Реферат

на тему:

Досвід Європейського співтовариства дотримання прав і свобод громадян

Основні засади прав людини – повага до життя і гідності кожної окремої особи – притаманні більшості великих релігій та філософських учень світу. Права людини не треба ні купувати, ні отримувати як винагороду, ні успадковувати: вони називаються “невід’ємними”, оскільки ніхто і за жодних підстав не має права позбавити іншу людину цих прав. Це означає, що вони належать кожному незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших поглядів, етнічного або соціального походження, майнового стану, народження чи якихось інших обставин.

Питання розширення демократії та дотримання прав людини у всьому світі перебувають у центрі уваги політики Європейського Союзу. Проблема прав людини набула особливої актуальності у зв’язку з кількома напрямами розвитку ЄС.

З одного боку, подальший розвиток інституційного механізму самого Європейського Союзу висуває питання щодо необхідності забезпечення прав і свобод людини не тільки на рівні національного законодавства держав-членів, а й на загальному (конституційному) рівні.

З іншого боку, – розширення ЄС на Схід вимагає встановлення певного стандарту Європейського Союзу в галузі прав людини. Що стосується актуальності цього питання для України, то політика нашої держави на інтеграцію до Європейського Союзу визначає однією з головних проблем гармонізацію законодавства, відповідність правової системи України міжнародним стандартам у галузі прав людини, перш за все європейським.

Ідея забезпечення прав людини у повоєнному світі набула нових якостей, які в умовах протистояння двох систем, особливо під час “холодної війни”, перетворили її на каталізатор рівня демократії в суспільстві. Місце і роль людини, її права, зокрема обсяг цих прав, їх реальне забезпечення, можливість захисту визначали демократичність політичного режиму держави.

Перелік прав людини, представлений у Загальній декларації прав людини 1948 року, встановлював мінімальний стандарт, який належало закріпити в національних законодавствах держав-членів ООН. Тобто, кожна держава повинна була забезпечити реалізацію прав та свобод людини в обсязі, не меншому, ніж у Загальній декларації прав людини [1].

Однак, на рівні ООН система контролю не була жорсткою та ефективною, а тому й не давала змоги об’єктивно з’ясувати ефективність дотримання прав людини в тій чи іншій державі.

Виникла також проблема із нормативним закріпленням повного каталогу прав людини. Різні соціальні системи породили різні доктринальні підходи до їх переліку, забезпечення й дотримання.

У певних ситуаціях боротьба у напрямі забезпечення прав людини використовувалась як політичний засіб між протилежними системами – “капіталістичною” та “соціалістичною”. За умов політичної ситуації, що склалася на той час у світі навколо проблеми прав людини, європейські держави створили ефективну систему контролю за дотриманням у регіоні політичних і громадянських прав людини. Саме ці права вони вважали гарантом збереження демократії в Європі на засадах парламентаризму [2].

Поступово в рамках Ради Європи було створено контрольний