стихій (елементів), а внаслідок того, що боротьба протилежностей спричинює вічний рух.

Основи вчення Анаксімандра, безсумнівно, криються в більш розвинутому розумінні першооснови всього сущого — так званого апейрона" — безмежної, невизначеної матерії, джерела різноманітності й мінливості всіх речей. На відміну від Фалеса, Анак-сімандр уже не пов'язує своє розуміння першооснови всіх речей з якою-небудь однією, окремою стихією, а витлумачує цю першооснову в більш загальному розумінні — у розумінні первинної, якісно невизначеної, а значить ще не диференційованої матерії.

Сформулювавши більш загальне, абстрактне розуміння субстанціональної основи всього сущого, Анаксімандр тим самим зробив істотний крок уперед щодо поглиблення й узагальнення змісту основного філософського принципу. Уже обравши термін "алейрон" (який у дослідницькій літературі трактується по-різному), Анаксімандр показав, що прагне уникнути якогось специфічного, більш конкретного змісту в трактуванні першооснови всього сущого. Крім того, він уперше в універсальній формі сформулював проблему початку руху, пояснивши різноманітність речей тими процесами, що зумовлюють виникнення різноманітності всього сущого з єдиної першооснови.

Філософське вчення Анаксімандра можна кваліфікувати як незрілу, нерозвинену форму наївного античного матеріалізму.

Конкретно-наукові дослідження Анаксімандра присвячені не універсально-філософським, а більш вузьким, спеціальним питанням. Він здійснив систематизацію усіх існуючих положень геометрії. У космології Анаксімандр уперше обгрунтував природно-причинне пояснення походження всієї світобудови, висловив припущення про існування нескінченних світів. Його підтримали Демокріт та Епікур; пізніше цю ідею підхопив Дж. Бруно.

В астрономії Анаксімандр став провісником піфагорейської теорії сфер. Він стверджував, що навколо Землі як центру нашого світу обертаються три вогненних кільця: сонячне, місячне й зоряне, останнє розташоване найближче до Землі. Периферії кожного кільця являють собою повітряні оболонки, а в центрі кілець знаходиться вогонь. В оболонках є круглі отвори, через які виривається вогонь. Ці потоки вогню, що вириваються з отворів, — це і є Сонце, Місяць і зірки, які ми