частину власної держави, як своєрідну компенсацію за кількасотлітню неволю, а відтак вважала, що мала на них історичні права. Українці ж розглядали цю справу інакше, беручи до уваги кілька таких моментів. По-перше, Східна Галичина, Волинь Полісся та Холмщина дістались Польщі в результаті мирного договору, укладеного в Ризі, що відзначив закінчення польсько-радянської війни і став доказом тогочасної військової переваги Польщі над радянською Росією. По-друге, "Договір між Союзними державами і Польщею щодо Східної Галичини" 1919 року надавав Польщі можливість втручання у внутрішні справи цієї території. Врешті, по-третє, на Західній Україні вважали, значною мірою слушно, що Польська держава проводить тут політику полонізації та викорінення українців, позбавляючи їх можливості вільного розвитку.
Крім того, Річ Посполита відродилась як багатонаціональна держава (відсоток непольської національності досягав 30%), а українці становили найчисленнішу етнічну меншину (майже 5 млн., тобто 16% населення країни). На її основі складались дві розрізнені з багатьох точок зору громади: з одного боку, близько 3 млн. мешканців колишньої австрійської окупації (головно, Східна Галичина) – греко-католиків із сильним почуттям національної самобутності, добре організованих політично і економічно, з іншого – майже 2 млн. колишніх громадян Російської імперії (головно, Волинь і Полісся) – православних, з непробудженою національною свідомістю і які значно відставали від своїх південних сусідів в культурному і економічному розвитку. Польська влада старалась за будь-яку ціну підтримати таку різницю [4, с. ].
Правовий статус українців, як і інших національних меншин, в Польській державі визначали як міжнародні угоди, так і внутрішнє законодавство. Відповідно до положень Версальського мирного договору, підписаного 28 червня 1919 року, та конституції, прийнятої в березні 1921 року, Польща гарантувала всім громадянам, незалежно від національності, раси чи віросповідання, рівність перед правом, свободу відправляння релігійних обрядів, доступ до публічних органів, можливість користуватися власною мовою та утворення власного шкільництва. Разом з тим поступово державно-правовими актами Польщі скріплювалась і тимчасова воєнна окупація Галичини. Зокрема, 30 січня 1920 р. було скасовано Галицький крайовий сейм, створений австрійським урядом 1861 р. як орган крайового самоврядування. Він обирався на шість років за куріальною системою, в національному відношенні був польським – і натомість запроваджено тимчасове самоврядування. У березні 1920 р. Східній Галичині надано офіційну назву Східна Малопольща. Законом від 3 грудня 1920 р. здійснено новий адміністративний поділ Галичини на Львівське, Станіславське, Тернопільське і Краківське воєводства. Заборонялося вживати назви "Україна", "українець", а замість них використовувались анахронізми "руські", "русін", "русінські" [5, с. ]. На Волині і Поліссі в 1920 р. припинило свою діяльність Цивільне Управління Східних Земель – там утворено Волинське та Поліське воєводства.
Водночас польський уряд не припиняв вести активну політичну боротьбу за офіційне визнання західними державами анексії Польщею значної частини українських земель. 10 серпня 1922 року на засіданні спеціальної урядової комісії обговорювалась можливість прийняття статуту для Галичини, запропонованого Антантою ще у 1919 р. Одночасно було розроблено новий проект, який
|