Таким чином, у системі свідомості первісної родової общини на рівні повсякденного стихійно-емпіричного знання було накопичено значний об'єм початкових відомостей про світ, склалися важливі початкові абстракції (серед них — абстракція кількості), розроблено системи рахунку, календарі, зафіксовано найпростіші біологічні, астрономічні, медичні та інші закономірності. Раціональне знання, накопичене в епоху первісної родової общини, було тим підмурівком, на якому надбудовувалася й розвивалася протонаука давнього світу.

Міфологія

Найдавніші уявлення відображали первісне сприйняття різноманітних явищ природи і її приголомшливої контрастності, а також протиріч громадського життя, яке постійно ускладнювалося. Ці уявлення свідчать, з одного боку, про допитливість та активність у боротьбі з природою, а з іншого боку — про фантастичну відірваність думки від дійсності. Так зароджувалося світовідчуття фетишизму й тотемізму (шанування тваринного предка племені), культу природи, уявлення про всюдисущу одухотвореність природи й усіх навколишніх предметів, віра в те, що кожен із цих предметів наділений якимось внутрішнім духом. Усі ці "духи", що містилися в предметах і стихіях, поділялися на добрих і злих, гарних і поганих — залежно від їхнього ставлення до людського племені. З культу природи народилися міфи, що поступово переростали в стрункі картини світу. Міфологія — це, певною мірою, "дотеоретичнйЙ" спосіб спілкування, систематизації стихійно-емпіричних, повсякденних знань, виший рівень первісної свідомості.

У центрі міфу постає, як правило, досить висока абстракція — божество. Це божество втілює в собі більшість ранніх уявлень. Якщо вони тотемічного характеру, то божество зооморфне, звіроподібне. Якщо на божество переносяться уявлення про природу, воно постає у вигляді явищ природи: сонця, води, вітру, землі, зірок і т.д.

Міф насамперед є способом узагальнення світу у формі наочних образів. На первісному етапі окремі сторони, аспекти світу узагальнювалися не в поняттях, як зараз, а в чуттєво-конкретних, наочних образах. Сукупність таких наочних образів, пов'язаних між собою, і створювали міфологічну картину світу. Як основа, що пов'язує між собою наочні образи в міфології, виступала аналогія із самою людиною, із кревнородинними зв'язками первісної общини. Людина переносила на навколишнє оточення власні риси. У міфі олюднювалася природа. У міфі природа є полем дії людських сил (антропоморфізм). У міфологічній свідомості світ сприймався як жива істота, наділена душею, що живе за законами родової общини; світ в уяві людини мав общинно-родову організацію. Картина світу являла собою аналогію картини того роду, в якому склався даний міф. У міфологічній свідомості людина не виділяє себе з навколишнього середовища.

У міфах ще не розрізняються об'єкт і думка про нього; речі й слова; вимисел, фантазія і дійсність; просторові й часові відносини; правда й "поезія" й т.п. У міфах узагальнювалися й виражалися бажання, сподівання, страждання людини, її емоційні пориви.

Міфу властиві не тільки висока емоційно-афективна напруженість, але і значний динамізм уяви, іконічна повнота відтворення змісту пам'яті. У міфі немає розходжень між реальним і надприродним. У міфологічному розумінні світу випадкове, хаотичне, одиничне, неповторне не протистоїть необхідному, закономірному, повторюваному. У міфології виділення ознак предмета залежить не від його об'єктивних характеристик, а від суб'єктивної позиції носія міфу (шамана, чаклуна й ін.) відповідно до його індивідуальних асоціацій. Спосіб спілкування — це насамперед наслідування побаченого. Головним засобом узагальнення виступає умовивід за аналогією. Пояснити яку-не-будь подію з погляду міфології — значить розповісти про те, як вона відбувалася, як вона здійснювалася, створювалася в минулому. Міфологічне минуле — це певна модель, зразок для сучасних подій. У міфі всі сучасні події відбуваються за аналогією з подіями далекого міфологічного часу. Міфологічний час легко переходить у міфологічний простір і навпаки*

Міфологічний простір — це простір родового життя, частина світу, у якому з'явився, функціонує даний рід зі своїм певним тотемом — твариною, рослиною або навіть неживим предметом. У цьому просторі легко перейти з минулого в сьогодення і навпаки. І людина вірить, що може перейти з простору оточуючих її матеріальних речей у простір тих тотемних сил, які створили в минулому саму людину, її рід, общину (зокрема, від смерті до життя і від життя до смерті).

Таким чином, усю систему міфологічного пояснення побудовано на переконаності в реальності міфів, подій міфологічного часу й простору.

Звідси така риса міфологічного пояснення, як його безпроблємність: міф як певний світогляд не потребував перевірки й обґрунтування.

Великого поширення в первісних міфах набув образ світового дерева. Людина уявляла Всесвіт як величезне космічне світове дерево. У такого дерева чітко виділялися три складові частини, кожній з яких відповідав свій самостійний світ. Частинами дерева були верхівки (де живуть духи й боги), стовбур (скріплює величезне громаддя космосу) і корінь (іде в землю, на якій живуть люди). По такому чудовому дереву можна проникнути в інші світи Всесвіту; це шлях, яким боги можуть спускатися на землю й повертатися в божественний світ — на верхівку дерева.

Первісна міфологія розвивалася в напрямку розгортання, ускладнення міфологічних сюжетів, збагачення переліку початкових образів і т.д. У формах міфологічної свідомості відображається також зростання самосвідомості суспільної людини, що пов'язано з удосконаленням виробничої практики. Це знайшло відображення насамперед у самій міфології — йдеться про відрив від тотемічних уявлень: тепер тваринне начало почало сприйматися як зле, негативне (дракони, змії й інші чудовиська), а людське начало — як добре, позитивне. Цим пояснюється й антропоморфізм, тобто олюднення добрих божеств і зародження міфів про боротьбу доброго божества зі злим, про перемогу доброго божества, яке стає заступником рідного племені. Тоді ж починають створюватися і міфи про людей або, у всякому разі, про людиноподібних істот, іноді напівбогів, які оформилися пізніше в оповіді про "культурних героїв" — "титанів" (першолюдину, першовождя).

Таким чином зароджувалася самосвідомість суспільної людини, що розірвала пуповину, яка прив'язувала її до праотця — звіриного тотему; людини, що виділилася з первісного людського стада, орди; людини сильної і діючої. Усе частіше об'єктом міфології стає людина, але людина не звичайна, а видатна, герой, богатир. Виникає богатирський епос. Він сягає корінням ще в додержавну епоху, і його провідною ідеєю стає боротьба "надлюдини"-богатиря зі стихіями, зі злими божествами, а також з ворогами рідного племені, рідної землі.

Список використаної літератури

1. Абачиеп С. К. Концепции современного естествознания (в 2-х частях). Балашиха. - 1988. - I ч.: 150 с, II ч.: 190 с.

2. Ампер А. Электродинамика. М.: ИЛ. — 1954. — 369 с.

3. Античная цивилизация. — М.: Наука. — 1973. — 269 с.

4. Аристотель. Соч. В 4-х тт. Т. 4. - М.: Мысль. - 1983. - 828 с.

5. Арцимович Л. А. Управляемые термоядерные реакции. М.: Гос. изд. физ.-мат. лит. - 1961.-468 с.