частки етнічної спільноти серед населення були імміграційні рухи росіян з кінця XIX ст. до кінця XX ст., еміграційні рухи українців XVII—XX ст. та кримських татар другої половини XVIII — середини XX ст., еміграційні рухи поляків, євреїв та німців XX ст., імміграційні рухи поляків та євреїв XV — XVIII ст., німців другої половини XVIII — першої половини XIX ст., кримських татар кінця XX ст. Отже, зовнішня міграція є одним із найголовніших чинників, що зумовив наявність сьогодні в Україні 150—200 прийшлих етнічних спільнот, які чисельно становлять близько чверті всієї людності.
Загальний міграційний приріст в Україні у міжпереписний період (1979-1989 рр.) був майже нульовим з коливаннями в окремі роки в межах ±90 тис. чол. (або ±1,7%). Аналогічна тенденція зберігалася і протягом перших двох років після перепису.
У 1991-1992 рр. відбулося значне зростання міграційного приросту до найбільшого за післявоєнний період рівня — +288,1 тис. чол. (+5,5%), у наступні два роки стався надзвичайно різкий спад — до -140 тис. чол. (-2,8%) в 1994 р. Після помітного зменшення модуля від'ємної величини міграційного сальдо в 1995 р. мав місце новий сплеск міграційних втрат — у 1996 р. до -131,1 тис. чол. Однак уже в наступному році модуль від'ємного міграційного сальдо знову зменшився — більш як у 1,5 рази. Рис. 8.1 ілюструє абсолютні масштаби міграції в Україні.
Протягом останнього десятиліття міграційні процеси відбувалися за нових географічних, правових та економічних умов, пов'язаних з виникненням нових незалежних держав, ринковими реформами, входженням України до міжнародної системи обміну населенням. !стотно зменшилася кількість мігруючого населення (якщо наприкінці 80-х р. цей показник становив 3,9 млн., то нині — 1,6 млн.), змінилася його структура. Загалом за 1993-2001 рр. чисельність населення України зменшилася більш як на 3 млн. чоловік. Близько 4/5 загального обсягу щорічних втрат населення зумовлено перевищенням чисельності померлих над кількістю народжених, решта — перебігом міграційних процесів.
Раніше більшість мігрантів становила молодь, яка абсолютно переважала у навчальній та трудовій міграції, переїздах у зв'язку зі службою в армії. Вищою була частка чоловіків. Нині переїзди набули переважно сімейного характеру, збільшився середній вік мігрантів, статевий склад став більш рівномірним. До того ж значного поширення набула нелегальна трудова міграція наших співгромадян — як на Захід, так і до країн СНД. За даними обстеження «Життєві шляхи населення України» [26], в 2000 р. кількість працюючих за кордоном вихідців тільки з восьми областей Західного регіону та Донбасу становила, як мінімум, 400 тис. чол. (без врахування контингенту „човникових» торговців). Основними країнами-реципієнтами української робочої сили прикордонних регіонів виступають Російська Федерація, Польща і Чеська Республіка, а також (для жінок середніх і старших працездатних вікових груп) Італія: на ці країни припадає відповідно 37,2%, 18,7, 16,9 та 8,5% (разом — понад 80%) усіх зайнятих у 2000 р. за кордоном мешканців восьми охоплених обстеженням областей України. Серед інших країн найчастіше називалися Білорусь, Угорщина, Португалія, Словаччина, Греція.
Широкомасштабні коливання міграційного приросту відбуваються на тлі стабільного зниження інтенсивності стаціонарних міграцій населення України: міграційний оборот (сумарна чисельність прибулих та вибулих) зменшився від 3,5 млн. чол. у 1988-1989 рр. до 1,6 млн. у 1999-2000 рр. Особливо впав за цей період зовнішній міграційний оборот — з близько 1,5 млн. чол. до 154 тис. чол. Подальше помітне зниження показника, зафіксованого в 1999-2000 рр. — більш ніж удвічі порівняно з 1998 р., викликане, насамперед, зменшенням обсягів вибуття людей до Російської Федерації, спричиненого війною в Чечні.
Понад половину всіх переїздів здійснюється всередині регіонів України і близько третини — між ними, загальна міграційна інтенсивність збільшується у напрямку із заходу на схід. Найпотужнішими є міграційні потоки між сусідніми областями. Основним реципієнтом у міжрегіональному обміні населенням є м. Київ, причому його міграційний приріст збільшується: якщо у 1995 р. він становив 4,1 тис. осіб, то у 2001 р. — 15,4 тис. осіб. Позитивне сальдо міжрегіональних міграцій спостерігається також на Харківщині, Дніпропетровщині та у м. Севастополі. Змінився характер міграційного обміну між містами та селами. На відміну від попередніх десятиріч потужний відплив сільського населення значно зменшився. Істотно скоротилися зовнішні міграції. Основним партнером в обміні населенням для України залишається регіон СНД, передусім Росія. Проте бурхливі переміщення початку 90-х рр., що характеризувалися масовою репатріацією, поверненням депортованих, припливом біженців з «гарячих точок», змінилися в цілому паритетною міграцією, обсяги якої у 2001 р. були у сім разів меншими, ніж на початку минулого десятиріччя.
