Джерела інформації про населення

Дослідження демографічних процесів і явищ, виявлення їх тенденцій і закономірностей, а також здійснення різноманітних практичних розробок (прогнозів, програм) потребує використання значних обсягів інформації про населення. Демографічна інформація насамперед поділяється на первинну і вторинну. Первинна інформація являє собою безпосередньо зібрані статистичні дані про населення. Вторинна інформація — це вже оброблені певним чином вихідні дані. Вона може бути подана у вигляді статистичних довідників, робочих таблиць, наукових публікацій, аналітичних WEB-сторінок тощо. За своєю сутністю вторинна інформація є результатом відповідної аналітичної обробки первинних даних.

Інформацію про населення інколи групують і за іншими ознаками, а саме:

• за ступенем охоплення розрізняють інформацію про населення світу, країни, окремих регіонів, міських та сільських поселень;

• за характером даних можна виокремити інформацію про кількість і склад населення на ту чи іншу дату, дані, що характеризують демографічні події за той чи інший період;

• за часом, до якого належать дані, вони поділяються на ретроспективні, поточні, прогнозні;

• за способом отримання інформації це можуть бути офіційні публікації, матеріали спеціальних досліджень;

• за характером видання розрізняють спеціальні дані та дані загального типу.

Як первинна, так і вторинна демографічна інформація повинна відповідати певним вимогам, аби її можна було використовувати для аналізу.

Першою такою вимогою є повнота. Наприклад, дані про загальну кількість населення та загальну кількість демографічних подій повинні бути доповнені показниками, що характеризують їх розподіл за певними ознаками (за певними періодами часу, за сімейним станом, за віком, рівнем освіти тощо).

Друга вимога — детальність та багатоаспектність. Тобто необхідність фіксації якомога більшої кількості ознак, що характеризують індивіда.

Третьою вимогою є достовірність. Тобто в інформації не можна допускати перекручень демографічних даних (свідомих чи несвідомих). За умови використання недостовірної інформації неминучі хибні висновки та помилки при прийнятті проектних рішень.

Четверта вимога полягає в забезпеченні систематичності у збиранні, узагальненні, публікації та аналізі демографічних даних. Тобто накопичення демографічної інформації має здійснюватися відповідно до встановленої для кожної її виду періодичності.

Специфічність населення полягає в тому, що способом його існування та самозбереження є постійна мінливість, плинність, перехід з одного стану в інший. Характеристики населення в цілому як сукупності людей змінюються за певний період часу внаслідок демографічних подій (народження, смерть, взяття (розірвання) шлюбу, міграція), що відбуваються з окремим індивідом у конкретний момент.

Цим зумовлюється необхідність застосування відповідної системи обліку та збирання демографічних даних. Існуюча практика розрізняє «облік стану населення на певний момент часу та облік демографічних подій (народжень, смертей, шлюбів, розлучень, а також переїздів з місця на місце) за той або інший період часу» [22, с. 35].

У першому випадку джерелами демографічних даних слугують переписи населення та спеціальні вибіркові, в тому числі й соціологічні, обстеження, що здійснюються науково-дослідними, проектними, громадськими організаціями. У другому — використовуються дані про реєстрацію демографічних подій, зокрема записи в метричних книгах, акти громадянського стану.

Дані про населення можна отримати також із виборчих, військовооблікових та інших списків. До джерел демографічної інформації зараховують також реєстри населення, які поєднують у собі властивості переписів і поточного обліку населення.

Конкретний зміст різних джерел демографічної інформації залежить від прийнятих в окремих країнах положень щодо програм спостережень, а також регламентується міжнародними угодами (в рамках ООН, ЮНЕСКО, МОП, ВООЗ).

Отже, основними джерелами первинних демографічних даних є: переписи населення, поточний облік демографічних подій, спеціальні вибіркові обстеження, списки та реєстри населення.

Треба наголосити, що кожне з перелічених джерел демографічної інформації має свої переваги і недоліки, джерела «взаємодоповнюють одне одного і лише в єдності їх використання дозволяють отримати достовірну й повну картину процесів, що відбуваються в населенні» [5, с. 63].

Найвичерпнішим джерелом інформації про населення є його перепис. За визначенням статистичної комісії ООН, перепис являє собою єдиний процес збирання, узагальнення, оцінки, аналізу та публікації або розповсюдження іншим способом демографічних, економічних та соціальних даних, станом на певний момент часу, що стосуються всього населення країни або чітко визначеної її частини.

Становлення й розвиток переписів населення відбувалося протягом досить тривалого історичного періоду. Початком цього процесу вважають різні форми обліку населення, які проводились у Стародавній Греції, Вавилоні, Месопотамії, Стародавньому Єгипті, Римі, Китаї та Японії. Як правило, вони мали фіскальні (податкові) або військові цілі й охоплювали тільки чоловіче населення. Найвідомішими обліками громадян вважаються ті, що проводилися в Римі. Вони мали регулярний характер (раз на п'ять років) і крім відомостей про главу сім'ї передбачали отримання інформації про інших її членів [33, с. 62].

