Смертність і тривалість життя населення

План

1. Епідеміологічний перехід

2. Показники рівнів і структури смертності

Вивчення смертності необхідне як для цілей наукових демографічних досліджень так і для суто життєвої практики, насамперед для органів охорони здоров'я і соціальної політики. Показники про смертність необхідні не лише для аналізу минулих демографічних тенденцій, а й для розробки демографічних прогнозів. Останні, як відомо, використовуються практично у всіх сферах діяльності: для планування розвитку житлових служб, системи освіти, охорони здоров'я, для реалізації програм соціального захисту, для виробництва товарів і послуг для різних верств населення.

У демографії під смертністю розуміють процес вимирання поколінь і розглядають як масовий процес, що складається з одиничних смертей, які настають у різному віці.

Людство весь час намагалося контролювати смертність, тому смертність — це перший з демографічних процесів, що був фундаментально вивчений і статистично описаний. Більш ніж 300 років тому сформувалися програма і методи вивчення смертності. Кожна епоха висувала свої завдання стосовно вивчення смертності, проте і зараз залишається актуальною проблема зниження рівнів смертності та виявлення резервів тривалості життя. Так, відомо, що тривалість життя на різних етапах розвитку людства значно відрізнялася від сучасної: у кам'яному віці вік смерті був — 20 — 30 років; в античності — 30 — 40 років, за часів капіталізму — 50 — 60.

Першим, хто спробував науково визначити біологічну тривалість життя, був Френсіс Бекон. З того часу з'являлися різні теорії, що намагалися визначити питання про біологічну тривалість життя людини. Уяву про біологічні можливості подовження тривалості життя людини та кількісні гіпотези, що характеризують довголіття, найбільш аргументовано дає концепція обмеженої надійності організму ( автори Л.Гаврилов, Н. Га- врилова ). Згідно з цією концепцією , організм являє собою складну систему, безперебійна робота якої визначається вірогідністю безперебійної роботи всіх підсистем. Організм — багаторазово резервована система з високою надійністю, проте вплив на організм різних чинників може скластися таким чином, що вірогідність відмови всіх систем різко збільшується. Відбувається ланцюгова реакція ураження всього організму, як це буває, наприклад, при ракових чи інфекційних захворюваннях. В такому стані неспецифічної вразливості організм може загинути від зовнішньої чи внутрішньої причини. Автори цієї концепції винайшли ефект сходження в одній точці вікових компонентів смертності для різних популяцій одного біологічного виду. Тобто визначили видову тривалість життя, яка дорівнює 95+2 роки.

Таким чином, причини смерті організму науковці розклали на дві великі групи — ендогенні й екзогенні (внутрішні й зовнішні). Ендогенні причини пов'язані зі спадковістю, уродженими хворобами, старінням та іншими біологічними процесами, що відбуваються в організмі. До екзогенних причин смерті зараховують усі зовнішні причини, що пов'язані з якістю життя людини. Смерть завжди є результатом дії двох цих причин.

Епідеміологічний перехід

Історичні зміни структури захворюваності і смертності з причин описує так звана концепція епідеміологічного переходу, висунута і розвинута в роботах ряду закордонних демографів і епідеміологів. Сам термін епідеміологічний перехід запропонований у 1971 р. американським демографом і соціал-гігієністом А. Омраном у статті «Епідеміологічний аспект теорії природного руху населення». Вихідна теза концепції полягає в тому, що актуальну смертність можна розкласти на ендогенну й екзогенну складові, зумовлені відповідно внутрішніми і зовнішніми впливами на організм людини, що ведуть до захворювань і смерті, визначаючи як її загальний рівень, так і смертність з тих або інших конкретних причин.

Останнім часом у смертності стали виділяти не дві, а три складові: чисто екзогенні смертності, квазіендогенну смертність і чисто ендогенну смертність. При цьому під квазіендогенною смертністю розуміють смертність у результаті накопичених екзогенних впливів. Смертність від тієї або іншої конкретної причини є результатом спільної дії як ендогенних, так і екзогенних (у тому числі і квазіендогенних) факторів. Саме тому поділяти причини смерті на ендогенні й екзогенні можна лише з досить високою часткою умовності.

Наприклад, французький демограф Ж.Л.Е. Буржуа-Піша (J.L.E. Bourgeois-Pichat), що був першим, хто почав поділяти причини смерті на ендогенні й екзогенні, відносив до числа екзогенних такі причини смерті, як хвороби органів дихання, інфекційні хвороби і травми, а до числа ендогенних — всі інші причини смерті при переважанні серед них хвороб системи кровообігу та новоутворень.

Сутність концепції епідеміологічного переходу полягає у твердженні про радикальну зміну структури смертності з причин, коли на зміну переваги екзогенних причин смерті прийшла першість ендогенних і квазіендогенних.

