За радянського періоду еміграція на Схід почалася з 1925 p.; її організували радянські органи в Сибірський і Далекосхідний краї, Казахстан і на Пн. Кавказ. В 1920-их pp. вона незначно охопила українців. Тільки в 1930-их pp. у висліді колективізації, а згодом голоду вони переселяються численніше переважно в промислові райони (Кузнецький басейн). Іншу категорію українських переселенців становлять заслані в концтабори; з евакуйованих 1941— 1942 рр. в Азію великої кількості українців тільки частина повернулася після війни на батьківщину; немало із репатрійованих 1945—1946 рр. з Німеччини й Австрії потрапили на постійне перебування в Сибір. До цього слід додати ще останню хвилю переселенців з України на т. зв. цілинні землі. На початку радянського режиму переселенням відав Всесоюзний переселенчий комітет при Центральному Виконавчому Комітеті СРСР, а з 1930 Народний Комісаріат земельних справ і відповідні республіканські органи. Згодом переселення, зокрема пов'язане із засланням, стало вважатися політичною справою, і воно підлягало органам державної безпеки і Міністерству внутрішніх справ.

У висліді дальшої еміграції, в тому числі і заслання та природного приросту, чисельність українців на території радянської Азії може становити 6 — 7 000 000 осіб.

Майже одночасно із рухом українців з Центральних і Сх. Земель на Схід, відбувається масова еміграція із Зх. Українських Земель за океан. Зх. Українські Землі, особливо Сх. Галичина і Лемківщина, були здавна аграрно перенаселеними.

Вістки про великі можливості заробітку в Америці дійшли в 1870-их pp. і до українського населення, їх перебільшували різні корабельні агенти, які вербували робітників як страйко- ломів до пенсільванських шахт у США. 1877 р. можна датувати початком численної еміграції до Америки із Закарпаття і Лем- ківщини. Згодом цей рух охопив Сх. Галичину, усе Закарпаття і Буковину, а тільки пізніше і незначно деякі українські землі в Росії — Холмщину. Волинь, Полісся, звідки до 1914 емігрувало близько 50 000 українців. Із Центр., і Сх. Земель емігрувало до США досить багато євреїв і кілька тисяч українців.

З 1890-их pp. розпочалася сільськогосподарська еміграція до Канади і Бразилії. Імміграційна політика заокеанських країн була в основі ліберальною: Канада, Бразілія, Аргентина потребували робочих рук для неосвоєних земель, а США — для промисловості. До початку першої світової війни емігрувало з українських земель за океан близько 700—800 000 населення, в тому числі близько 500 000 українців (решта євреї та поляки). З цього часу емігрувало до США близько 350 000, до Канади 100 000, до Бразилії й Аргентини до 50 000 осіб.

Перед першою світовою війною мала місце також сезонна еміграція з Зх. Українських Земель, переважно до Німеччини (1907—1912), в середньому 75 000 осіб на рік, а в менших розмірах до Чехії, Румунії, Данії. Це була заробітчанська (на сільськогосподарську працю), короткотривала еміграція — селянин після повернення з заробітку поліпшував своє матеріальне становище.

У другій половині XVIII — на початку ХІХ ст. на південь України мігрують: болгари, гагаузи, серби, албанці, німці, поляки, греки, франко-швейцарці, шведи. У 40—60-х рр. ХІХ ст. до грузинів, що мешкали в Криму, додалися грузинські переселенці на Полтавщину. У другій половині ХІХ ст. в Україну переселилися чехи та естонці. Імміграція росіян та еміграція українців, поляків, німців, євреїв, кримських татар у ХХ ст. та інші причини призвели до гіпертрофованого розвитку російської меншості. Поліетнічна Україна початку ХХ ст. зробилася дво- етнічною. Внутрішня і зовнішня політика держави була спрямована на досягнення такого результату.

У 1944 році 250000 кримських татар мешкали на півострові, загальна кількість мешканців якого становила 400000. 18 травня того ж року, через шість днів після виходу з Криму останнього фашистського солдата, життя татар раптово і безповоротно змінилося. За наказом Сталіна солдати зігнали всіх жителів до залізничних станцій для депортації. Їх звинуватили у співробітництві з німцями під час окупації. Операція продовжувалась два дні. До 20 травня на кримській землі не залишилось жодного кримського татарина.

