Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент





Наука середніх віків

Наука середніх віків

План

1. Основна характеристика епохи середньовіччя

2. Наука на середньовічному сході

3. Наука в середньовічній Європі

Основна характеристика епохи середньовіччя

Коли йдеться про середні віки, то, звичайно, уявляють собі закутого в лати лицаря, який важким мечем вражає ворога, кам'яні химери феодальних замків, виснажливу працю кріпака, сумовитий дзвін, що лунає за монастирською стіною, і ченця, який відрікся від мирських спокус. Залізо. Камінь. Молитви. І кров. "Загальне зубожіння, занепад торгівлі, ремесла й мистецтва, скорочення населення, запустіння міст, сповзання землеробства до більш низького рівня — такий був кінцевий результат римського світового панування". Ця характеристика Енгельса, що стосується раннього середньовіччя, дозволяє зрозуміти особливості стану й розвитку науки в один з найбільш похмурих періодів існування людської культури. Відособленість феодальних господарств, натуральний характер виробництва не сприяли технічному прогресу. Занепад економіки, що супроводжував перехід від античності до середньовіччя, призвів до застою в культурі й науці. Час ніби зупинився, не сприймаючи історичних змін і відразу вливаючись у вічність. Середньовічна релігійна й аскетична свідомість зневажала все земне, у тому числі й земний час. Спадщину греків було забуто, знання, накопичені в давнину, поступово втрачалися. Єдиними осередками грамотності залишалися монастирі й церкви. Усі наукові знання зводилися, у кінцевому підсумку, до теології. У руках церкви перебувала й освіта. Традиційним і непорушним був поділ науки на сім "вільних" мистецтв. Перший цикл охоплював тривіум: граматику — матір й основу семи мистецтв, риторику — мистецтво красномовства, і діалектику — елементарну логіку. Другий цикл, чи квадривіум, складали арифметика, геометрія, що являли собою своєрідну мішанину примітивної геометрії з фантастичними розповідями про чудеса, та астрономія — головним чином питання календаря й передбачення майбутнього за зірками, і, нарешті, музика — учення про гармонію.

Під "механікою" розуміли ряд галузей будівництва й техніки. Тривалий час "механічне мистецтво" ставили нижче "вільних мистецтв" як вид діяльності людей невисокого суспільного становища, що займаються ручною працею.

Але люди, як і в інші історичні епохи, тягліїся до світла й краси. Після досягнення певного — досить високого — рівня матеріальної і духовної культури відома уповільненість історико-культурного процесу змінюється небаченим до цього часу динамізмом. На зміну суворій простоті, узагальненості й деякій естетичній та етичній однобарвності попередніх століть приходять строкатість, ускладненість, різноманітність. На початку XII століття виникають перші приватні школи, не пов'язані безпосередньо із церковними організаціями й тому більш вільні у своїх починаннях. Культура Західної Європи, як і її виробництво, породжене феодальним способом, переживає період зрілості. Зазначимо, що, як у суспільному житті, так і у сфері економіки на сцені з'являється нова сила. Цією новою силою стало місто. Не старий поліс, що дістався

Західній Європі у спадок від Античності, а нове місто, що виникло й утверджувалося в XI—XIII століттях у всіх куточках континенту. Розвиток міста як економічного чинника (місто, з його майстернями, крамницями торговців і міняйл, дворами для приїжджих купців, з його ярмарками й т.п.) забезпечував відносно високий рівень матеріальної культури.

У містах виникають перші університети; вони ще не вийшли з-під опіки церкви, а наприкінці середньовіччя навіть стали його надійною опорою, однак вивчалася в них не одна теологія. Поряд з медициною, правом, математикою і т.п. була література. Інтерес до античної культури помітно зріс. Тут була потрібна майстерність іншого роду; вона потребувала великих знань, начитаності, дозвілля, нарешті. Усе це могло дати лише місто.

Однак у XII і ХНІ століттях не тільки міста, але й феодальні замки були охоплені новими віяннями. У цей час пишно розцвітає придворна лицарська культура — блискуча, вишукана й ошатна, яка дуже відрізнялася від примітивної і суворої культури панівних верств раннього середньовіччя.

Середньовічні мислителі зазнали значного впливу вчення Арістотеля. У час панування релігії відверто висловлюватися на захист науки й філософії було важко з двох причин: по-перше, відчувався тиск фанатичного релігійного середовища, яке жорстоко карало за найменший відступ від звичаю і догми; по-друге, людині не завжди легко було відмовитися від ідей, засвоєних з дитинства, і перебороти свій особистий бар'єр раболіпствування перед авторитетами богослов'я. Враховуючи це, слід зазначити, що мислителі середньовіччя виявили високу мужність, захищаючи розум і його право на критичне дослідження їхньої епохи.