Початок цього історичного зрушення, тривалість якого перевищує одне сторіччя, фахівці відносять до середини XIX ст., хоча перші ознаки його з'явилися ще в XVIII столітті. Саме в середині XIX ст., як вважають фахівці, до дії загальних соціально-економічних факторів, породжених розвитком буржуазного суспільства, додалася дія деяких специфічних факторів, що впливають на здоров'я і тривалість життя людей безпосередньо і навіть певною мірою незалежно від рівня їхнього добробуту. Мова йде насамперед про нові санітарно-гігієнічні умови і нову роль медицини, що випливали з розвитку промисловості і науково-технічного та культурного прогресу, а також про деякі зміни екобіологічних умов. У цьому зв'язку згадуються зміни в особистій гігієні, оздоровленні середовища людей, а також успіхи в діагностиці, лікуванні і профілактиці різного роду інфекційних захворювань. Усе це дозволило різко зменшити смертність від епідемічних та інших інфекційних захворювань, що забрали в недавньому минулому мільйони життів. Одночасно це привело до збільшення частки тих, хто помирає від захворювань системи кровообігу і новоутворень. Саме цю радикальну зміну структури смертності з причин і називають епідеміологічним переходом.

Виділяють чотири стадії епідеміологічного переходу, залежно від ролі причин екзогенної й ендогенної природи: «захворювання і голод», «пандемія інфекційних захворювань», «дегенеративні і професійні захворювання», «відкладені дегенеративні захворювання».

На першій стадії були здійснені такі заходи, як введення в практику масових щеплень від інфекційних хвороб, широке застосування дезінфекції, санітарно-гігієнічний контроль за водою, їжею тощо. Усі ці заходи створили досить надійний заслін на шляху епідемій і скоротили смертність від інфекційних хвороб. У результаті різко зменшився рівень смертності, особливо дитячої, відбувається обмеження або навіть ліквідація смертності чи принаймні її періодичних підвищень від особливо небезпечних інфекційних захворювань, які мають характер масових епідемій або навіть пандемій (чума, холера, віспа і т.п.), а також голоду, помітно збільшилася тривалість життя. Початок епідеміологічного переходу поклали відкриття французького вченого, засновника сучасної мікробіології та імунології Л. Пастера (1822-1895 р.). Він створив вакцини проти сибірської виразки, сказу і розробив методи практичної вакцинації, а також асептики й антисептики. У найбільш передових країнах Європи і Північної Америки перший етап епідеміологічного переходу припав на кінець XIX початок XX ст, у більшості ж країн, що розвиваються, на середину XX сторіччя.

На другій стадії епідеміологічного переходу знижується захворюваність і смертність з деяких інших причин екзогенного характеру, насамперед від таких інфекційних хвороб, як туберкульоз, шлунково-кишкові інфекції, дитячі інфекції та ін. Разом з тим на другій стадії починається зростання захворюваності і смертності від квазіендогенних причин, таких як хвороби системи кровообігу, новоутворення, які при цьому „молодшають», пересуваючись у значно молодший вік. Це зростання є результатом забруднення навколишнього середовища, що збільшується, через стрімкий і неконтрольований процес індустріалізації, а також пов'язаного з цим збільшення фізичних і психологічних навантажень, що ведуть до стресів і нервових зривів. Одночасно збільшується смертність від нещасних випадків, насамперед на виробництві.

Третя стадія епідеміологічного переходу характеризується подоланням відзначених вище негативних наслідків процесу індустріалізації. Починається боротьба за охорону навколишнього середовища, за загальне оздоровлення середовища існування людей, умов їхньої праці та побуту; одним з основних критеріїв розробки нової техніки стає її безпека, відсутність або мінімізація шкідливого впливу на здоров'я і життя людей. Все більше число людей починає дотримуватись здорового способу життя, позбуватися шкідливих звичок, займатися спортом, правильно харчуватися та ін. Подальші успіхи профілактики і медицини зменшують не тільки захворюваність, але і смертність від багатьох причин. Як наслідок середня очікувана тривалість життя зростає, у тому числі збільшується і такий найважливіший параметр соціального розвитку, як середній очікуваний вік смерті від більшості хвороб.

Четверта стадія епідеміологічного переходу почалася, як вважають, зовсім недавно, причому в основному в країнах з низькою смертністю і високою тривалістю життя. На цій стадії відбувається подальше зниження смертності як наслідок, з одного боку, поліпшення профілактики багатьох захворювань квазіендогенної і ендогенної природи, а з іншого, — прогресу в лікуванні уроджених захворювань, пов'язаних з генетичними порушеннями і вадами внутріутробного розвитку. Як результат, зменшується смертність дитяча та немовлят, а також смертність у літньому і старечому віці.

На перших трьох стадіях епідеміологічного переходу найбільш істотно поліпшуються характеристики здоров'я і смертності дітей і молодих жінок, на четвертій — літніх і старих, особливо чоловіків. На четвертій стадії прискорено зростає поширеність хронічних хвороб, підвищується залежність здоров'я від профілактики.

Що стосується факторів епідеміологічного переходу, тобто факторів,