Шлюбно - сімейна структура населення

План

1. Шлюбно — сімейна структура населення

2. Динаміка чисельності та складу населення України

Під шлюбним станом розуміють становище індивіда стосовно інституту шлюбу, зумовленого відповідно до звичаїв або правових норм тієї або іншої країни.

Незалежно від форми шлюбу всі люди поділяються на тих, хто перебуває у шлюбі, і на тих, хто в шлюбі не перебуває. Останні, у свою чергу, поділяються на тих, хто ніколи не перебував у шлюбі, вдових і розлучених. Ці чотири категорії є основними категоріями шлюбного стану, або шлюбного статусу, що виділяються демографічною статистикою більшості країн.

Крім цих чотирьох основних шлюбних статусів у статистиці деяких країн виділяють ще й інші. Зокрема, іноді виділяють тих, хто перебуває у зареєстрованому і незареєстрованному шлюбі. Останнім часом інтерес до цих двох категорій підсилюється в зв'язку зі зростанням частки позашлюбних народжень.

Укладаючи шлюб, розлучуючись або овдовівши, люди змінюють свій шлюбний статус, переходячи з одного шлюбно- го стану в інший. На рівні всього населення ці випадки зміни шлюбного стану (а також випадки вдовіння) утворюють масовий процес переходів, що у своїй сукупності являє відтворення шлюбної структури.

Шлюбна структура — це розподіл населення за шлюбним станом. Шлюбна структура будується за даними переписів або мікропереписів, тобто є моментною характеристикою. Звичайний розподіл за шлюбним станом комбінують з групуваннями за статтю і віком, національністю. Таблиця 3.4. ілюструє розподіл населення за шлюбним станом за результатами останнього перепису в Україні.

Знання шлюбної структури населення необхідне для кращого розуміння процесів формування і розпаду родин, тенденції зміни народжуваності, смертності, відтворення населення в цілому. Адже, як і будь-яка інша моментна демографічна структура, розподіл населення за шлюбним станом, з одного боку, відбиває на собі минулу динаміку демографічних процесів (не тільки шлюбності і розлучуваності, але і народжуваності і смертності, а також міграції), а з іншого, — дозволяє прогнозувати їхню динаміку, можливі рівні і зміни в майбутньому.

Однією з найважливіших передумов вирішення соціальних задач є вивчення сім'ї і сімейної структури населення. Для глибокого вивчення особливостей, тенденцій і закономірностей соціальних процесів, що відбуваються на мікрорівні, тобто в родині, необхідне дослідження сімейної структури населення, виділення типів сімей за демографічними, соціальними й економічними ознаками.

Отже, необхідно мати науково обґрунтовану базу для здійснення соціальної політики держави, заходів соціального захисту родин з дітьми, жіночої зайнятості, програм у галузі житлового будівництва, тощо. Необхідно мати показники про число подружніх пар у родинах, наявності дітей і їх розподіл за віком і статтю. Потрібна інформація про поширеність родин різних демографічних типів — подружніх пар без дітей, з одною дитиною дошкільного віку, з дітьми шкільного віку і старше та ін.

Основними джерелами даних про сімейну структуру є переписи населення і спеціальні вибіркові обстеження.

Насамперед сім'ї поділяють на типи за демографічним складом і за кількістю членів сім'ї. Також існують класифікації сім'ї за числом працюючих членів родини, за соціальною і національною приналежністю та ін. Проте в демографії використовують такі класифікаційні типи сімей, що дають змогу вивчати характер і ступінь участі сім'ї у відтворенні населення. За демографічним складом сім'ї класифікують за наявністю шлюбної пари, статтю, віком, наявністю дітей та їх числа, відносинами спорідненості.

Класифікація дозволяє обчислити деякі узагальнюючі показники: частки повних і неповних сімей, частки простих і складних сімей. До повних зараховують родини зі шлюбною парою, до неповних — родини, що складаються з матері (або батька) з дітьми. Розподіл сім'ї за числом її членів дозволяє виділити малі, середні і великі родини. Проводять комбінаційне групування сімей за числом членів і за демографічним складом, що дозволяє розрахувати середній розмір родини у кожній групі. Досить широко використовують типології сімей при вивченні народжуваності. Звичайно в цьому випадку об'єктом спостереження виступають молоді родини, згруповані за такими ознаками, як наявність шлюбної пари, вік чоловіка і жінки, тривалість шлюбу, число дітей.

Динаміка чисельності та складу населення України

Динаміка чисельності населення України у минулому сторіччі визначалася не лише природним перебігом подій, а, головним чином, зазнавала впливу соціально-політичних чинників. Так, основні втрати населення Україна зазнала під час 1-ої світової війни, потім громадянської, далі — сталінські репресії, колективізація, урбанізація, і нарешті 2- га світова війна (див. табл. 3.5.). Від початку мирного існування, чисельність України почала збільшуватися внаслідок природного та механічного приросту аж до початку перебудови. Соціально-економічні чинники, що почали діяти у кінці 80-х — початку 90-х років ХХ ст., виявилися також достатньо руйнівними для населення України.

