Реферат на тему:

Правові основи лобізму в Україні

Президентський лобізм на сучасному етапі стає частиною функціонування державного конституційного механізму в Україні. У зв’язку з цим дослідження президентського лобізму, його місця в сучасному політичному механізмі, проблеми та перспективи розвитку даного правового інституту у правовому полі України є актуальним.

Лобізм можна розглядати в різних аспектах. Перш за все, це специфічна система функціонування представництва групових інтересів в органах державної влади [1, c. 53–55]. Незважаючи на те, що лобізм проявляється через економічний і політичний характер, все ж це в першу чергу правова проблема. Лобізм у правовому розумінні являє собою сукупність правових норм, які регулюють участь громадян, груп громадян, громадських об’єднань, організацій, підприємств, які спеціалізуються на лобістській діяльності, інших суб’єктів правовідносин з органами державної влади, які впливають на прийняття необхідних для лобістів рішень. Досліджувана тематика спонукає до роздумів про теоретико-прикладне осмислення даного явища в Україні [2, c. 515].

Однією з причин виникнення президентського лобізму в Україні є ускладнення законодавчого процесу в країні. Ускладнення законотворчості пов’язане зі зміною характеру і сутності самих законів, що розробляються Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів та Президентом. Зростання кількості законодавчих програм відбувається в геометричній прогресії.

Поставивши парламент – Верховну Раду України і Президента України – у певну взаємозалежність, Конституція України тим самим визначила необхідність співробітництва двох влад. Відповідно до Конституції України ст. 106 п 7, 8, 9, 11, 14, 19, 29, 30, з іншого боку, вона наділила їх високим рівнем самостійності, і в той же час „внесла” у відносини між ними суперництво, яке в деяких ситуаціях і за певних несприятливих обставин переростає в протиборство. Однією з причин цього було нове загострення між Президентом України і Верховною Радою України. Ці суперечності загальмували законотворчу роботу парламенту і поставили під загрозу реалізацію приписів, передбачених Розділом 15 „Перехідні положення” [3]. У 1998 і 1999 рр. було здійснено декілька спроб ініціювати проведення Всеукраїнських референдумів з питань, що прямо чи опосередковано стосувалися довіри (недовіри) Президентові України і Верховній Раді України, але вони виявилися безрезультатними. Законодавча діяльність парламенту набула політичного характеру, тоді як важливі конституційні законопроекти, прийняття яких прямо передбачалося Конституцією, відійшли на другий план. Загальмувався на певний час і кодифікаційний процес. Протистояння між Президентом і парламентом вкрай загострилось у кінці 1999 р. Проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою не сприяло подоланню суперечностей між Верховною Радою України та Президентом України, а навпаки загострило їх. Народні депутати України згідно з чинною Конституцією ст. 150 надіслали звернення до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо невідповідності Указу Президента України № 65/2000 Конституції України. 27 березня 2000 р. Конституційний Суд України виніс рішення, які визнав такими, що відповідають