Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент





Міграції населення

Міграції населення

План

1. Міграції, їх сутність та класифікація

2. Показники міграції

Міграції, їх сутність та класифікація

Під міграцією населення в демографії розуміють процес переміщення людей через кордони певних територій зі зміною назавжди або на якийсь час постійного місця проживання або з регулярним поверненням туди.

Залежно від того, обмінюється така територія населенням з іншими територіями чи ні, виділяють відкрите і закрите населення. СРСР із „залізною завісою» у свій час являв приклад закритого населення. Зараз, якщо строго дотримуватися зазначеного вище критерію, практично немає територій із закритим населенням.

Міграція — складний процес, і у різних дослідженнях її характеризують з різних сторін, відповідно класифікуючи за певною низкою ознак. Розглянемо основні класифікації міграцій.

1. Залежно від типу кордонів міграцію поділяють на зовнішню (коли перетинаються державні кордони) і внутрішню (коли переміщення відбуваються усередині однієї країни). Зовнішню міграцію поділяють на міжконтинентальну і внутріконтинентальну . Коли мова йде про зовнішню міграцію, то виїзд звично називають еміграцією, а в'їзд — імміграцією.

Серед внутрішніх міграцій окремо вивчають такі напрямки міграції як переселення із села до міста і навпаки та переселення з міста до міста та з села до села. Переселення населення з села до міста, що призводить до зростання міст, їх функцій, поширення міського способу життя — називають урбанізацією. Переселення населення України з сіл до міст, як і у більшості країн світу, були домінуючими з початку XX ст. але з початку 90-х років XX ст. вони уповільнилися. Коли частка міського населення у країні сягає 70%, то темпи урбанізації, як правило, сповільнюються, і може починатися певною мірою зворотній процес — рурбанізація (поширення міського способу життя на сільську місцевість та переселення міського населення до сільської місцевості).

2. За часовими параметрами міграцію поділяють на постійну (безповоротну), тимчасову, сезонну і маятникову.

Безповоротною є міграція, коли людина назавжди змінює постійне місце проживання. При тимчасовій міграції людина переселяється на досить тривалий, але обмежений період, причому нерідко термін буває заздалегідь визначений. Прикладом тимчасової міграції може служити переселення на кілька років для роботи за контрактом, чи виїзд на навчання до вищого навчального закладу. За критеріями ООН ,постійним мешканцем є людина, що прожила не менше 6 місяців на певній території.

Сезонною міграцією називають щорічні переміщення людей у визначені пори року (сезони). До сезонних міграцій можна віднести промисли селян узимку, приїзд на збирання врожаю людей з інших місць, відвідування курортів.

Маятникові міграції — це регулярні поїздки на роботу або навчання за межі свого населеного пункту з постійним поверненням додому. Маятникові міграції відбуваються, коли місце роботи або навчання знаходиться в іншому населеному пункті, але досить близько, що і дозволяє робити щоденні (або майже щоденні) переміщення.

3. Залежно від причин переселення міграції поділяють на такі типи.

Міграції з соціально-економічних причин — переселення в пошуках роботи, кращих заробітків, вільних сільськогосподарських земель, з метою поліпшити умови життя, придбати більш високий статус.

Міграції з політичних причин — утеча від ідеологічних, расових, релігійних та інших утисків, сюди зараховують також репатріацію — повернення на батьківщину родин, народів, що були раніше депортовані.

Військовими причинами міграції є евакуація, реевакуація, депортація, тобто передислокації населення, пов'язані з військовими маневрами.

Сімейно-побутові причини — переселення для возз'єднання з членами родини, родичами, різного роду гостьові поїздки, тощо.

Екологічними причинами є стихійні лиха, переїзд, зумовлений станом здоров'я одного з членів сім'ї.

Релігійні причини — масові переміщення населення у зв'язку з паломництвом до святих місць ( найбільш відомі у світі паломництва здійснюються ісламістами до Мекки і Медини, а також християнами — до Єрусалиму).

4. Залежно від сприяння з боку державних або суспільних органів щодо переселення мігрантів, міграції поділяють на організовані та неорганізовані. Організовані міграції відбуваються за допомогою державних і громадських установ, вони можуть супроводжуватися пільгами різного роду в отриманні роботи, житла, грошових компенсацій, тощо. Неорганізована, або індивідуальна міграція — це переїзд осіб на свій страх і ризик.

5. Розрізняють також добровільну міграцію, коли люди самі приймають рішення про свій переїзд, і примусову, коли переміщення здійснюється незалежно від їхнього бажання.

