Географічна оболонка: поняття про природний комплекс

План

1. Загальні закономірності географічної оболонки. Поняття про природний комплекс

2. Людина і географічна оболонка

3. Література

Загальні закономірності географічної оболонки. Поняття про природний комплекс

Географічна оболонка — це комплексна оболонка Землі, в якій стикаються, взаємопроникають і взаємодіють чотири природні земні оболонки (геосфери). Тобто вона охоплює верхню частину літосфери, нижню частину атмосфери, усю гідросферу і всю біосферу. За верхню межу географічної оболонки, переважно, приймають озоновий екран, нижче якого існує життя і протікають кліматоутворюючі процеси. Нижню межу географічної оболонки на суходолі найчастіше проводять на глибині близько 1000 м. В океані нижньою межею географічної оболонки є його дно. Загальна потужність цієї складної комплексної оболонки за таким підходом становить 30—40 км. За протяжністю вона збігається з межами біосфери в широкому розумінні слова.

Однак, з іншого погляду, нижню межу географічної оболонки потрібно проводити по нижній межі літосфери, оскільки процеси, що в ній відбуваються, формують зовнішній вигляд планети (розподіл суходолу і води, рельєф твердої поверхні).

Географічній оболонці властиві певні специфічні особливості. Перш за все, це велике різноманіття складу речовин, що перебувають у трьох агрегатних станах (твердому, рідкому й газоподібному), і видів енергії. Окрім того, географічна оболонка є'сферою зародження і розвитку життя на Землі, активної діяльності людського Суспільства.

Усі речовини географічної оболонки перебувають у постійному кругообігу. Вода, що випарувалася з океанів, переноситься повітряними масами на суходіл, випадає у вигляді опадів і знову повертається в океан річками та підземними водами. Так замикається кругообіг води в природі. Біологічний кругообіг полягає у перетворенні рослинами неорганічних речовин літосфери на органічні, з яких складається тіло живих організмів. З їх відмиранням органічні речовини знову повертаються у земну кору і перетворюються на неорганічні. Часто кругообіги речовини супроводжуються кругообігами енергії.

Найскладніші взаємодії відбуваються у географічній оболонці в зоні контакту геосфер.

У результаті цих взаємодій сформувалися ділянки земної поверхні, які дуже відрізняються за своїм зовнішнім виглядом та характером протікання фізико-географічних процесів у них. їх називають природними територіальними комплексами (ПТК). Поняття ПТК є одним із найважливіших у фізичній географії. Під ним розуміють закономірне поєднання природних компонентів, що перебувають у складній взаємодії і утворюють єдину систему.

До основних компонентів природи належать гірські породи, повітря, води, рослинний і тваринний світ.

Географічна оболонка має чітко виражені закономірності. До найважливіших серед них належать: цілісність, ритмічність розвитку, широтна зональність та висотна поясність.

Цілісність географічної оболонки полягає в існуванні тісних взаємозв'язків між компонентами природи, що її складають. Зміна будь-якого одного компонента неминуче призводить до зміни інших, а також географічної оболонки в цілому. Цілісність властива всім природним комплексам. Проявлення цієї закономірності забезпечується постійним існуванням системи кругообігів речовини й енергії в географічній оболонці.

Ритмічність розвитку означає, що для географічної оболонки властивою є повторюваність

у часі тих чи інших природних явищ. У природі існують ритми різної тривалості — добовий, річний, багаторічний, віковий.

Ритмічність не означає абсолютне повторення процесів, а передбачає певні відхилення від попереднього стану і поступовий розвиток.

Планетарною географічною закономірністю є широтна зональність — закономірна зміна природних компонентів і природних комплексів у напрямку від екватора до полюсів. Зональність найчіткіше виражена у процесах кліматоутворення, характері водних мас океану, розподілі вод суходолу, поширенні рослинності, тваринного світу та ґрунтів.

Найбільші зональні комплекси географічної оболонки називають географічними поясами. Вони відрізняються один від одного температурними умовами, загальними особливостями циркуляції атмосфери, ґрунтово-рослинного покриву і тваринного світу. Географічні пояси простягаються переважно в широтному напрямку і збігаються з кліматичними поясами. На суходолі й у Світовому океані виділяють такі географічні пояси: екваторіальний, два субекваторіальні, два тропічні, два субтропічні, два помірні, субарктичний і арктичний (у Північній півкулі), субантарктичний і антарктичний (у Південній півкулі).

У межах поясів виражені великі території з подібними природними комплексами, які сформувалися під впливом певного співвідношення тепла і вологи — природні зони. Назви зон визначені за пануючим у них типом рослинності. В арктичному (антарктичному) поясі сформувалася зона арктичних (антарктичний) пустель; субарктичному — зони тундри і лісотундри; помірному — зони лісів (тайги, мішаних і широколистяних), лісостепу, степу, напівпустель і пустель; субтропічному та тропічному поясах — зони лісів, рідколісь і саван, напівпустель і пустель;

субекваторіальному — зони лісів, рідколісь і саван; екваторіальному — вологих екваторіальних лісів.

