спокою. В Арістотеля ми знаходимо і міркування, що дають підстави для кількісного визначення сили. У "Фізиці" Арістотель розглядає питання і про опір руху (переміщенню) з боку середовища, в якому рухається тіло, і з боку тіла. "Чим менше тіл у навколишньому середовищі, в якому відбувається рух, тим менший опір воно чинить, і чим легше воно розчленовується, тим швидше переміщення. Отже, швидкість стає нескінченно великою, коли опір дорівнює нулю, а останнє можливе тільки в порожнечі". Таким чином, будь-який рух можливий лише в наповненому просторі, тому що в порожнечі він відбувався б миттєво. Тому Арістотель заперечує існування порожнечі. Другий аргумент на користь неможливості порожнечі Арістотель висуває, вивчаючи падіння тіл, тобто "природний" рух, зумовлений прагненням важкого тіла до свого "природного місця". Усе, за винятком вогню, має "вагу", перебуваючи у своєму "природному місці". Арістотель вважав, що із двох тіл з однаковим об'ємом і формою, падає в повітрі швидше те, в якого більша вага. Неоднакова швидкість падіння в матеріальному середовищі зумовлена тільки тим, що більш "важкі" тіла з однаковими об'ємом і формою легше "розділяють середовище своєю силою". Якщо ж розглядати рух тіла в порожнечі, то ця умова не має смислу. Отже, у порожнечі всі тіла повинні мати однакову швидкість, але це неможливо. Тому Арістотель відкидає вчення атоміс-тів про існування абсолютно порожнього простору.
Простір і час
Простір, що сприймається як власне протяжність і є пасивним умістилищем тіл, несумісний, на думку Арістотеля, з поняттям руху. Простір для нього — величина, неперервна щодо протяжності, а час — неперервний щодо послідовності. Простір Арістотеля — фізичний простір, властивості й сутність якого пов'язані з фізичним буттям матерії. Арістотель визначає "місце" не як об'єм, яке займає тіло в абсолютному, тобто існуючому незалежно від тіл просторі, а як межі тіла, що має об'єм, тобто тіла, що стикається з об'ємним. Місце не може бути чимось таким, що належить предмету. Воно не може бути ні його матерією, ні формою, тому що матерія і форма невіддільні від предмета, у той час як місце змінюється в процесі руху. Про місце можна говорити лише за наявності двох тіл: такого, що займає об'єм, і такого, що має об'єм. Простір, який розглядається як сукупність місць, є наповненим; там, де є місце, повинен бути наповнений простір, тому що місце і є не що інше, як межі матеріального середовища з певним об'ємом. До порожнечі поняття місця узагалі є незастосовним. На погляд Арістотеля, порожній простір атомістів є лише абстракцією виключно геометричних властивостей реального фізичного простору.
Відкидаючи існування порожнього простору, Арістотель заперечує й існування "чистого", чи "порожнього", часу. Разом з тим він виявив тонкі відмінності між часом і рухом.
Аналізуючи поняття часу, Арістотель зауважує, що деякі вчені неправильно сприймали обертання неба як сам час; насправді це обертання є засобом для вимірювання часу. Якщо рух не може існувати без часу, то і час не існує без руху. "Час не є рух, але й не існує без руху". Якби не було змін, то не було б і часу. За відсутності змін усі "тепер" були б тотожними, отже, усе перебувало 6 у єдиному й нероздільному "тепер". Що ж таке час? Так як "ми разом сприймаємо і рух, і час", то "час є або рух, або щось пов'язане з рухом". Але час відрізняється від руху, тому що рух може мати різну швидкість і, отже, він повинен вимірятися за допомогою часу. Час же є "кількістю рухів" або "мірою рухів".
Космологія Арістотеля
Кожен першоелемент має своє місце. У центрі світу знаходиться елемент землі, що утворює нашу планету. Земля є центром Всесвіту, вона нерухома і має сферичну форму. Принцип центрального й нерухомого положення Землі у Всесвіті є наріжним в арістотелізмі; він на багато століть визначив панування геоцентричної системи в астрономії. Навколо Землі розподілені вода, потім — повітря, далі — вогонь. Вогонь простягається до орбіти Місяця — першого небесного тіла. Вище Місяця — надмі-сячний, божественний світ, що принципово відрізняється від світу підмісячного; там діють інші закономірності. У цьому світі всі тіла складаються з ефіру. Ефір незмінний, він не перетворюється на інші елементи.
У божественному, надмісячному небі існує лише один вид руху — рівномірний неперервний обертальний рух небесних тіл. Небесні тіла обертаються навколо Землі по колових орбітах, вони прикріплені до матеріальних сфер, які обертаються й складаються з ефіру. Існують сфери Місяця, Меркурія, Венери, Сонця, Марса, Юпітера, Сатурна і і сфера нерухомих зірок. За останньою знаходиться першодвигун — Бог, який і є джерелом руху для сфер. Космос — скінченний і вічний; він ніколи не створювався й ніколи не зникне, ніколи не виникав і є принципово незнищенним.
Основні висновки з учення Арістотеля
У цілому Арістотель підійшов до розроблення філософської і конкретно-наукової проблематики, а також до створення концепції їх взаємодії з більш фундаментальних позицій, ніж хто-небудь із його попередників. Принципи "першої філософії" Арістотеля, що зводяться в кінцевому підсумку до взаємодії матерії і форми, являють собою набагато більш загальний і глибокий спосіб філософського осмислення буття в його найсуттєвіших моментах, порівняно з теоріями Платона. Арістотель просунувся далеко вперед також і в розробці філософського методу дослідження. Його основним методом дослідження є метод формування й критичного обговорення взаємовиключних альтернатив, сформульованих на основі логічних принципів тотожності, протиріччя й виключеного третього. Разом із тим, застосовуючи цей метод дослідження, Арістотель приходить до справді діалектичних за своїм характером результатів, якими є визнання внутрішньо суперечливої природи часу, діалектики неперервного й перервного в трактуванні простору, математичних об'єктів (точки, лінії) і т.д. Значно ґрунтовніше від своїх попередників Арістотель розробив і проблематику конкретного знання, насамперед сформулювавши й обґрунтувавши поняття "окремих наук". Він диференціював науки, якнайкраще систематизував їх, відшукав правильне вирішення багатьох питань і про все це повідомив своїм співгромадянам.
Слід, однак, визнати, що, розробляючи окремі спеціальні наукові дисципліни, вирішуючи ряд проблем фізики, біології і т.д., Арістотель не завжди виявлявся на належній висоті.
Причини помилок Арістотеля, на думку О. С. Надточаєва, криються в загальному характері культури античності, в умовивідній спрямованості античної свідомості, у тому числі філософії і науки. Пізніше, в александрійську епоху, у науці (зокрема, у роботах Архімеда) формується тенденція і до експериментального дослідження, однак у ранній і зрілій античності така тенденція ще відсутня.
Список використаної літератури
1. Абачиеп С. К. Концепции современного естествознания (в 2-х частях). Балашиха. - 1988. - I ч.: 150 с, II ч.: 190 с.
2. Ампер А. Электродинамика. М.: ИЛ. — 1954. — 369 с.
3. Античная цивилизация. — М.: Наука. — 1973. — 269 с.
4. Аристотель. Соч. В 4-х тт. Т. 4. - М.: Мысль. - 1983. - 828 с.
5. Арцимович Л. А. Управляемые термоядерные реакции. М.: Гос. изд. физ.-мат. лит. - 1961.-468 с.