Реферат на тему:

Кримінально-процесуальне затримання та взяття під варту за конституцією України 1996 р.

Законодавче регулювання попереднього ув’язнення у всьому світі позначається поступовим переходом від однозначного визнання правомірним перебування під вартою особи, підозрюваної у вчиненні злочину, до розуміння кожної людини як носія права на особисту недоторканість, що означає, зокрема, допустимість досудового перебування під вартою лише у виняткових випадках та за умови додержування широкого кола процесуальних гарантій прав людини. Прийняття нової Конституції України позначило черговий етап такого переходу в нашій державі. Адже детальне регулювання попереднього ув’язнення, дане у ст.29 Конституції, означає не тільки нові зміни в процедурі затримання та взяття під варту, а й необоротність курсу на зміцнення недоторканості особи, захищеність цього курсу від будь-яких політичних змін. Саме про таку безповоротність йдеться в ст.157 Конституції, яка однозначно забороняє будь-які зміни конституційного тексту, пов’язані із скасуванням чи обмеженням прав і свобод людини, в тому числі й права на особисту недоторканість.

Безумовно, міцний конституційний захист права на недоторканість уже сам по собі є неабияким досягненням. Проте Конституція в цьому питанні не просто закріпила існуючий порядок, а суттєво змінила його, додавши вагомих гарантій особі в її взаємовідносинах з державними органами, що застосовують попереднє ув’язнення. Тому варто якнайретельніше проаналізувати відповідні положення Конституції з тим, щоб у подальшому надати їм належну законодавчу деталізацію та відповідно пристосувати до них інші споріднені елементи системи кримінального судочинства, не порушивши при цьому вимог цілісності і ефективності кримінального процесу.

Серед беззаперечних досягнень конституційного регулювання попереднього ув’язнення передусім треба виділити вдале вирішення проблеми розмежування умов застосування затримання підозрюваного (ст.106, 115 КПК) та взяття під варту (ст.155 КПК). Проблема ця полягає в тому, що в Кримінально-процесуальному кодексі бракує чіткого положення про правомірність затримання підозрюваного лише в разі раптовості виникнення підстав, указаних у ст.106, та неможливості зволікання з затриманням, тобто за браком часу для одержання у встановленому порядку санкції на взяття під варту. Раптовість виникнення підстав та важливість негайного їх застосування неодноразово називали в літературі як необхідну умову правомірності затримання [1, с.6; 2, с.20; 3, с.15; 4, с.86]. Однак на практиці в переважній більшості випадків навіть за наявності у слідчого всіх підстав для притягнення особи як обвинуваченого і можливості звернення в належному порядку за санкцією на взяття під варту, все одно попереднє ув’язнення особи починається із затримання її як підозрюваного. Отже, у випадках, коли закон зобов’язує слідчого попередньо звернутися за санкцією для застосування попереднього ув’язнення, цей обов’язок не виконується, по суті, відбувається взяття під варту підозрюваного, проте без дотримання окремих процесуальних гарантій, передбачених законом для цього примусового заходу.

Зазначимо, що затримання в порядку ст.106 у вказаних випадках взагалі не відповідає призначенню короткочасного