Реферат на тему:

Належність і допустимість доказів

Питанням належності та допустимості доказів як елементам доказування було присвячено чимало робіт вченими в області кримінально-процесуальної науки і практичних працівників органів розслідування і суду, оскільки інститути належності і допустимості доказів завжди пов'язані з гарантіями прав і свобод особи. У п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» зазначено, що «...згідно зі ст. 62 Конституції обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях, а також на доказах, одержаних незаконним шляхом. Докази повинні визнаватись такими, що одержані незаконним шляхом, наприклад тоді, коли їх збирання й закріплення здійснено або з порушенням гарантованих Конституцією України прав людини і громадянина, встановленого кримінально-процесуальним законодавством порядку, або не уповноваженою на це особою чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами»1.

Актуальність розгляду питань належності і допустимості доказів у кримінальному процесі визначається не тільки тим, що ці питання цілком не вивчені, але й тим, що у зв'язку з поставленим в Концепції судової реформи завданням переходу від репресивного до охоронного типу судочинства, а також новими змінами в законодавстві (наприклад, результати оперативно-розшукової діяльності у формі протоколів 3 відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, у даний час можуть бути використані як докази по кримінальних справах, якщо вони перевірені слідчим або судом відповідно до норм КПК), проблема належності і допустимості доказів набула якісно нового змісту.

Під належністю доказів слід розуміти можливість використання їх для встановлення у кримінальній справі фактичних даних (відомостей про факти), а також обставин, що підлягають доказуванню в силу існуючого між ними кримінально-процесуального взаємозв'язку.

Вимога належності доказів складається з двох критеріїв: 1) значення для справи обставин, встановлюваних конкретними доказами, і 2) значення цих доказів для встановлення саме таких обставин. У даному випадку ця вимога нормативно закріплена в ст. 65 КПК України, відповідно до якої доказами можуть бути тільки такі фактичні дані, на підставі яких правозастосовні органи встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність чи невинність особи, яка його вчинила, та інші обставини, що підлягають доказуванню по кримінальній справі.

Це загальне положення правової норми, що формулює одну з найважливіших властивостей процесуальних доказів, одержує конкретизацію в нормативному врегулюванні їх окремих видів, а також в закріпленні процесуальних прав і обов'язків суб'єктів кримінального судочинства, що беруть участь у доказуванні. Так, наприклад, свідок зобов'язаний з'явитися в зазначене місце і час і дати правдиві показання про відомі йому обставини в справі (ч. 1 ст. 70 КПК України).

Отже, головним для визнання доказу у справі має вирішення питання про те, чи належать обставини і факти, для встановлення яких він використовується, до кола