40 відсотків переселенців померло в дорозі та за перші два роки облаштування в спеціальній зоні у степах Центральної Азії, здебільшого в Узбекистані, де їх примусили збирати бавовну. Татари гинули поряд з німцями, вірменами, болгарами та греками, також депортованими з Криму.

Кампанія радянського поселення, що прийшла на зміну винищенню корінного населення, призвела до того, що насьо- годні 63 відсотки з 2,7 мільйонного населення півострова становлять росіяни, 25 відсотків — українці, а 10 — репатрійовані переселенці.

У 1989 році після початку перебудови депортовані народи вирушили в дорогу додому. На 1994 рік 236000 з них повернулися на півострів. Решта 250000, планують повернутися до Криму в наступні кілька років. Близько 10000 вірмен, болгар та греків, депортованих у 1944, також були репатрійовані.

Облаштування більше чверті мільйона осіб при існуючій можливості прибуття такої ж кількості людей через кілька років — важке завдання для будь-яких адміністративних органів у перехідний період. При цьому виникає багато труднощів. Надалі ускладнюють становище етнічні та релігійні відмінності між слов'янським (православним) та тюркським (мусульманським) населенням, яким є кримські татари.

Впродовж тривалого часу типи міграційних процесів, їх динаміка й структура потоків в Україні підтримувалися економічною політикою, зорієнтованою на екстенсивний тип господарювання; відсутністю вільного ринку житла, інституцією прописки, неможливістю виїзду за межі країни. Домінантою міграційних процесів в Україні у цей період був відплив сільських жителів, переважно молоді, у міста республіки та за її межі. Загалом у 1961 — 1990 роки сільське населення України зменшилося за рахунок міграції на 6,7 млн. чоловік, або в середньому на 225 тис. чоловік щороку. Багаторічний відплив сільської молоді в міста України та за її межі визначив деформацію всіх демографічних структур і процесів в її сільській місцевості. Оскільки село залишали переважно молоді та працездатні контингенти, цей процес супроводжувався збільшенням частки осіб пенсійного віку, зростанням смертності сільського населення, скороченням його народжуваності.

На початку 1990-х міграційний баланс змінився на користь вибулих, серед яких відносно велику частку становили росіяни та євреї. Кримські татари, навпаки поверталися на історичну батьківщину. Зовнішня міграція кінця ХХ — початку ХХІ ст. працює на зменшення етнічної мозаїчності людності України. Питома вага найчисленніших етнічних груп (насамперед, російської та єврейської) зменшується, зростає частка етнічної більшості (українців) та кримських татар. Двоетнічність людності України стає менш виразною.

На сучасній етнічній будові України відбилася імміграція з різних частин світу: Європи, Азії, Африки, Америки. Безумовним лідером щодо походження іммігрантів серед країн представлених в Україні немісцевих народів є Російська Федерація. Усі 64 корінні її народи мають своїх представників в Україні, що становить близько половини усіх зайшлих етнічних спільнот. Із теренів інших азійських країн прийшли представники 31 народу (25% до всіх ), з теренів інших європейських країн — 26 народів (21% до всіх). Етнічна палітра країн Африки, Америки, Австралії представлена значно меншою мірою.

Більшість із перелічених народів Росії мають малу чисельність в Україні та відповідну питому вагу серед всієї людності. Розселені вони розпорошено і не формують життєздатних етнічних спільнот. Одноетнічні шлюби серед них значно поступаються різноетнічним. Хоча самі іммігранти зберігають свою етнічну самосвідомість, проте їхні діти у більшості випадків вважають себе росіянами або українцями з рідною мовою російською. Поява та зростання чисельності цих народів в Україні відбулися завдяки активній імміграції у 1950—1980 роки.

Імміграція більшості представлених в Україні народів не призвела до формування діаспорних етнічних груп. Представники більшості народів не мають своїх анклавів і сталих між- особистісних зв'язків. Об'єднано їх виключно у статистичні сукупності на підставі етнічної самоназви. Більшість із них чисельно утворюють настільки маленькі сукупності, що об'єктивно неможливо говорити про існування їхніх етнічних груп в Україні. Спільна питома вага 103 народів, представники яких мігрували до України, не сягає навіть чверті одного відсотка населення України. Міграційні рухи цих народів можна вважати такими, що не справили суттєвого впливу на етнічну мозаїчність населення України.

Найвпливовішими зовнішніми міграційними рухами на величину