У зв'язку з неоднорідністю кліматичних умов, які залежать не тільки від географічної широти, а й інших географічних чинників, природні зони не завжди мають широтне простягання. До того ж деякі зони (степів, напівпустель і пустель) є найбільш характерними для внутрішніх частин материків, а інші тяжіють до їхньої океанічної периферії (зони лісів).

Зональність Світового океану знайшла своє відображення в зміні від екватора до полюсів властивостей поверхневих вод (температури, солоності, густини і прозорості, інтенсивності хвилювання), розподілі біомаси та видового різноманіття рослинного і тваринного світу.

Однак широтна зональність найкраще виражена на суходолі на великих за площею рівнинах (Східноєвропейській, Західносибірській).

Для гірських областей зональний тип ґрунтово-рослинного покриву характерний переважно для підніж, а з висотою він змінюється. Цю закономірність називають висотною поясністю. Тобто висотна поясність — це закономірна зміна природних компонентів і природних комплексів з підйомом у гори від їх підніжжя до вершин. Вона обумовлена зниженням температури з висотою (на 6 °С кожні 1000 м підйому) та збільшенням кількості опадів, а отже зволоженням території.

Зміна висотних поясів у горах відбувається, як правило, у тій самій послідовності, що й зміна природних зон на рівнині у напрямку від екватора до полюсів. В горах висотна поясність починається з аналогу тієї широтної зони, у межах якої розташовані гори. Крім того, у горах існує особливий пояс субальпійських та альпійських лук, якого немає на рівнинах. Кількість висотних поясів залежить від висоти гір і їх географічного положення.

Найдрібніші ПТК, що виділяються в межах географічної оболонки, називають фаціями. Групи фацій об'єднуються в урочища, прикладом

яких є яр, балка, річкова тераса, дюна тощо. Поєднання урочищ утворюють місцевість, а поєднання місцевостей — ландшафт. Ландшафтом називають конкретну територію, однорідну за своїм походженням, єдиним геологічним фундаментом та однотипним рельєфом, таким самим кліматом, певним набором, дрібніших природних комплексів (місцевостей, урочищ, фацій). Ландшафт, на відміну від малих ПТК, має свої індивідуальні особливості і є неповторним.

Ландшафти класифікуються на класи, типи та види. Класи ландшафтів виділяють за відмінністю в абсолютних висотах — гірські та рівнинні.

Людина і географічна оболонка

Людина не може жити без тісного зв'язку з природою. Вона бере з неї повітря, щоб дихати; воду, щоб пити; їжу рослинного і тваринного походження, а також найрізноманітніші компоненти для виробництва енергії, промислової продукції та подальшого розширення виробництва. Потреби людини постійно зростають, а взяти все необхідне для їх задоволення можна в основному з природи.

Сучасна людина стає все менше залежною від природних явищ. Однак на нашій планеті відбуваються і такі стихійні явища, яким людство поки що не в змозі протидіяти, від яких воно не може надійно захиститися. Це вулкани і землетруси, пов'язані з дією внутрішніх сил Землі, посухи, урагани, снігопади, морози в атмосфері, паводки, селі, снігові лавини, пов'язані з гідросферою тощо.

На стані літосфери, перш за все, позначається зростання обсягів видобутку різних корисних копалин, зростання площі кар'єрів, довжина й глибина шахт, що призводить інколи до обвалів, зменшення площ орних земель тощо.

Під впливом діяльності людини змінюється й рельєф території. У промислових районах

характерними формами рельєфу є відвали пустої породи й терикони шахт, які піднімаються над навколишньою місцевістю на 60—100 м.

Поздовжнє розорювання схилів, знищення природної рослинності (особливо в горах) спричиняє змив ґрунтів, утворення ярів, зсувів тощо. Переосушення зволожених ґрунтів та їх відвальне розорювання призводить до розвіювання вітром верхнього родючого шару (вітрової ерозії). Надмірне зрошення призводить до наближення до поверхні розчинених солей із нижніх горизонтів, які перетворюють ґрунт на солончак. Ґрунти втрачають свою родючість і через надмірне, науково необгрунтоване використання мінеральних добрив та отрутохімікатів.

Під впливом господарської діяльності змінюється мікроклімат окремих територій та планети в цілому.

Дуже забруднюють різними шкідливими сполуками (оксидами сірки, фосфору, хлором тощо) атмосферне повітря викиди сотень хімічних та металургійних підприємств, теплових електростанцій.

Промислові та побутові стоки, звалища сміття забруднюють води океанів, морів, річок, озер, підземні води. Основними забруднювачами води є нафтопродукти, отрутохімікати, солі важких металів.

Унаслідок вирубування лісів зменшилася водність річок, а деякі малі річки перетворилися на ланцюжок загниваючих озер.

Для збереження і вивчення унікальних природних комплексів, окремих видів рідкісних рослин, ендеміків, реліктів, цікавих об'єктів неживої природи створюються різні природоохоронні об'єкти, розробляється природоохоронне законодавство.

Із цією метою створюють природозаповідні об'єкти — заповідники, заказники, природні національні парки тощо.

Державні заповідники — це своєрідні наукові заклади, які не тільки охороняють рослинний і тваринний світ, рідкісні об'єкти неживої природи, а й вцвчають їх. Заказники, як правило, створюють