промисловості і торгівлі, воєводський бюджет, а також інші справи, віднесені до його компетенції Сеймом Речі Посполитої (ст. ). Статті –12 закону визначали структуру воєводських сеймиків. Сеймики галицьких воєводств мали складались з двох палат – польської і української. Вони проводять окремі наради, і лише в загальних питаннях окремі рішення мають ухвалюватися за згодою обох палат. Вказувався кількісний склад учасників сеймиків: львівського – 100 членів (по 50 на кожну палату), станіславського і тернопільського – по 60 членів (по 30 на кожну палату). Низка інших статей закону стосувалась фінансових та податкових питань діяльності воєводських сеймиків.
Воєводський виділ також повинен був поділятися на дві національні секції, які незалежно одна від одної проводитимуть наради або ухвалюватимуть рішення. Загальні питання мають вирішуватись на спільних засіданнях (ст. ст. –20).
Робочою мовою адміністрації і судочинства була польська. Водночас органи місцевого самоврядування могли визначати мову внутрішнього користування. Мову викладання в школах, які підпорядкувались одній з палат сеймика, визначала сама палата. Усі воєводські закони й урядові оголошення мали бути надруковані у воєводських вісниках двома мовами.
Крім того, положення ст. чітко вказували, що на території зазначених воєводств ні держава, ні жоден орган самоврядування не може здійснювати колонізації. Самоврядування в цих воєводствах мало бути запроваджено відразу після спливу двох років з дня оголошення цього закону. У той же час уряд повинен приступити до заснування українського (руського) університету за рахунок державних коштів.
Третій розділ присвячувався механізмові реалізації закону. Ці функції покладалися на міністра внутрішніх справ. Закон про воєводську автономію набирав чинності з дня його оголошення.
Однак урядовці і не думали впроваджувати його в життя, оскільки закон не був конкретизований виконавчими інструкціями та постановами і залишився лише на папері. Його прийняли з тактичних міркувань і винятково з пропагандистською ціллю. Цим кроком влада прагнула домогтися підтримки західних держав і остаточного визнання ними східних кордонів Польщі. Закон мав стати також засобом навернення "русинів" до виборчої кампанії, яка вже розпочиналася [8, с. ].
Польський сейм 26 вересня 1922 р. видав закон про воєводське самоврядування для заспокоєння міжнародної спільноти, створення враження про задоволення Польщею вимог українського населення, оскільки країни Антанти до цього часу утримувались від однозначного визнання окупації Східної Галичини. Відразу ж після цього польський уряд перейшов у наступ на уряди країн Антанти, щоб забезпечити повну анексію західноукраїнських земель.
Завдяки цьому 15 березня 1923 р. Рада Послів визнала суверенні права Польщі на Східну Галичину. Оскільки нарешті мети було досягнуто, всі обіцянки польської влади лишились на папері, а згадане правове регулювання виявилось лише тактичним маневром, продиктованим діями польської дипломатії, спрямованим на визнання західними державами східного кордону Речі Посполитої. З моменту, коли це визнання стало фактом, влада відклала реалізацію проекту на невизначений термін.
Разом з тим прийняття закону про воєводську автономію лише для частини західноукраїнських земель (Львівського, Тернопільського і Станіславського воєводств), обминувши при