Шлюбність в Україні

Україна завжди була країною традиційно високої та ранньої шлюбності. На початку XX сторіччя Україна за рівнем шлюбності посідала п'яте місце в Європі, поступившись країнам Південної Європи — Сербії, Румунії, Болгарії та Угорщині. В Україні того періоду переважало дрібне селянське господарство, отже ранні шлюби і жінок, і чоловіків були зумовлені виробничою організацією сільської економіки. Крім того, на по- чатку XX сторіччя в Україні частка молодших вікових груп у населенні, тобто шлюбоздатних контингентів, була дуже високою.

Зі створенням 1919 року Інституту демографії АН України були започатковані систематичні роботи з вивчення сімейно- шлюбних стосунків в Україні, включаючи ретроспективні дослідження з залученням дореволюційних матеріалів. Ці дослідження пов'язані з іменами М.Птухи, А^оменка, Ю.Корчак- Чепурківського, М.Трацевського, П.Пустохода. 1925 року ЦСУ УРСР почало систематично вивчати розлучення. На підставі даних реєстрації розлучень установами ЗАГСу, зокрема щодо розподілу розлучень за тривалістю шлюбу в комбінації з календарним роком укладання шлюбу, були побудовані таблиці розлучуваності у містах і селах України на період перших двох років шлюбного життя. У світовій демографічній практиці такі таблиці раніше не обчислювали.

Негативний вплив на формування шлюбно-сімейної структури населення в Україні мали революції та війни першої чверті XX сторіччя. Наступні за ними індустріалізація, колективізація та урбанізація внесли ще більшу дестабілізацію. Головного удару по українській сім'ї також було завдано раніше в Україні невідомою інституцією розлучення, оскільки усі перешкоди до розірвання шлюбу були зведені українським законодавством до мінімуму. Так, середня тривалість розірваних шлюбів 1925 року в селах становила 3,80 року, а в містах — 5,39 року, тобто у півтора рази більше. Слід відзначити, що середня тривалість розірваного шлюбу швидко знижувалася. Так, вона становила у Києві 1920 року 8,45 року, 1921 року — 7,80 року, 1923 року — 6,50 року, а 1925 року — вже 6,27 року. Доволі значна частина розлучених членів подружжя укладала повторний шлюб. 1924 року в Україні це зробили 57% чоловіків, серед жінок знов почали шлюбне життя менше половини розлучених. Тільки в молодих вікових групах (до 24 років) більш-менш однакова частка чоловіків та жінок уклала повторний шлюб. Чим старшими були розлучені члени подружжя, тим менше шансів вони мали ще раз влаштувати своє життя в шлюбі. Наприкінці 20-х років високі показники розлучуваності в Україні поєднувалися з високими показниками шлюбності населення, і Україна залишалася країною, в якій більшість населення шлюбоздатного віку перебувала в шлюбі.

Актуальною на той час була «проблема удовиць», яка утворилася після імперіалістичної та громадянської війн. З початком колективізації й пов'язаними з нею депортаціями та репресіями, голодомором, інспірованими Сталіним, «проблема удовиць» набула іншої якості.

На початку XX сторіччя в Україні переважним типом сімейної організації стала нуклеарна сім'я з двох генерацій — батьків та дітей. Поширення простої сім'ї, зумовлене здебільшого особливостями аграрних відносин, почалося набагато раніше, охопивши практично всі соціальні групи українського суспільства. Сімейний склад населення України виявився більш однорідним, кількість же самотніх людей, що жили поза сім'єю, не перевищувала кількох відсотків. Ця ситуація виявилася однаковою мірою типовою і для міста, і для села. Найчисленнішою групою сімей, яка приблизно становила половину загальної кількості сімей, була сім'я з чотирьох чоловік. Це свідчило про те, що у цій групі сімей кількість дітей не перевищувала двох. У робітничих сім'ях середній розмір сім'ї був вищий за службовців.

Друга світова війна завдала не лише людських втрат в Україні, а й руйнівним чином подіяла на сімейно-шлюбні відносини. Статево-вікова структура населення України була на той час вкрай несприятливою для укладання шлюбів через величезні втрати чоловічого населення у воєнні роки. У вікових групах найбільшої шлюбної активності на трьох жінок припадало два чоловіки. Проте коефіцієнти шлюбності залишалися високими (у 1950-1960 роках — 11,7 %), що пояснювалося змінами у шлюбному законодавстві — згідно з Указом від 8 липня 1944 року, лише на зареєстрований шлюб розповсюджувалися взаємні права та обов'язки членів подружжя. Тому багато пар, які прожили достатньо довго у фактичному шлюбі, почали оформлювати свої стосунки. Після Указу 1944 року ускладнилася процедура розлучення, вона передбачала дві судові інстанції з попередньою публікацією у місцевих газетах повідомлення про майбутній шлюборозлучний процес. Кількість розлучень різко скоротилася.

