Реферат на тему:
Польський закон про воєводське самоврядування 1922 р.
Політична ситуація в Європі після Першої світової війни виявилась вкрай несприятливою для українського народу. Втрата українцями національної державності, поразка визвольних змагань, дали змогу сусіднім державам анексувати значну частину українських земель. Українська нація, що так і не встигла сформуватися, опинилася під загрозою насильницької асиміляції, українські етнічні території потрапили під владу іноземних держав. Внутрішня роз’єднаність українського народу, відсутність самостійної цілісної держави стали причиною того, що долю українців вирішували чужоземні держави, часто необізнані з політичним та економічним становищем України.
Особлива увага державами – переможицями приділялась етнічним українським землям, які в історичній літературі дістали назву Західної України, що охоплювали Східну Галичину, Західну Волинь, Полісся і Холмщину. Ці території попередньо належали Російській та Австро-Угорській імперіям. Належність Полісся і Волині до Польщі не викликали правових заперечень ні з боку країн Антанти, ні з боку Радянської Росії. Інакше виглядав статус Східної Галичини: з позицій українського бачення вона перебувала під польською окупацією, а в еміграції у Відні існував уряд Західноукраїнської Народної Республіки.
Країни Антанти тривалий час обговорювали питання про статус Східної Галичини в різноманітних комісіях, місіях і радах Паризької мирної конференції. За її рішенням, від 25 червня 1919 р. Польща вважалася формально лише військовим окупантом Західної України.
20 листопада 1919 р. Найвища Рада на засіданні прийняла опрацьований комісією для польських справ проект статуту під назвою "Договір між Союзними державами і Польщею щодо Східної Галичини". Згідно з цим проектом, Галичина мала стати окремою автономною країною, якою впродовж 25 років мала адмініструвати Польща на основі окремого мандату і під контролем Союзу Народів [1, с. ]. Між Польською республікою і Галичиною мав бути встановлений кордон, який не зовсім збігався з етнографічним. Законодавчою установою стане крайовий сейм, до компетенції якого входитимуть релігійні, освітні, фінансові й земельні справи, а всі інші – до компетенції польського сейму. Шефом адміністрації мав бути губернатор, призначений головою польської держави. Польща набула права представляти Галичину у міжнародних відносинах. У Львові функціонуватиме Найвищий Судовий Трибунал Галичини. Істотною умовою проекту була заборона впроваджувати в Галичині колонізаційний режим. Коли мине 25-річний термін, Рада Союзу Народів мала право продовжити дію цього статуту, або змінити його.
Щойно був затверджений Статут, а вже польський уряд, за підтримкою Франції, виступив проти 25 річного строку мандату, і 25 грудня Рада голів делегацій пішла на зустріч польським вимогам, знявши з Статуту строк мандату [2, с. 82].
18 березня 1921 р. у Ризі між Радянською Росією (яка водночас представляла Радянську Україну і Білорусію) та Польщею був укладений мирний договір, за яким до Польської держави відійшли Східна Галичина та Волинь. На той час там проживало 70-80% українців, 10-11% єврейського населення, а решта – поляки [3, с. 262].
Друга Річ Посполита сприймала ці території як невід’ємну