Розглянемо основні зміни, що відбулися в структурі населення за сучасний період — між переписами 1989 і 2001 років.

Україна належить до держав з високою щільністю населення — 80 осіб на 1 кв. км. Більші показники спостерігаються у східних індустріальних регіонах (у Донецькій області — 183 особи на 1 км2), менші — у північних та південних областях (на Чернігівщині — 39 осіб на 1 км2) (див. рис. 3.5).

В Україні налічується 454 міста, 889 селищ міського типу та 28619 сільських населених пунктів, 46 міст належать до великих, тобто мають чисельність населення 100 тис. чол. і більше (крім того ще 5 міст досягли 100-тисячного показника протягом 90-х років). У великих містах проживає 38,3% всього, або 56,9% міського населення. Половина великих міст зосереджена в східних індустріальних регіонах (7 — у Донецькій області, 5 — у Дніпропетровській, 4 — у Луганській, 3 — у Запорізькій) і в Криму (3 — у складі Автономної Республіки Крим, а також Севастополь). В Україні нараховують 5 міст-мільйонерів — Київ (2611 тис. чол.), Харків (1470 тис.), Дніпропетровськ (1065 тис.), Одеса (1029 тис.) та Донецьк (1016 тис.) і ще 4 великих міста — Запоріжжя (815 тис. чол.), Львів (733 тис. чол.), Кривий Ріг (669 тис. чол.) та Миколаїв (514 тис. чол.).

За даними переписів, з 1989 до 2001 р. частка міських жителів майже не змінилася, понад дві третини населення України проживає у міських населених пунктах. Кількість міського населення, за результатами перепису, становила 32 млн. 574 тис. осіб, або 67,2%, сільського — 15 млн. 883 тис. осіб, або 32,8%. Порівняно із 1989 роком міське населення зменшилося на 2,0 млн. осіб, сільське — на1,2 млн. осіб (див. додаток). До найбільш урбанізованих регіонів належать Донеччина (90%), Луганщина (86%) та Дніпропетровщина (83%). Низький ступінь урбанізації (менше 50%) притаманний Вінницькій, Рівненській, Тернопільській, Івано-Франківській, Чернівецькій та Закарпатській областям (в останній питома вага міського населення менше 40%).

Поліпшилася статева структура сільського населення (якщо у 1989 р. на 1000 жінок припадало 830 чоловіків, то у 2001 р. — 869). Натомість через міграційний відплив молоді погіршилося співвідношення чоловіків і жінок серед городян, в результаті чого зміни статевої структури всього населення виявилися мінімальними: у 1989 р. на 1000 жінок припадало 860 чоловіків, а в 2001 р. — 863. Крім того, за даними останнього перепису, співвідношення кількості жінок та чоловіків у репродуктивному віці стало ще більш сприятливим, оскільки відносний показник для жінок цієї вікової групи з розрахунку на 1000 чоловіків відповідного віку склав 1031.

За етнолінгвістичною класифікацією, Україна має представників восьми мовних сімей та низки народів, що не входять до певних мовних сімей та груп. Індоєвропейці сьогодні становлять майже 99% людності (включно з асимільованими євреями), у тому числі понад 26% — етнічно неукраїнське населення.

У складі населення спостерігається яскраво виражена перевага двох етносів: 37,5 млн. осіб (77,8%) є українцями і 8,3 млн. (17,3%) — росіянами. Протягом міжпереписного періоду кількість українців дещо зросла, натомість кількість етнічних росіян зменшилася на чверть. Євреї, втративши через міграції майже чотири п'ятих свого складу, перемістилися з третього місця за чисельністю серед етнічних груп України на десяте. В цілому ж перепис 2001 р. зафіксував представників більш як 130 етносів. У межах України знаходяться основні регіони проживання кримських татар, караїмів, кримчаків і частково гагаузів (див. додаток).

Вперше після другої світової війни в Україні відбулося зростання питомої ваги осіб, для яких українська мова є рідною, тобто відбувся перелом тенденції русифікації населення. Українську мову вважають рідною 67,5% населення, для 29,6% рідною є російська, для 2,9% — інші мови. У сільській місцевості частка україномовного населення становить 85,8% (російськомовного — 9,5%), у міських поселеннях відповідно 58,5% і 39,5%. Лише чотири з двадцяти семи регіонів переважно російськомовні (Севастополь, Крим, Донеччина та Луганщина), у трьох регіонах (Запорізька, Одеська та Харківська області) кількість осіб із рідною українською та російською мовами приблизно однакова, понад дві третини населення решти двадцяти регіонів вважають рідною українську мову. Основним фактором етнічних трансформацій стали міграційні процеси та зміни самосвідомості — якщо за радянського періоду