В епоху феодалізму дрібні відокремлені держави системних обліків населення не проводили. А в разі епідемій, війн або голоду здійснювалися переписи населення з метою визначення його втрат у результаті надзвичайних ситуацій.

У середині XVIII століття становлення національних держав та початок розвитку капіталістичних відносин зумовили необхідність більш докладних відомостей про все населення країни, його кількість та склад. На зміну облікам приходять власне переписи населення. Основною їх відмінністю було те, що вони мали охоплювати чисельність не окремих груп, а всього населення країни. Перший перепис населення в сучасному розумінні був проведений у США в 1790 р. В 1801 р. переписи населення були запроваджені у Великобританії, Франції і Норвегії. Програми цих переписів були незначними за обсягами, містили 2-4 запитання, не було чітких інструкцій та встановлених термінів здійснення.

Правила та порядок здійснення переписів населення встановлювались емпірично, а узагальнив і систематизував їх бельгійський вчений Адольф Кетле, готуючи перший загальний перепис населення Бельгії в 1846 році. Надалі ці правила були доопрацьовані й затверджені Санкт-Петербурзьким конгресом Міжнародного статистичного комітету в 1872 році. Цей конгрес ухвалив рекомендації щодо регулярного (не рідше одного разу на 10 років і, за можливості, в роки, що закінчуються на «0») здійснення загальних переписів населення (обліку не юридичного, а наявного населення) та віднесення всіх даних до конкретно визначеного моменту часу.

Згодом правила й принципи здійснення переписів розвивались і вдосконалювались. Зараз цю роботу здійснює Статистична комісія ООН, яка постійно видає відповідні методичні посібники та довідники [22, с. 36].

З розвитком статистичної науки (середина ХІХ століття) та створенням спеціальних статистичних органів у багатьох європейських країнах створилися сприятливі умови для науково-методичного забезпечення організації загальних переписів населення. За період 1870-1879 рр. у світі проведено 48 переписів населення, у 80-ті роки — 54, у 90-ті — 57, у першому десятиріччі ХХ сторіччя — 74. Якщо в 1870 р. переписами було охоплено 21 % населення земної кулі, то на початок ХХ століття — 64 %. Ще більшого поширення набули переписи населення після Другої світової війни: від 1945 по 1954 р. переписи провели в 151 країні, від 1955 по 1964 — у 168, від 1965 по 1979 р. — у 179 країнах. На 1 січня 1982 року загальна кількість переписів населення на земній кулі перевищувала дві тисячі [33, с. 62].

В історії розвитку переписів населення вчені вирізняють три етапи залежно від особливостей програм, ступеня охоплення країн світу тощо (табл. 8).

Нині чимало країн, проводячи переписи населення, керуються рекомендаціями ООН та інших міжнародних організацій, що забезпе-

чує порівнянність переписів у міжнародному масштабі. Саме це дає змогу простежити тенденції зміни кількості населення світу та груп окремих країн (табл. 9).

* До більш розвинених регіонів демографами ООН віднесені країни колишнього СРСР, країни Європи, США, Канада, Японія, Австралія, Нова Зеландія.

Зауважимо, що у зв'язку з особливостями розвитку різних країн, відмінностями в організації статистичного обліку проблема порівнянності остаточно не вирішена, особливо щодо окремих характеристик, зокрема соціальних. Наголошуючи на важливості переписів населення, Л. М. Толстой наприкінці XIX століття писав, «що для суспільства інтерес і значення перепису в тому, що він дає йому дзеркало, в яке, хочеш не хочеш, подивиться все суспільство і кожен із нас».

Перший Всесоюзний перепис населення проведено 17 грудня 1926 року. Матеріали перепису складалися з 56 томів, містили багато цінної інформації щодо складу населення за різними ознаками. Вони становили ґрунтовну базу для розробки планів соціально-економічного розвитку країни.

Переписи населення здійснювалися в 1937, 1939, 1959, 1970, 1979 та 1989 роках. Крім всесоюзних переписів населення в 1932, 1957, 1967, 1976 та 1986 роках проводилися так звані пробні переписи населення. На відміну від усезагальних, вони охоплювали населення невеликих частин країни і мали на меті уточнення й відпрацювання програм, методичних та організаційних питань наступного перепису.

Перший Всеукраїнський перепис населення був проведений станом на 5 грудня 2001 р. відповідно до Закону України «Про Всеукраїнський перепис населення» від 19 жовтня 2000 р. Законом були визначені правові, економічні та організаційно-правові основи підготовки й проведення Всеукраїнського перепису населення, обробку, узагальнення, поширення та використання його результатів. Крім того, Закон передбачив механізм регулювання відносин суб'єктів перепису,