Міграцію називають ще формою задоволення потреб населення, реалізація яких вимагає зміни місця проживання. Таким чином, прийняття рішення про міграцію та його реалізація є результатом міграційної поведінки. Психічним регулятором міграційної поведінки є міграційна установка, тобто схильність чи негативне ставлення до зміни місця і умов мешкання. Міграційна установка залежить від соціально-психологічного стану особи, або міграційної мотивації. Міграційна мотивація — це психічний стан особистості, який спонукає її до досягнення певної мети (соціального, економічного, психологічного характеру), яка вимагає зміни місця проживання.

Всі міграції в своєму розвитку проходять три стадії: потенційну міграцію, власне міграцію та адаптацію. На першій стадії діють головним чином психологічні чинники, тобто людина знаходиться у стані прийняття рішення про переїзд.

Регулятори (фактори ), що контролюють міграції, тобто впливають на розміри, направлення, відстані та особливості міграційного руху, відомі такі: відстань від місця еміграції до місця імміграції; інформація про умови і пункти міграцій; рівень активності (привабливості) територій. Враховуючи сучасні транспортні можливості і розвиток засобів зв'язку, комп'ютерної мережі, інформація для громадян різних країн про умови і пункти потенційної міграції у сучасному світі не є першочерговою проблемою. Зараз провідну роль у формуванні міграційних потоків відіграє фактор активності територій, під яким розуміють економічну, екологічну, політичну, законодавчу ситуацію в країні, наявність відповідних для мігрантів національних, культурних, релігійних, родинних, чи інших зв'язків, тощо. Так, наприклад для сучасних іммігрантів з СНД в Україну (в основному українців, росіян ), ця територія є активною завдяки мовній, культурній, релігійній та родинній близькості; а для осіб з Азії, переважно з ще бідніших країн (в основному біженців, або студентів ) — вона є більш економічно і політично стабільною, ніж їх власні країни.

Після прийняття рішення про переміщення, відбувається друга стадія міграції, яка може тривати від декількох годин до декількох місяців — сам переїзд до нового місця мешкання.

Після переїзду починається третя заключна стадія міграції — пристосування мігрантів до умов нової території — адаптація. У вітчизняній літературі більш поширеним є термін приживаність новоселів. Термін «приживаність» з'явився наприкінці XIX — на початку XX сторіччя й пов'язаний з російським переселенським рухом. Аналогів у західноєвропейських мовах цей термін не має. На думку низки провідних дослідників міграційних процесів — Ж.Зайончковської, В.Переведенцева, Т.Зас- лавської, Л.Рибаковського, поняття «приживаність» та «адаптація» не ідентичні. Ж.А.Зайончковська, зокрема, відзначає, що хоча адаптація й є засадовою стосовно приживаності, проте перша не вичерпує повністю феномен переходу новоселів до складу постійного населення району вселення.

Приживаність новоселів — це адаптація мігрантів до різних компонентів умов та способу життя населення в районах уселення. Часом вона завершується швидко, особливо якщо відмінності в умовах та способі життя у місцях виходу та районах уселення незначні або в останніх кращі, ніж у перших; в іншому разі — це доволі тривалий процес. У низці випадків він триває й після того, як новосел стає старожилом. Це пояснюється тим, що приживаність, крім адаптації переселенців до умов та способу життя у місцях уселення, має й інший бік — пристосування цих умов до потреб самих переселенців. Пристосування матеріальних умов до своїх потреб переселенська література називала в минулому «облаштуванням новоселів».

Облаштування — це процес досягнення новоселами рівня добробуту старожилів. І в дореволюційній літературі, і в літературі 20-х років XX ст. відзначалося, що для переходу новосела до складу постійного населення (старожила) потрібні 8— 10 років. На облаштування переселенців у разі їхніх організованих переміщень держава надає позики, безповоротні грошові допомоги, здійснює оплату витрат на переїзд та перевезення майна. Допомога, що її надає держава, поширюється на житлове облаштування, придбання худоби тощо. Як правило, на облаштування необхідний час, який за тривалістю може бути більшим чи меншим, ніж час, потрібний для адаптації, без якої приживаність так само недосяжна, як і без облаштування.

Отже, і адаптація, і облаштування являють собою взаємодію суб'єктивного та об'єктивного, проте адаптація — це пристосування суб'єкта до об'єктивних умов довколишнього середовища, а облаштування — перебудова зовнішніх умов відповідно до потреб суб'єкта. Без поєднання цих двох процесів приживаність новоселів не може бути остаточною.

Перехід новоселів до складу постійного населення визначали за рівнем їх міграційної рухливості. Цей критерій дістав обгрунтування у вітчизняній літературі в 60—70-ті роки. Саме він свідчить, що у новоселів рівень добробуту досяг тих самих показників, що й у старожилів. Дослідження В.М.Мойсеєнко, котра використовувала для аналізу дані переписів населення 1926 та 1979 років, показали, що межа переходу новоселів до складу постійного населення як у минулому, так і нині становить приблизно десять років. Якщо говорити про приживаність не на індивідуальному рівні, а на


Сторінки: 1 2 3