Наука на середньовічному сході

У цьому розумінні найбільш сприятливі умови склалися у Візантії — східній частині колишньої Римської імперії. Тут значною мірою зберігалася антична наукова традиція. Це позначилося і на ставленні до механічних мистецтв. "Механіки" користувалися тут повагою й посідали помітне суспільне становище. Відомі імена зодчих, які споруджували Константинопольський собор у Софії, — це Анфимій Тралльський і його сучасник Ісидор Мілетський (VI ст.).

Вони підтримували зв'язок з александрійськими математиками, наприклад з Євто-кієм, тлумачем Архімеда й Аполлонія. У Візантії були добре відомі твори Герона, вказівками якого скористався будівник Соломонового трону в Константинополі Лев (IX ст.).

У IV ст. після закриття язичницьких шкіл багато грецьких учених емігрували до Ірану; така ж доля трохи раніше спіткала сирійських несторіанів. Це сприяло поширенню накопичених в античну епоху знань на Близькому Сході.

Завойовницькі війни арабів у першій половині VII ст. призвели до того, що наприкінці 30-х років VIII ст. до складу Арабського халіфату ввійшла значна частина колишньої Римської імперії від північно-західної Індії до Піренейського півострова. Арабське завоювання призвело до поширення серед підкорених народів мови й релігії арабів (ісламу) і в ряді регіонів супроводжувалося масовим знищенням пам'яток науки й мистецтва.

Однак пізніше одночасно з поширенням арабської мови й ісламу на території Арабського халіфату почала формуватися наукова традиція, заснована як на античній спадщині, що проникла на Ближній і Середній Схід у зв'язку з еміграцією грецьких учених, так і на наукових досягненнях підкорених народів. Хоч величезний халіфат незабаром розпався на ряд окремих держав, у них зберігалася арабська мова, яка стала мовою науки.

IX—XII ст. — період найбільшого піднесення в розвитку науки в арабомовних країнах. Багдад, столиця халіфату, перетворився на великий науковий центр зі школами, бібліотеками й "будинком мудрості", що перебував під заступництвом халіфа. УІХ-Х ст. тут трудилася велика група вчених, перекладачів і переписувачів; вони працювали над перекладом і тлумаченням творів Платона, Арістотеля, Гіппократа, Евкліда, Архімеда, Птолемея. Переклади з грецької, а також із сирійської мови, на яких до вчених країн ісламу дійшла значна частина античної наукової літератури, відіграли величезну роль у розвитку середньовічної науки. У багатьох випадках вони були єдиними джерелами, завдяки яким Західна Європа змогла ознайомитися з античною наукою.

У науці ісламських країн на перший план вийшла математика обчислювального характеру. У галузях, пов'язаних з комерцією, — арифметиці, алгебрі, наближених обчисленнях, ученні про число, тригонометрії — рівень, досягнутий у свій час алек-сандрійськими вченими, був значно перевищений. Істотних успіхів на Сході досягли астрономія, оптика і хімія.

На IX—XII ст. припадає творчість таких найбільших учених середньовіччя, як брати Бану Муса, Сабіт Ібн Корра, ал-Біруні, Абу Алі Ібн Сіна (Авіценна), Омар Хаям, ал-Хазані. Кожен з них, крім праць з математики й астрономії, у той же час зробив вагомий внесок у механіці.

Розвиток механіки в країнах ісламу, як і розвиток математики, почався з перекладу й тлумачення творів античних авторів — Арістотеля, Герона — і надалі відбувався за тими ж основними напрямками, що й антична механіка. Це пояснюється не тільки силою традиції, яка в деяких культурних зонах Сходу майже не переривалася, але й приблизно однаковим характером і рівнем розвитку техніки. Цілий цикл робіт, присвячених загальним поняттям механіки (головним чином, сутності руху) бере початок від перекладу й тлумачення Арістотеля. Це тлумачення було значною мірою тим фундаментом, на який спиралася згодом створена в Західній Європі теорія "імпетуса".

Серед коментаторів Арістотеля в першу чергу слід назвати Ібн Сіну й Ал-Біруні. Ал-Біруні брав під сумнів і тезу Арістотеля про те, що тіло, якому властивий коловий рух, не володіє ні вагою, ні легкістю, і всю його космічну систему в цілому.

Ібн Сіна, досліджуючи Арістотеля, прийшов до висновку, що небесна сфера не може прагнути вниз або вгору, і, перебуваючи у своєму "природному місці", не має ні легкості, властивої елементам, що прагнуть угору, ні ваги, властивої елементам, що прагнуть до центру Всесвіту. Ібн Сіна, як і Арістотель, вважав, що важкі елементи прагнуть до центру Землі, а легкі віддаляються від нього. Ал-Біруні ж вважав, що всі, без винятку, тіла прагнуть до центру. Ібн Сіна протиставляв коловий рух як " примусовий", спричинений якимсь зовнішнім "двигуном", прямолінійному, тобто "природному". Рух як такий Ібн Сіна трактував як поступову зміну стану тіла, а рух у просторі, тобто механічний рух, розглядав як частину руху взагалі.

З більш пізніх коментаторів Арістотеля широко відомий народжений у Кордові Абу-ал-Валід


Сторінки: 1 2 3