РЕФЕРАТ

на тему:

Характеристика римського приватного права

ПЛАН

Вступ

1. Особливості розмежування приватного і публічного римського права

2. Значення вивчення римського приватного права для сучасних юристів

3. Рецепція римського права

4. Причини рецепції римського права

5. Поняття та види джерел римського приватного права

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Римське право в історії людства посідає виняткове місце. Саме римське право проймається таким началом універсальності. Воно вбирає в себе ті звичаї міжнародного обороту, які до нього віками вироблялися у міжнародних зносинах, воно надає їм юридичну ясність та міцність. Так виникло те римське право, яке згодом стало загальним правом усього стародавнього світу. Отже, по суті, творцем цього права був увесь світ. Рим же став лише тим лаборантом, який переробив розсіяні звичаї міжнародного обороту і звів їх у напрочуд за своєю стрункістю єдине ціле.

Слід, однак, зазначити, що римляни ще в стародавні часи поділили сферу правових відносин і приписів на дві великі основні галузі права: право публічне і право приватне. Оскільки в житті і науці доводиться щораз стикатися з цими сферами, потрібно мати уявлення про поділ римського права на ці дві галузі та про засади такого поділу.

Класичне розмежування публічного і приватного права дав відомий римський юрист Ульпіан (кінець II - поч. III ст. н.е.), яке перейшло у наступні століття. Він зазначає: "Публічне право є те, яке торкається положень держави; приватне - стосується користі окремих осіб".

Оскільки кількість галузей за даним поділом скорочується лише до двох, кожна з них тим самим стає дуже широкою і об'єднує в собі по декілька галузей та інститутів права.

До приватного права відносили норми речового, спадкового, сімейного, зобов'язального права (всі вони здебільшого являють собою галузь цивільного права). У Римській державі до приватного права відносили норми, які закріплювали право власності і правове становище певних категорій осіб. Норми приватного права фактично мають не категоричний, а диспозитивний характер. Це означає, що приватне право надає певну автономію, певний простір для сторін, які вступають у правові відносини. Людина може захищати свої права або відмовитися від захисту. Вона може подати позов до суду, а може цього і не робити. А це означає, що зміст договору визначається вільним міркуванням сторін. Ще в законах XII таблиць зазначалося: "Якщо особа здійснює договір позики чи набуває у власність якусь річ, то її словесні розпорядження нехай будуть правом". Проте ця приватна автономія мала свої межі, визначені тими ж нормами цивільного права. Наприклад, римському громадянину уповноваженою нормою було надано право скласти заповіт і вказати у ньому, кого він хоче мати своїм спадкоємцем, але якщо цей громадянин таким правом не скористався, диспозитивна норма вказує, хто закликається до спадкування.

Отже, критерієм розмежування публічного і приватного права, на думку Ульпіана, є характер інтересів.