Реферат на тему:

Кримінально-виконавчі установи і громадські організації: партнери чи опоненти?

Майже одинадцять років Україна є незалежною та суверенною державою. За цей час відбулись значні зрушення у соціальному, економічному та політичному положенні її органічних складових-державних органів і установ. Не обійшли зміни стороною і кримінально-виконавчі установи. При цьому, як відзначено на шостому засіданні Координаційного комітету по реформуванню системи виконання покарань України, що відбулося, у м. Страсбурзі (Франція) 17 – 18 грудня 2001 року, наша держава дещо просунулась у виконанні Спільної програми Комісії Європейських співтовариств та Ради Європи з цих питань, але проблем вистачає [1]. Однією із них є порушення прав ув’язнених та засуджених у місцях позбавлення волі.

Як зазначено у пункті 4 розділу "С" Висновків та рекомендацій Комітету ООН проти катувань від 21.11.2001р., 30% ув’язнених України є жертвами катування [2], Якщо керуватись офіційними даними, згідно яких у слідчих ізоляторах України (CI3О) станом на 01.01.02 р. трималось 41 тис. 87 заарештованих, то картина повсякденного тюремного життя видається просто жахливою [З]. До речі, по даних Державного департаменту України з питань виконання покарань (ДДУПВП) щорічно через СІЗО проходить більше 700 тис; осіб [4].

Як у будь-якій проблемі причин такого стану є багато. Про них говорять політики, практики, вчені. Більшість із них в їх основі бачить неналежне місце та роль громадянського суспільства у процесі виконання кримінальних покарань і, у першу чергу, у відсутності ефективного громадського контролю за діяльністю держави у цілому та її інститутів зокрема [5].

Важко з цим не погодитись, тим більше, коли навіть у високо розвинутих країнах світу вона є нагальною та не менш болючою. Створивши формальні умови для участі громадськості у кримінально-виконавчому процесі, державні органи і установи у реальному житті досить жорстко та в односторонньому порядку її нівелюють і звужують. Варто, наприклад, дати критичну оцінку діяльності адміністрації тюрми, як остання обмежує, а нерідко розриває стосунки з "цивільним" партнером [6].

Не є виключенням у ньому плані й Україна. Тому відносини, що зароджуються між кримінально-виконавчими установами і громадськими організаціями, у даний час носять у більшій мірі односторонній благодійно-меценатський характер, а не ділово-партнерські двосторонні стосунки. Саме тому й пояснюється відсутність реакції останніх на випадки порушення прав людини у місцях попереднього ув’язнення та позбавлення волі.

Ось чому досить проблематично впливати на процеси, що відбуваються в органах і установах ДДУПВП, не маючи постійного реального правового статусу суб’єкта виконання покарань.

Чинне кримінально-виконавче законодавство України, включаючи останні зміни у Виправно-трудовий Кодекс України (ВТК), досить розмито, вузько і декларативно забезпечує реальним змістом участь громадянського суспільства в реалізації державою цієї досить важливої соціальної функції.

Враховуючи, що Україна в ст. Конституції закріпила положення про те, що вона є соціальною державою, є надія на те, що