Вирішальним для міграційного зменшення населення стає від'їзд за межі колишнього СРСР. Основною його ознакою є «відплив мізків» — майже чверть вибулих мають вищу освіту, що на третину більше, ніж серед емігрантів до країн СНД та Балтії. Більшим є також відсоток осіб працездатного віку, тобто найактивніших у репродуктивному та економічному відношенні. Тому обумовлені еміграцією опосередковані демографічні втрати (через підвищення рівня старіння, зменшення чисельності народжених та природного приросту) значно перевищують прямі. Поступово цей напрям еміграції втрачає етнічне забарвлення. Якщо на початку 90-х р. євреї становили 61,2% емігрантів, то 2001 р. — лише 18,1%, натомість 49,2% — українці, 16,8% — росіяни. Основними центрами тяжіння залишаються Ьраїль, Німеччина, США. Зростання еміграції до Німеччини (9,8 тис. осіб у 1995 р., 11,5 тис. осіб у 2001 р.) відбувається на тлі зниження ролі Ьраїлю і загального зменшення обсягів виїзду за межі колишнього СРСР (у 2001 р. виїхало 36,5 тис. осіб, що вдвічі менше, ніж у 1991 р.). Крім вичерпання ресурсів етнічної еміграції, обмежувальної політики країн в'їзду, така ситуація обумовлена також здійсненням права на вільне пересування, що створило можливість досягти основної мети еміграції — підвищення доходів через тимчасові заробітчанські поїздки за кордон. За експертними оцінками, у 2001 р. за межами України працювало щонайменше 1 млн. українських громадян, хоча за сприяння офіційних українських посередницьких структур за кордоном було працевлаштовано лише 36,3 тис. Більшість виїжджають за туристичними чи приватними візами, працюють без необхідних дозволів та контрактів, що часто призводить до серйозних порушень їхніх прав.
!мміграція в Україну з-за меж колишнього СРСР обмежується приблизно 5 тис. осіб на рік. У 2001 р. в Україні навчалися 22,6 тис. іноземних студентів, що на третину менше, ніж 10 років тому; працювало 3,5 тис. іноземців; з'явилися біженці — 3 тис. осіб переважно афганці та інші з 48 країн світу. Притулок в Україні отримали також понад 3 тис. жертв воєнного конфлікту з Абхазії.
Територія країни активно використовувалася для незаконного транспортування людей з деяких азіатських та африканських країн до Західної Європи. Завдяки цілеспрямованим заходам забезпечення охорони кордону, передусім на його північно- східній ділянці, удосконаленню візового контролю цей негативний процес вдалося припинити. Кількість затриманих на державному кордоні України значно скоротилася і становила 5422 осіб у 2000 р., 4621 осіб - у 2001 р., 2059 осіб - за 10 місяців 2002 р. проти 14546 осіб у 1999 р.
Неминучим наслідком переваги еміграції над імміграцією стає зменшення питомої ваги молоді (яка інтенсивніше задіяна в міграційних процесах) і відповідне зростання частки осіб старших вікових груп у структурі населення держави. Процес старіння населення, є серйозною соціально-демографічною про- блемою для будь-якого суспільства. Збільшення кількості осіб похилого віку зумовлює зростання державних витрат на їх соціальне забезпечення. Якщо не відбувається рівноцінного збільшення кількості осіб працездатного віку (основних платників податків), невідворотним стає зростання податкового тиску. Але високі податки знижують мотивацію до праці, а отже, і її продуктивність, що негативно позначається на суспільному добробуті. Таким чином, Україна залишається майже не привабливою для іммігрантів, продовжує відігравати в міжнародному обміні населенням роль країни-донора.
Література
1. Бреев Б.Д. Подвижность населения и трудовые ресурсы. — М., 1977.
2. Воблый К. Г. Заатлантическая эмиграция, ее причины и следствия. — Варшава, 1904.
3. Волков Е.З. Динамика народонаселения СССР за восемьдесят лет. — М.; Л., 1930.
4. Демографические процессы и их закономерности / Под ред. А.Г.Волкова. — М., 1981.
5. Демографический энциклопедический словарь. — М., 1985.
6. Еміграція // Енциклопедія Українознавства. Т. 2.— Львів, 1993.- С. 629-637.
7. Загробська А.Ф. Організовані переселення в системі міграцій населення УРСР. — Київ, 1974.
8. ЗайончковскаяЖ.А. Новоселы в городах. — М., 1972.
9. Заславская Т.Н., Рыбаковский Л.Л. Процессы миграции и их регулирование в социалистическом обществе //Социологические исследования. — 1978. — № 1.
10. Козлов В.И. Динамика численности народов. — М., 1969.
11. Корель Л.В. Перемещения населения между городом и селом в условиях урбанизации. — Новосибирск, 1982.
12. Котляр А.3, Турбин В.В. Проблемы регулирования перераспределения рабочей силы. — М., 1978.
13. Курс демографии / Под ред. А.Я.Боярского. — М., 1974.
14. Кутафьева Э.С и др. Миграция сельского населения. — М., 1971.
15. Макарова Л.В., Морозова Т.Ф., Тарасова Н.В.
