Пізніше в межах платформ виникли ділянки плавного прогинання або розколення вздовж глибинних розломів. Активізація тектонічних рухів у другій половині палеозойської ери була пов'язана з тим, що материки знову об'єдналися у суперматерик Пангею. Інтенсивні горотворчі процеси зумовили виникнення великих гірських систем на окраїнах давніх платформ. До них належать Уральські гори, Гіндукуш, Каракорум, Тянь-Шань, Кунь-Лунь, Тибет,, гірські системи Середньої та Північної Європи, північний захід Африки та Східна Австралія. Тоді ж сформувалися й молоді платформи — Скіфська, Туранська, Західносибірська плити.

Мезозойська ера ознаменувалася розпадом Пангеї на Лавразію та Гондвану, утворенням між ними океану Тетіс. Горотворчі процеси виявилися переважно на окраїнах Лавразії (гори Криму, Північно-Східного Сибіру). Поступово розкололися й ці два великі материки. Розсу

ваючись у результаті розвитку літосферних плит, вони утворили материки та океани у сьогоднішніх межах.

Сьогодні виділяють сім великих літосферних плит: Північноамериканську, Південноамериканську, Євразійську, Африканську, Індо-Австралійську, Антарктичну і Тихоокеанську. Усі вони, за винятком Тихоокеанської, містять у собі материкові брили із сусідніми ділянками океанічного дна.

Вулкани та райони їхнього поширення

Вулканізм — це сукупність процесів і явищ, які пов'язані з підняттям розплавленої маси — магми — до поверхні Землі.

Хоча на значній глибині Землі температура дуже висока, речовини мантії та ядра перебувають переважно у твердому стані. Однак, коли внаслідок рухів літосферних плит виникають розломи, що супроводжуються глибокими тріщинами у земній корі, тиск на великих глибинах різко зменшується. Тоді тверді речовини перетворюються на магму і спрямовуються у тріщину.

У місці її виходу на поверхню утворюються -вулкани. Вулкани — це конусоподібні підвищення на земній поверхні з отвором {кратером), які постійно або час від часу вивергають лаву, гарячі гази, водяну пару, уламки гірських порід. Лавою називають магму, що вийшла на поверхню і змінила свій первинний склад.

Вулкани, про виверження яких немає ніяких відомостей, називають згаслими, а ті, які вивергалися за пам'яті людства,— діючими.

Географічне поширення вулканів пов'язане із зонами найбільшої тектонічної активності. Більшість діючих вулканів на материках розміщені вздовж глибоких розломів земної кори (Середземномор'я, Східна Африка), серед молодих гір кайнозойської складчастості (Великий Кавказ). У Світовому океані найбільше вулканів уздовж великих розломів у поясах взаємодій літосферних плит, що оперізують Тихий океан (до 370 діючих вулканів), деяких частин Індійського та Атлантичного океанів.

У місцях вулканічної діяльності (у тому числі давньої) поширені гарячі джерела, серед них періодично фонтануючі — гейзери. їхня наявність та викиди газів із кратерів і тріщин свідчать про активні процеси у глибині Землі.

Землетруси та райони їхнього поширення

Землетруси — це раптові підземні поштовхи і струси земної поверхні, що виникають у результаті розривів та зсувів земної кори, і передаються на значні відстані у вигляді пружних коливань.

Осередки (гіпоцентри) землетрусів розташовані на глибині декількох десятків кілометрів у земній корі.

Пружні хвилі, що виникають в осередку землетрусу, досягаючи поверхні, призводять до утворення тріщин, вертикальних коливань, зсувів. Найвідчутніші коливання спостерігаються безпосередньо над осередком землетрусу, тобто у його епіцентрі.

Щороку спеціальні прилади — сейсмографи — реєструють близько 1 000 000 поштовхів, серед яких до 6000 є відчутними для людей. Для вивчення землетрусів у світі створена мережа сейсмічних станцій.

Інтенсивність землетрусів оцінюється за 12-ти-бальною шкалою на основі врахування деформацій шарів Землі, ступеня пошкодження будинків.

До гіпоцентрів землетрусів належать межі літосферних плит, зони розломів, області утворення молодих складчастих гір. Райони їхнього поширення — сейсмічні області — розміщені по земній кулі нерівномірно. Найчастіше ці природні явища спостерігаються в Альпійсько-Гімалайському (53 % землетрусів) і Тихоокеанському (39 %) поясах.

ЛІТЕРАТУРА

1. Алисов Н. В. Экономическая и социальная география мира (общий обзор): Учебник/Н. В. Алисов, Б. С. Хорев,— М.: Гардарики, 2001.— 704 с.

2. Безуглий В. В. Регіональна економічна та соціальна географія світу: Посібник / В. В. Безуглий, С. В. Козинець.— К.: Видавничий центр "Академія", 2003 - 688 с.

3. Білорус О. Г. Глобальні трансформації і стратегії розвитку / О. Г. Білорус, Д. Г. Лук'яненко та ін,— К., 1998,— 416 с.

4. Географічні таблиці: Довідкові матеріали.— Тернопіль: Джура, 1998.— 230 с.

5. География: Справ, материалы. — М.: Просвещение, 1988.— 400 с.

6. Гілецький Й. P. Географія України. Соціально-економічна з основами теорії: Підручник для 9 класу,— Львів: ВНТЛ-Класика, 2002.— 192 с.

6. Гілецький Й. Р. Економічна і соціально географія: Посібник для абітурієнтів / Й. Р. Гілецький, Р. P. Сливка, М. М. Богович; За редакцією Гілецького Й. Р.— Львів: ВНТЛ-Класика, 2005.— 400 с.

7. Гладкий Ю. Н. Экономическая и социальная география мира: Проб, учеб. для 10 кл. сред, шк./Ю. Н. Гладкий, С. Б. Лавров.— М.: Просвещение, 1991.- 272 с.

8. Дубович І. Країнознавчий словник-довідник.— Львів: Видавничий дім "Панорама", 2003.— 580 с.

9. Економічна і соціальна географія світу: Навч. посібник / За ред. Кузи-ка С. П.- Львів: Світ, 2002.- 672 с.

10. Мировая экономика: Учебник — М.: Юность, 2002.— 734 с.

11. Соціально-економічна географія світу.— Тернопіль: Підручники і посібники, 1998.- 256 с.