У середині 60-х років загальний коефіцієнт шлюбності різко впав до 9,4%, що пояснювалося помітним скороченням генерацій 18—24-річних, народжених у період війни. Але починаючи від середини 60-х років, мінімального шлюбного віку почали досягати генерації, народжені у період повоєнного компенсаційного підйому народжуваності, який почався 1946 року. А проте негайного підйому шлюбності не відбулося, й аж до кінця 70-х років її коефіцієнти залишались, як і раніше, невисокими.

Оскільки щорічні кількості народжених майже незмінно підвищувалися аж до 1960 року, то й чисельність генерацій, що входили у шлюбний вік, постійно зростала до кінця 70-х років. Упродовж двадцяти років загальні коефіцієнти шлюбності в Україні трималися на рівні 10,2 %с. У 80-ті роки цей показник дещо зменшився у зв'язку з погіршенням вікового складу населення: у шлюбний вік входили генерації, народжені у період зниження народжуваності у 60-ті роки.

На динаміку шлюбності у цей період також вплинуло зростання розлучуваності, яке спричинило й підвищення частки повторних шлюбів. Після 1970 року показники розлучуваності почали збільшуватися, однією з причин високої розлучуваності стало помітне омолодження перших шлюбів. До ранніх зараховують шлюби, укладені жінками до 20 років, а чоловіками — до 23 років.

Процес нуклеаризації сім'ї, що розпочався ще у XIX сторіччі, дістав подальший розвиток і триває в Україні й сьогодні. Переважним типом стала малодітна сім'я, відповідно зменшувався й її середній розмір: 1959 року він становив 3,53 чоловіка, 1970 року — 3,44, 1979 року — 3,26, а 1989 року — 3,20 чоловіка. Збільшилася частка неповних сімей у місті, а у сільській місцевості України, навпаки, зменшилася. Загалом же в Україні 1989 року кожна шоста сім'я мала статус неповної сім'ї.

В Україні відбувається подальше зниження питомої ваги складних сімей (які складаються з декількох поколінь родичів), збільшується частка невеликих сімей — 2-4 чоловіки ( табл. 6.1). Впродовж 1970-1989 років тривав процес трансформації складної сім'ї: частка сімей з однією шлюбною парою та одним з батьків членів подружжя або іншими родичами скоротилася в місті з 14,0% до 12,2%, а у сільській місцевості України — з 18,1% до 14,6%.

До найбільш гострих деформацій і структурних зрушень у шлюбно-сімейній сфері в Україні, відносять: зниження рівня показників шлюбності та підвищення розлучуваності і овдовін- ня; в умовах загального регулювання народжуваності, планування сім'ї спостерігається поширення бездітності та безшлюбного материнства; розповсюдження офіційно не оформлених шлюбно-сімейних стосунків, збільшення кількості дітей-сиріт; зростання питомої ваги неповних сімей (мати, рідше батько, з дітьми). Але порівняно з іншими країнами Східної Європи в Україні люди одружуються набагато охочіше. Проте і за інтенсивністю розлучень Україна набагато випереджає інші країни Східної Європи (за винятком Росії). Згідно з традиціями шлюбно-сімейної ментальності, 54% жінок та 65% чоловіків перебувають у зареєстрованому чи незареєстрованому шлюбі (див. мал.). За даними Всеукраїнського перепису населення кількість чоловіків та жінок, які перебували у шлюбі, склала 23,7 млн. осіб. Число сімей в Україні становить понад 14 млн.

У кризових умовах кількість шлюбів на кожну 1000 чол. населення в Україні зменшилась з 9,5 у 1989 і 1991 роках до 7,6 у 1992 і 7,8 у 2003 році: розлучень — майже не змінювалася з 3,7 у 1989 і 1990 роках до 4,3 у 1992 році і 3,7 у 2003 році. Розлучення більш поширені у містах, особливо великих. Порівняно із сусідніми країнами, внутрісімейні зв'язки в Україні слабкіші. Наслідком розлучень є, перш за все, труднощі з матеріальним утриманням та батьківським вихованням дітей. Близько 1,5 млн. дітей у віці до 18 років (13,5%) виховується у неповних сім'ях переважно матір'ю. Частка неповних сімей у 1989 році у містах (14,8% ) була вищою, ніж у селах (10,8%).

Серед сімей з дітьми у віці до 18 років однодітних — 52,1%; дводітних — 39,5%, тридітних і з більшою кількістю дітей -8,4%. Більше половини сімей у містах однодітні, у селах — дво-тридітні та з більшою кількістю дітей. Останнім часом зростає кількість сімейних домогосподарств, у складі яких 2-3 шлюбні пари (батьків і одружених дітей), що свідчить, перш за все, про те, що значна кількість молодих сімей не може відокремитись від батьків (з економічних причин та через дефіцит житла).

Становлення ринкової економіки змінило співвідношення джерел забезпечення дітей. Відповідальність за їх утримання і виховання зараз покладена на батьків значно більшою мірою порівняно з державою, ніж раніше. Зростає роль сім'ї у життєзабезпеченні і вихованні дітей,