Реферат на тему:
Гарантія як вид забезпечення виконання зобов’язань
Гарантія як правова категорія має дуже давню історію і застосовувались, як свідчать літературні джерела, ще у XX ст. до нашої ери [10, с.97]. У новітній історії гарантія розглядається не лише як юридичний засіб забезпечення виконання договірного обов’язку іншої особи, а й як власна обіцянка платежу за своїм зобов’язанням, так і моральне гарантування (під “чесне слово”) особою належного виконання зобов’язання іншим суб’єктом.
На рівні закону гарантія була вперше введена Основами цивільного законодавства СРСР і союзних республік 1961 р., де у ст.35 гарантію визначають як вид забезпечення виконання зобов’язань.
У статті 178 Цивільного кодексу України подано перелік універсальних видів забезпечення виконання зобов’язань, які можуть використовуватися у всіх випадках незалежно від їхнього суб’єктного складу. Це – неустойка, застава і поручительство. Водночас відзначено і два спеціальні види – завдаток та гарантія. Завдатком можуть забезпечуватися зобов’язання між громадянами, а гарантією – між організаціями.
Стаття 196 Цивільного Кодексу України поширює на гарантії правила ст.191 та 194, які стосуються поруки. Поширення на один правовий інститут норм, які містяться в іншому правовому інституті, – відомий прийом законодавчої техніки, метою якого є економія правничого текстового матеріалу. Його використання пов’язане з наявністю спільних рис в окремих правових інститутах і є результатом утворення, так би мовити, “дочірніх” правових відгалужень, які з часом набирають самостійного статусу. За радянською правовою доктриною, гарантія і є таким дочірнім відгалуженням поруки, водночас вона розцінюється як окремий, із своїми особливостями, вид забезпечення виконання зобов’язань.
Цивільні кодекси ФРН, Швейцарії, Англії та США не містять спеціальних норм щодо договору гарантії [4, с.307].
Відповідно до чинного в Україні законодавства гарантія відрізняється від поруки такими ознаками:
гарантія застосовується у відносинах між організаціями, тоді як щодо договору поруки такого застереження немає;
за договором поруки відповідальність поручителя і боржника перед кредитором є, як правило, солідарною; вона може бути субсидіарною тільки тоді, коли це прямо передбачено у договорі; “відповідальність” гаранта може бути частковою або повною, проте завжди субсидіарною, тобто настає у випадку, коли боржник не має коштів для погашення заборгованості;
поручитель, який виконав забов’язання, набуває всіх прав кредитора стосовно цього зобов’язання (ст.193 ЦК), а гарант не може за допомогою регресного позову стягнути з боржника те, що він сам сплатив кредитору.
Стаття 196 ЦК встановлює, що гарантія може застосовуватись лише у відносинах між юридичними особами і видається для забезпечення погашення заборгованості.
Практично гарантією забезпечувалися лише розрахунки за банківськими позиками, тобто грошові зобов’язання. Тепер гарантію широко використовують у сучасному обороті як засіб забезпечення платоспроможності боржника не тільки у випадку кредитних угод. Гарантії дедалі частіше використовують, укладаючи різні зовнішньоекономічні договори. Гарантом, звичайно, виступає банк. Суть гарантії залишається незмінною – на вимогу кредитора сплачувати борг.