Реферат на тему:

Шовіністична політика крайової шкільної ради в Галичині (1867-1918рр.)

У 1772 р. під час першого поділу Польщі споконвічні українські землі Галичини були загарбані багатонаціональною Австрією, яка навіть після буржуазно-демократичної революції, що відбулася в середині ХІХ ст., залишалась реакційною державою і неохоче ставала на шлях нового розвитку. Вся система законодавства і управління Австрії зумовлювала соціальний і національний гніт українців, чехів, поляків, хорватів та інших народів. Проголошення деяких демократичних інститутів було лише вимушеним для правлячих кіл заходом, який аж ніяк не усував панування феодальних елементів у державному апараті. Країною, як відзначав один з австрійських юристів, управляли 100 сімей, що займали найвищі посади [1, с. 59].

Державний устрій Австрії забезпечував панівне становище німців, які намагалися схилити на свій бік верхівку окремих національностей. У Галичині, населеній переважно українцями, було надано повну політичну, економічну і культурну перевагу польським поміщикам та буржуазії. Майже всіма галицькими намісниками були польські магнати, які у своїй діяльності упереджено ставились до українського населення краю. Поляки мали у віденському уряді, починаючи з 1871 р., не лише свого постійного "міністра-земляка", тобто міністра для Галичини, але ще одного – двох інших так званих ресортових міністрів, які відали конкретно визначеними галузями управління. У період найбільшого польського впливу наприкінці ХІХ ст. спільним австро-угорським міністром закордонних справ був поляк А.Голуховський молодший, австрійським прем’єр-міністром – К.Бадені та австрійським міністром фінансів – Л.Білинський. У 1879 р. головою нижньої палати депутатів австрійського парламенту став також поляк Д.Абрагамович [2, с. 30].

Австрійський уряд спирався на польську аристократію, яка не тільки відігравала керівну роль у Галичині, але й всіляко підтримувала його реакційну політику. "Польські магнати, – як справедливо підкреслив польський історик Т.Данішевський, – у себе, на території Галичини, застосували методи "сильної руки", але супроти окупанта займали особливо лакейську позицію і беззастережно підтримували його реакційну внутрішню і агресивну зовнішню політику [3, с. 24-25].

У червні 1867 р. австрійський імператор Франц-Йосиф І санкціонував закон галицького крайового сейму про створення крайової шкільної ради, у відання якої було передано всі початкові й середні школи Галичини [4, с. 2672]. Цей орган з самого початку свого існування служив знаряддям національного гноблення.

Крайова шкільна рада розпочала свою роботу 24 січня 1868 р. у Львові. Її очолював намісник, який міг призначити собі заступника. У 1890 р. була введена посада постійного заступника намісника – віце-президента крайової шкільної ради, якого за поданням міністра освіти призначав імператор. Першим віце-президентом ради став у 1891 р. професор Краківського університету М. Бобжинський (1908-1913 рр. – намісник Галичини), а останнім був І. Дембовський.

Діяльність крайової шкільної ради визначалася регламентом 1885 р., дещо доповненим у 1895 р., за яким ця рада набула права здійснювати керівництво промисловими і торговими школами, якими раніше відало намісництво. На початку ХХ ст. значно розширилась компетенція